Эти коты мне действительно как дети. Вообще я люблю собак, поэтому мои котятки откликаются на причмокивание (как собаку зовут), свистеть я не умею, поэтому такой призыв не изучали. Если кому интересно то метод приучения к такому призыву могу рассказать. Они не первые коты, которые я завела в общежитии, да и в родном городе тоже. Большинство кошек я пристроила, но ЭТИ. Эти просто чудеса на колесах, цирк на дроті и кино с немцами одновременно. Описать это невозможно, это только можно увидеть и почувствовать. Тихая почесонная наркоманка Патисон, нервный красиво-глазый Томара и спокойный, с кажется человеческими глазами, Люся – это мои любимые малыши.
Патисон и Томара.
Эти мелкие чудовища были подобраны под лозунгом "спасем, отмоем, вылечим и пристроим", но в силу ихней милости, очаровательности и необычайности были оставлены и любимы. Любовь началась с нарицания этих демонов. Во-первых Патисон - это девочка (полосатый пушистик). Почему Патисон, ответ прост - потому что овощ. По малолетству она могла заснуть практически на ходу, то есть лечь спать там где упала, а упасть хотя только что шла мимо. Ну и конечно делать с ней можно было что угодно, хоть в узлы скручивать. Мальчик же (тот который по большей части белый) получил свое имя так, как с сестрой (Патисоном) они всегда ходили вместе, соответственно раз "мы с Тамарой ходим парой", то держи пацан имя Томара.
Сейчас Патисон своенравна и горда, обожает почесоны (за ушком) и погладьте-меня-немедленно, но насильно навязать ей ласку можно только обладая высоким навыком этого самого поглаживания и почесывания, обычно барышня сами приходят и просют. Просят барышня двумя способами: хозяйку - залазиванием на колени и прижиманием, знакомых и просто заходящих в гости людей - "ненавязчивым" мяу! (правда только в том случае, если эти люди имели неосторожность проявить навыки поглаживания и почесывания). На коленях, кстати, она любит и просто посидеть, что бывает очень приятно, учитывая ее не большой вес и спокойность.
Спят миледи с хозяйкой, а если точнее на ней, но это исключительно ночью и вполне исправимо - один раз снятый с себя Патисон уходит спать в ноги. В любое другое время суток миледи спят на: сумках, книжных полках, в шкафу или на шкафу. Особой чертой Патисона является ее изящность и грация: запрыгнуть на подоконник с пола через стул - не вопрос! Сначала мы стукнемся об стул, а потом об подоконник в завершении конечно зависнем на шторе (пока она не упадет). Как при такой грации Патисон смогла словить, пролетающую за окном, ласточку и не улететь сама остается загадкой, но факт остается фактом - ласточка была споймана.
Еще Патисончик любит поболтать, иногда. Вообще она не многословна, но иногда как завернет, так уж завернет, особенно если требует ласки. А во время ласки она получила погоняло трактор, за свое "тихое и нежное" мурчание.
Еду Патисон не выпрашивает (по крайней мере не орет), она просто смотрит, как кот из Шрека или как африканские голодные дети стоит только подойти к холодильнику. Патисон выпрашивает игрушки, и просто находит игрушки. Сравнится с ней в мастерстве не может никто. Она вытаскивает резинки для волос из таких мест в которые я прячу, что даже таракан бы туда не забрался. Кроме прочего Патисон еще и боец. В любом общежитии есть кошки, обычные общажные кошки живущие в подвале, вот и в нашем они есть. Патисон, еще будучи котенком, гоняла их как только они пытались зайти в наш блок, и каждый раз гнала их до самой лестницы, вызывая при том дикое удивление у всех знакомых с ее овощным нравом.
А вот выпрашивает еду у нас Томара, как старший брат (хотя кто там знает старший он или нет) и типа кормилец семейства. Говорят, как лодку назовешь... кароче в любом случае проблемы будут, как не назови. Томара с придурью, болтлив, припадошен и невероятно силен. НО! Лучшего плюшевого мишку для сна во всем мире не найдешь. Он спит вытянувшись вдоль меня обняв лапками за шею. Правда под утро, когда хозяйка-спит-и-не-заметит Томара залазит на голову, причем именно на голову и пытается умостить там свою практически 5-ти килограммовую тушку. Томара вообще очень мил, особенно когда ему необходимо тепло и ласка, а ты делаешь диплом, что мало волнует это мелкое наглое чудовище, которое лезет прямо на ноутбук, прижимается и трется об руки. И прогнать же не возможно, стоит только взглянуть в эти глаза…Эх…Томара вообще очень мил, особенно его сломанный на конце хвост, в двух местах и легкая заторможенность задних лап. Что дает ему изящность и грацию не меньшую чем у Патисона.
Томара очень пуглив, а когда Томара пугается то удирает он как настоящий Халк, пробивая стены и вынося двери. Поэтому Томару нельзя останавливать если он напуган если конечно есть желание обзавестись шрамами, то милости просим. Но несмотря на пугливость Томара боец. Во время игровых состязаний в семейном кругу Томара побеждает часто и практически всегда, если считать победой, то что Томара остается на импровизированном ринге в то время как остальные участники потасовки уходят ибо лежачего не бьют. Это и есть особая боевая техника Томары – он падает на спину и отбивается всеми четырьмя лапами, лежачее супер комбо)
Люцифер.
Последнее из моих приобретений. У меня всегда была мечта иметь своенравного, гордого большого черного кота и назвать его Люцифером. Ну и как можно было пройти мимо сидящего в луже черного котенка, которые вот прям на тебя смотрит и прям у тебя на дороге сидит? С такой то мечтой? Ответ – никак! Так и приобрелся Люцифер, а в быту Люся (удивляться нечему, учитывая имя Томары). Приключения Люси не закончились тем, что он был забран с мокрой улицы прямо из лужи, в которой он просидел пару дней (из-за чего у него полностью отмокла и отпала кода на подушечках) – у него оказался перебит хвост. Часть хвоста пришлось обрезать. Печалька, но на Люсю это события негативного эффекта не возымело. Он и с перебитым хвостом чувствовал себя отлично и не признавался что где-то болит. Уже тогда стоило задуматься что на Люцифера Люся не тянет. Ну какой Люцифер будет сидеть два дня в лужах? Но кто же может отказаться от черного кота? Может кто-то и может но не я. Тем более как оказалось Люся самое нежнейшее, добрейшее и тишайшее существо на планете. Если взять его на руки он тут же пытается обнять лапками за шею.
Хотя Люся все-таки своенравен и очень самостоятелен, например он самостоятельно добывает себе подушки, чтобы на них поспать. Особенно это умиляло и удивляло, когда Люся был еще котенком и все равно умудрялся стащить с кровати подушку или одеяло. Еще он очень педант и чистюля (в определенном смысле) – имеет привычку загребать горшок не зависимо от того кто нагадил, а главное тонко намекать хозяйке, что горшок пора почистить. Особенность Люси – всеядность. Он есть овсянку, заваренную кипятком и гречку, просто гречку, без ничего. Вероятнее всего Люся гурман, так как однажды он притащил (даже знать не хочу откуда) огромную кость, явно от парнокопытного или рогатого животного и упорно пытался ее сгрызть, что кстати у него получалось в плоть до момент отбирания этой кости у него. Только однажды Люся соответил своему громкому имени ЛЮЦИФЕР. Было это когда он сверзился (вероятнее всего) с балкона, с 5-го этажа. Момент падения не был замечен никем так что и Люся не был водворен обратно в дом и считался пропавшим без вести. Из-за этого же не известно когти Люсины счесались об стены в процессе торможения, обломались при столкновении с землей или остались в собаках (в каких собаках? – в бродячих). Итак Люся потерялся, и он бы так и не нашелся в ввиду своей черности и тихости, возможно и сам Люся это понимал поэтому привлек, так сказать в помощь, стаю бродячих собак. Более логичного объяснения у меня нет, ибо как кот мог попасться стае собак, которую видно и слышно метров за сто-двести, если только сам на них не нарвался, не прикопался из доброты душевной. В общем, обнаружился Люся на футбольном поле за общагой, вернее сначала обнаружилась гавкающая злющая стая бродячих собак. Злая и гавкающая она была как раз на Люсю, который при этом всем от них лихо отбивался, используя боевую технику Томары. О том, что Люся отбивался, свидетельствовала собачья шерсть, застрявшая в обломках его когтей. Самое удивительное, даже не то что он выжил после схватки с бешеной сворой, а то, что он вернулся домой абсолютно адекватным, как будто, это не его чуть не разорвали и это не у него весь зад и спина в синяках и ссадинах. Железный кот.

