Фрагмент из книги "ПОРЦЕЛЯНОВИЙ ДЖАZZ".  Поетичні інсталяції

1.

Дивлюсь, як ти йдеш,
жбурляючи жовте листя,
Не дослухаючись до
Заздрісного сичання
Найкращих подруг твоїх,
Легко розриваєш павутиння пліток.

                                       (c) Руслан Мигранов. Папирус. migranov.ru.

І чорний ворон з брудною лапою,
З хижим дзьобом,
З жовтим оком,
З червоним лаком манікюру на сталевих пазурах,
Обзиває тебе заразою, Нефертіті,
Немов кидає прокляття мені у спину,

А ти схиляєшся над слідами,
Згадуєш вірші живих і померлих,
І шепочеш:
„Хто сказав, що час лікує?
Той, хто сміливо вбиває...”

2.

Якщо ти й плачеш –
Лише над прахом,
Якщо пишеш - тільки вночі, Нефер,
Звідки сила така в тобі?
Навіть ця, із косою в руці крижаній,
Що все шукає, ніжна, побачень,
Стукаючи камінням у мої двері,
Навіть вона
Тремтить від жаху,
Коли янголятко чарівних ієрогліфів
Зітхаючи, немов дитина,
Засинає на прозорих крильцях
Біля серця твого,
Нефертіті...

3.

Які фортеці, які палаци
зруйнував піщаний час,
які міста...
Але не страшно вже,
Не бійся,
Мі їдемо у Камелот.

Ми вже посміхаємось,
Тихо ступаючи на морський пісок,
Наші прозорі душі летять на Захід,
А тіні тікають на Схід.
Їдким опієм окурюють Місяць
Вулкани неживих японських гір...
Ти згаснеш десь там, у Латвії,
А я, мабуть – в Криму,
Тобі – бальзам, мені - кагор,
Нефертіті...

4.

Якими розумними щурячими очима
Вдивляється доля
У мою хвору потилицю!
Я поволі перетворююся на змилок
Згідно тексту стародавніх пророцтв.
Вже стерті грані перетинів часу і світла,
І здається, що злу в мені немає місця,
Але ж воно не відстає...

Сни плентаються за тобою скрізь,
Ти знаходиш чорний персик
Під подушкою з блакитного шовку,
І на Місяці виє жовта вовчиця,
І в серці б'ється слизька змія
У ніч дощів та твого смутку.
А може, це чиїсь злі руки
Ловлять душі в небесах...
Ти Смерть чи Кохання, Нефер?

5.

Життя повільно розставляє крапки,
І вже тихо виють лялькові вовки
Під новорічною ялинкою,
По кухонній плитці стукають
Молоточки невидимих карликів, чуєш? -
Це зла цикада часу, що закує моє серце
У золотий ланцюжок,
не розірвати...

Хіба ти не звертала уваги,
Що у глиняних тріщин особливі звуки?
Так мертві речі танцюють від холоду.
І наші любов і розлука вже передбачені
На синьому бамбуку,
в уламках розбитого кришталю.

Що з того, що зірка більш не котитиметься над лісом?
І що крихітні янголи, які б'ються за право бути першим
Над порцеляновим блюдцем холодного чаю,
Колись вилетять із вікна – назавжди?
Останні інки потойбіччя
розчавлять під кам'яним пресом
усі картинки, які нам довелося побачити
у своєму житті, Нефертіті.

6.

Не дзвенить натільний хрестик
На душі та за душею,
Калюжі схлипують
Під стрункими ногами твоїми,
І ти йдеш не обертаючись,
Аби не бачити цієї огидної образи,
Як тебе вже складають, як орігамі,
І як ляльку, кидають в ганчір'я,
Із твоїми словами, піснями та віршами,
У вогонь,
Адже ти, народжена у дарунок
Цьому божевільному світу,
Навіть дихаєш боязко...

7.

Нас знову з тобою оббрешуть,
І знову ламатимуть,
А ми на іншому березі
Жбурлятимемо твої
Дорогоцінні камінці
у Темзу, або у Рейн,
і так нескінченну вічність,
потягуючи тисячолітнє солодке вино
кохання твого,
не розділеного зануреним у дурниці світом –
ми будемо шалено одні!
І снів наших човник гойдатимуть хмари,
І тіні магічних слів
Сплітатимуться
В останньому погляді
Великої Білої Зірки...
Ми нікого ніколи не пустимо
У наші з тобою сни, Нефертіті,
Адже янголи - нас бережуть?
Адже янголам подобаємось - ми?

(с) Светлана Осеева, поэтические инсталляции по мотивам поэзии Петра Солодкого

http://siringa.v-teme.com/teksty_na_ukrainskom_yazyke