Вона не мала пам’яті. Фізично вона її, звісно, мала, і непосвяченим могло здатися, що вона має неймовірну пам’ять і пам’ятає дуже дуже дуже багато. Але те що зберігалось в її голові наче не належало їй, не мало з нею емоційного зв’язку. Факти і події в її голові виринали у випадкому порядку або в реакцію на якийсь неочікуваний запит із зовні. Своє минуле вона взагалі наче стирала. Власні мемуари в її голові вміщалися в одне речення: пішла в школу там же де й народилась, вступила в університет в іншому місті, знайшла свободу.
Автор може вдатися в подробиці і розповісти, що з нею ставалося в школі, що в університеті, проте ні автор, ні вона сама не вважають, що на своєму шляху до свободи вона зазнала впливу подій, які сталися з нею на протязі школа-університет. Чому? Тому, що обидвоє свято вірять в те що світ це величезна мозаїка, а кожна людина - це маленький камінець, який займає саме те місце, яке повинен. Малюнок мозаїки завжди повинен бути повним, тому якщо на якомусь місці не стане якогось камінця, то це не тому що то його рішення, а тому що його необхідно було замінити на інший (за кольором, розміром…). Наголошу, що ніхто не вирішує за мозаїку який малюнок повинен бути, вона сама є і Бог і вищий розум і великий вибух, принаймні на даному цивілізаційному етапі. А значить, що якби замість неї був інший камінець або поруч були камінці не такого як були кольору (тобто впливали б на неї по іншому) вона б все одно виконувала б ту роль яка їй відведена була на полотні життя. Тож яка різниця що і як з нею сталося, вона все одно б стала тим чим є, можливо вона не пізнала б свободу, але якщо задуматись, реально задуматись над глобальністю мозаїки людства, то стане зрозуміло, що будь на її місці інша Вона або навіть Він – свобода знайшла б іншу ЇЇ або Його, тому що про це пише Автор, який теж є камінець в мозаїці, на місці якого міг би бути інший і це…
Отож Вона не мала пам’яті. Кожен її день зникав в запилених архівах, позбавлених архіваріуса. Її минуле затягувалось пеленою, яка закривала його наче стіна. В стіні були двері, але як правильно користуватися ними Вона не знала. До речі, її не лякала така систематична забудькуватість і несистематичне згадування, вона просто ніколи не знала іншого, з нею було так завжди, і хоча лізти в чужі голови вона не любила, а просто обожнювала – здогадатися що дефект її пам’яті є дефектом вона не могла.

Автор сподівається, що вам вже стало лячно і шкода бідну дівчину, але це лише жарт. Насправді Вона просто не мала пам’яті такою як вона є для більшості людей, вона мала пам’ять яка була її досвідом. В неї був вроджений досконалий механізм, який дозволяв їй згадувати те що треба тоді коли треба, забуваючи все до того моменту поки воно не знадобиться.
Життя було схоже на річку по якій вона плила ніби не помічаючи що її оточує. Вона сама є річкою, яка огинає гори, підмиває корні, полоще віття, несе човни, розливається повінню, наповнюється струмками та річечками І немає річці діла до того чому робить це все . Вона як вода віддзеркалювала, як потік несла, як змія вилась для чогось з якоюсь метою і навіть не мала на гадці шукати цю мети, тому що вже з народження певно знала цю мету, або знала що її немає. Вона була річкою.
Епізод номер 1. Покоління, що досягло мети.
Вона завжди читала з власного бажання тільки фантастику. Поринаючи у вигадані світи вона чи то мріяла чи сподівалась, на реальність описаних подій. І одного разу прочитала Вона одне оповідання, а може навіть повість. Форма та автор були витісненні, витерті з її голови там лишилася тільки одна фраза, хоча може там ніде саме ця фраза і не використовувалась. В творі (будемо називати його так пр. автора) йшлося про космічний корабель, який летить сотні років до далекої зірки з метою колонізації. На кораблі змінилось вже багато поколінь і люди забули для чого летять, і вигадали свою релігію, і вважали люди, що корабель це і є їх Всесвіт. І коли нарешті вони досягли мети, вони вже не знали яка мета польоту. І сам політ для них вже був не процесом транспрортизації – а самим життям. Покоління, яке досягло мети не знає, що то за мета. Їхній корабель на справді давно пролетів пункт призначення те для чого люди відправились в космос втратило сенс і лишився тільки ПОЛІТ, як сенс, як життя, як весь Всесвіт. Вона відчула себе людиною з того корабля. А потім наступного дня (це вона чітко запам’ятала пр. автора) її Мудрий Родич перемикаючи канали видав : «Ви покоління яке досягло мети, у вас є все але немає нічого. ТІ хто хотіли для вас світлого майбутнього, не могли навіть уявити, що інформатизація і вільний доступ всіх до знать буде виглядати настільки огидно».

Епізод номер 2. Культура повторення. Віслюко-привід.
Вона завжди читала книги і шукала в них сенс. Вона читала фантастику, щоб мріяти, але вона шукала там філософію і знаходила те що неможливо було знайти. Але чим довше вона жила тим більше здавались книжки їй зрозумілими настільки, ніби вона писала їх сама. І коли в її голову приходила ідея для написання чогось більшого ніж запис в щоденнику – вона кидалась до інтернету перевірити, а чи не було вже такої ідеї ні в кого. І звісно були і не один раз і не два.
Вичитуючи свої думки в чужих книжках, вона все більше схилялась до того що всесвіт це цивілізація це електрогенератор на механічному приводі, знаєте такий з віслюком. Віслюк ходить по кругу на прив’язі і повертає важелем, до якого прив’язаний, примітивну турбіну. Все ходить по колу. Все повертається знову і знову. Всі книги вже написані, вся музика вже створена. Навіть побудувати гарний будинок неможливо, бо вже колись таке було побудоване (підлітковий максималізм, адже сучасна архітектура вражає різноманітністю прямих сірих форм та скляних кліток пр. автора).
Вона відчула свою нікчемність, але одразу забула, вона забувала все що могло принести їй шкоду. Але більше ніколи вона не намагалась писати, відчувши в підлітковому віці себе не унікальною, а тиражованою. Автор наголошує, що справа не стільки в тому що думки книги співпадають з її, а втому що раз книгу читають інші люди і хвалять і перечитують, то їх думки такі ж, а значить тираж людей з таким ж думками менше або дорівнює тиражу книги.

Епізод номер 3. Смерть і народження (усвідомлення) Пустоти.
Всі хто померли впродовж її життя залишились в її пам’яті. Вона відчувала біль від їхньої безглуздої смерті. Безглуздої, тому що жоден з тих хто полишив її текти далі по світу, не розумів сенсу життя взагалі і свого конкретного, навіть ті що мали останній. Смерть забирала все, спалювала на своєму вогні те що раніше було людиною і лишалась тільки купка спогадів і попелу почуттів. Вона побачила смерть, вона пізнала смерть, вона зрозуміла її. Стоячи поруч з полум’ям смерті Вона побачила ЩО там горить, що зникає з димом і тоді довелось їй признати, що той всесвіт, що наповнює її зсередини просто ширма, декорація для внутрішнього театру. А сам театр теж ширма і декорація і немає всередині неї нічого окрім пустоти. Немає її і ніколи не було. Все що заповзло в Неї, що оселилось в пустоті і стало Нею – просто було перешито і переклеєно з виховання, з книжок, з розмов і вчинків. Тільки смерть може показати пустоту: тільки з жалю за незробленим, за втраченим, за невстигнутим піднімається полум’я болі і тільки декорації горять у смертному вогні мучаючи і лякаючи.
Вона побачила свою пустоту і закохалась в неї. І не дозволила собі думати про те що всі люди пусті всередині, і що кожен з них може про це здогадатись – вона забула це і зробила свою Пустоту Таємницею. Вона продовжила наповнювати Пустоту декораціями, але вішаючи нову портьєру – вона точно знала що за нею починається абсолютне ніщо.
Вона перестала боятись смерті, адже в неї немає нічого всередині, з чого б смерть могла розкласти її смертне вогнище . В смерті не залишилось аргументів для підтвердження страху і тоді Вона стала безсмертною.
Для неї більше не існувало смерті. Але життя завжди закінчується смертю, а значить якщо для неї не існує смерті, то для неї не існує життя і тоді вона зрозуміла що не дихає, що Вона вже померла, хоча радше ніколи і не існувала.
Ні, фізично Вона дихала, але в цьому диханні не було життя і не було їй спасіння від існування без життя, адже не було для неї смерті. Така була плата за власну Таємницю.

Епізод номер 4. Соціальна мімікрія.
Вона відрила театр Пустоти і регулярно грала вистави, щоб приховати свою таємницю. Її декорації удосконалювались з кожною виставою, її Пустоту бачила тільки вона сама, але її спектаклі бачило все більше і більше людей. Вони самі приходили до неї, вони просто з’являлись з нею поруч, щоб подарувати для її декорацій нові фарби і кістяки. Раніше до неї теж приходили люди, навіть не приходили, а просто йшли поруч, але тепер вона помічала їх всіх. Вона грала для кожного спеціальну п’єсу, для кожного мала спеціальні декорації. Вона назвала це «соціальною мімікрією» і заборонила шукати в Інтернеті цей термін (до речі автору теж було заборонено це зробити). Вона спрагло всотувала дихання своїх глядачів, вона брала їхні ролі, їхня слова, непомітно копіювала їхні декорації і грала, грала, грала. Вона підлаштовувала свій пульс, вона говорила з Пустотами в людях, поки вони дивились її вистави. Вона доторкалась до абсолютного нічого, кожного глядача і забувала красу безкомпромісної, глибокозахованної таємниці кожного з них. Забувала, щоб її Таємниця була єдиною. Вона не крала їхнього дихання, вона брала стільки скільки їй треба було щоб текти далі, тільки те що віддавали їй вони самі. Вона не була невдячною вона віддавала їм все що в неї було. Вона віддавала їм свій розум і свій досвід.

Епізод номер 5. Дзеркало.
ЇЇ театр був дзеркалом, Вона сама була дзеркалом. Дзеркалом Пустоти Світу. Як тільки вона пізнала свою Пустоту вона зрозуміла, що ззовні теж тільки Пустота – абсолютна, завішана і заставлена декораціями, досягненнями, словами, творами, музикою. Ширма, яку людство будувало з самого свого початку тепер стала для нею прозорою і побачила вона що за нею нічого немає, окрім Пустоти. І люди ховають пустоту навколо себе за вірою за надією за любов’ю лише для того щоб не визнавати своєї величі і своєї сили. Бог, вищий розум, інопланетяни – хто завгодно тільки не люди створили цей світ. Вона побачила, що те що ми називаємо світом зараз не створено ніким, окрім нас – тільки люди можуть наповнити весь простір навкруги себе милицями для бігунів, палицями для зрячих, колясками для ходячих і книгами для сліпих. І тоді вона зрозуміла мозаїку в яку складаються люди і зрозуміла, що ніхто не керує людьми – вони самі собою керують. Одні з них роблять вигляд, що вони фараони, а інші що вони раби, але один мозаїко трус може змістити все і ролі зміняться навпаки, але землетрус теж буде лише вибором людей-камінців. Вона дивилася на кольоровий світ з мільярдів людей і хотіла кричати. Кричати їм що вони повинні зрозуміти свою силу, вирішувати не за змахом крила метелика на плечі сусіднього камінця, а своїм розумом, який повинен заповнити Пустоту замість декорацій почуттями. Але звуку не було – її ніхто не розумів, тому ї голос не міг існувати в цьому світі мозаїки. Вона змирилась і дивилась на світ, як на театр і грала свої вистави щоб дихати, адже не було для неї іншого виходу, не було Смерті.

Шлях номер 6. Інша. Повернення страху.

Інша не з’явилась сама, як це робили глядачі завжди. Вона сама прийшла до Іншої. Вона побачила що Інша може відчути пустоту. Вона боялась Іншу, вона не хотіла пускати її в свій театр, але було вже пізно Інша сама почала дихати замість Неї. Вона втікала, вона ховалась, вона зраджувала і не платила. Вона поверталась і віддавала все що було. Інша наздоганяла, інша знаходила, інша пробачала, інша забирала не тільки плату за своє дихання – Інша виривала з корінням декорації чужих з середини Неї, Інша заміняла їх на власні.
До Неї повернувся страх. Вона боялась Іншу, вона боялась за Іншу. Але йти назад було пізно Інша вже була за кулісами Її театру. Вона не хотіла розкривати Іншій свою Таємницю, Вона не хотіла розкривати Іншій Таємницю Іншої. Вона знала, що Інша зможе зрозуміти Пустоту, але вести по цьому шляху не хотіла вести її вести і тоді Інша сама поштовхала її в тому напрямку. Вона не могла допустити цього, Вона знала що тільки смерть може розкриту Таємницю, і Вона вже бачила Смерть, що підкрадалась до Іншої. Вона не хотіла щоб Смерть забрала тих хто наповнював Іншу декораціями. Вона не хотіла щоб Інша втративши одного з них втратила решту і теж перетворилась на театр-ширму Пустоти. Вона не хотіла щоб Інша побачила Пустоту у власному полум’ї смерті і вона забула. Забула, щоб мати змогу відпустити і більше не грати з Іншою синхронні п’єси. Вона розказала про Пустоту Іншому, який не зрозумів і не мав змоги на це і Вона підняла завіси і показала Іншій темний промінь Пустоти і забула все, окрім надії, що Інша зрозуміє і не відпустить. Вона мала надію, перший раз мала надію.

Шлях номер 7. Порох надії.
Інша стояла за кулісами. Інша шукала щоб захопити як сувенір. Інша стала звичайним глядачем, випадково потрапивши за куліси. Інша зірвала пластир з великого червоного подряпаного пластикового серця, яке грало для Неї роль справжнього серця, і забрала як сувенір. І з пластику потекла кров. Вона зрозуміла, що Пустота її знову перетворюється на захламлений театр і біль поламаних декорацій стає її болем. І вона вигнала Іншу з-за куліс і назавжди заборонила дивитись на Пустоту. Вона знову залишилась одна в своєму театрі. Її театр завмер покриваючись попелом надії і пилом туги.

 
Епізод номер 8.
Вона завжди розуміла Свободу. Бути вільним – це мати можливість і тільки той хто признав Свою Пустоту і знайшов життя після цього може бути вільним. Вона не була вільною Вона не мала життя, лише існування і чуже дихання. Але вона грала Свободу, вона грала її кожну мить, кожний спектакль. Вона вчила Свободі. Вона протестувала,вона погоджувалась, Вона воювала, вона підкорялась і це була Свобода. Свободи не можливо досягти допоки сам віриш в те що тебе стримує, допоки віриш, що можеш його позбутися або в протилежне. Можливість позбавитись чогось так само як і не можливість є одне й те саме, адже намагаючись позбутись чогось – ти не вільний у боротьбі, не маючи можливості позбутись ти просто не вільний. Ми самі вішаємо на себе ланцюги, ми оплутуємо ними наше фізичне наше духовне і все що нас оточує, тому що неволя це страх, а страх це неволя. Все що в людей є це – страх, страх відповідальності за самих себе. Вона вчила відповідальності, вона вчила Свободі. Люди могли сказати що вона як пластилін, як глина – підлаштовується. Але пластилін не може сам по собі прийняти натуральну форму, а Вона – вода. І Вона може бути келихом, пляшкою, відром, колодязем, водоспадом – але завжди повертатиметься до своєї натуральної форми, яку не можливо здавити і зупинити. Можна випарувати, але Вона знає Смерть і тільки сама вирішить коли зіграти останній спектакль і випаруватись. Вона вчила Свободі, але була не вільною і не бажала бути вільною бо була прикута єдиним ланцюгом – своєю фізичною оболонкою до тих хто цю оболонку і створив.

Епізод номер 9.
Вона хотіла зіграти свій останній спектакль, вже не перший раз. Але раптом Вона стала вільна, тому що зрозуміла – Вона сама завжди була Свободою. Її ніколи не було і її зажди жадали і ніколи не знаходили, тому що Пустоту знайти неможливо. І Вона зрозуміла, що буде і далі текти рікою вільною, тому що той хто будує на ній запруду думає що керує рікою, але ріка – це лише вода і вона тече далі. Той хто думає, що він міняє її русло, він просто дає їй новий шлях. Той хто думає, що він її берег не бачить що якщо він перестане бути берегом, - з’явиться інший. Вона ріка, яка не є берег, яка не є течія – Вона просто вода. Вона вільна, завжди була вільна. Завжди знала про Пустоту і бачила в повному пусте і в пустому повне, бачила силу, яку всі називали слабкістю і забували про велич. Вона вільна і буде текти допоки не знайдеться нова Інша чи Інший, якого вона не зможе зупинити, який забереться за куліси і побачить її Пустоту, зрозуміє, що Вона дихає чужим диханням живе чужим життям. І тоді той Інший чи Інша захоче побачити власну Пустоту і попросить Її смерті, і Їй доведеться зіграти останній Спектакль, розвести полум’я Смерті власними руками і спалити в ньому свій театр і закопати своє тіло в землю. Або той Інший чи Інша стане її єдиним глядачем, для якого вона буде грати до того часу поки не перетвориться Її фізична оболонка на порох і навіть після цього.
А доти вона Свобода і поки не захочеться Їй стати дощем вона буде текти далі, знаючи все, бачачи все, споглядаючи Пустоту всередині і ззовні.

Упала в обморок...Встала и пошла дальше...А что еще может сделать старая больная собака?
Ведь и как собака она не кому не нужна, а тем более больная. Никто и не заметит что она в этот обморок собирается падать, а если и заметит, - подумает, что сама справиться. Она ведь всегда справляется со всем сама. Всегда сама. И никто не знает как же сильно ей хочется быть снова щенком. Хотя почему это снова? Никогда она не была щенком и никогда уже не будет.
Не суждено этой собаке быть кем-то спасенной, никто за нее никогда не возьмет ответственность, нет это на нее положат во всех смыслах этого слова и ответственность и не только.
И что ей останется? А ничего - просто снова встать идти дальше и радоваться тому что хоть ответственность на нее ложат регулярно.

Иногда мы слушаем кого-то и не понимаем: ЗАЧЕМ? А потом, вдруг, этот кто-то слушает тебя, и в принципе не то что бы хотелось поговорить или что рассказать, но...он тебя слушает. И может это просто игра в социальный договор, может этот кто-то чувствует себя обязанным тебе, но...он тебя слушает. И тогда понимаешь, а может эта не подписанный и даже не высказанный договор, который заставляет тебя слушать кого-то, понимать его - это не так уж и плохо, может это как депозит с плавающими процентами. Ведь когда ты морозишься от кого-то, говоришь ему НЕТ или просто отворачиваешься и ложишься спать, может ты лишаешь себя шанса быть выслушанным, да, - может это тебе не надо, и вряд ли понадобиться и ты, вообще не любишь выговариваться кому попало...но ведь, он слушает, этот кто-то, а значит тебя это нужно, а значит - вложения были не бесполезны.

эта реальность не настоящая. она не может быть такой. но, почему все происходит правильно?
они не узнают, что опустошило мои глаза. они будут думать что это из-за щенка. и я могу не говорить не объяснять, они сами должны прийти к такому выводу.как и написано в моем жизненном сценарии:"и он ушел со сцены оставив всех в заблуждении насчет реальности его существования". все правильно. и дождь и цветы. и платье с длинными рукавами и петельками на средний палец. но не правильные эти счесанные ручки, не правильная обездвиженная грудь, этот ящик. все неправильно. так быть не должно, так быть не может. а все мог решить один телефонный номер в мобильном. один простой для запоминания. но его не было. а может еще хуже был в памяти, но не было меня чтобы взять трубку. не было. я не ангел. не хочу им быть если это уроки, которые должны меня привести к чему-то. я ведь ничтожество, даже сейчас говорю о себе. в каждом слове - я. вина. это моя вина. это моя вина... может и нет. незнаю. незнаю, ничего незнаю...если бы знала, если бы... теперь я знаю этот урок, теперь я знаю, что должна быть рядом со всеми и ждать пока зазвонит телефон, мяукнет аська. должна ждать. это моя жизнь. я ведь живу когда спасаю, помогаю, нахожу, учу, выручаю, даже когда в долг даю, черт возьми..........
все правильно, все так как должно быть. но. но у меня не зазвонил телефон.
я так долго искала слова, а сейчас не помню их. это были мои последние слова для неее, а я не помню. помню розовый с сиреневым диван и торшер такой же расцветки, пластиковый, маленький. помню ножную швейную машинку, которая была каким-то кораблем или домом в мире кукол...и...я помню только "держись тигренок", ведь я так долго думала писать это или нет и не помню...не помню...
открытку с тигро-козерогом в рамке из осколков битых новогодних игрушек...но не помню что ответила она на записку и ответила ли...я ведь тогда не знала что мое дыхание остановиться вместе с ее...
никогда я бы не заняла ее место, это невозможно. но я умерла тогда...хотя, наверное, просто спала ширма. и я перестала быть человеком. ведь у них есть душа...им не надо думать вдох-выдох, вдох выдох, правая нога левая нога, правая нога левая нога. им не надо вспоминать, как это улыбаться.
я больш ене могу не верить в Бога в Рай. пусть они уходят и становятся ангелами, а моя душа, уходя с ними, дает мне силу защищать людей от себя, не сваливать на них проблемы, не говорить с ними о моей пустоте. я не ангел, вы ошиблись адресом. я мертвый ангел, я умер и теперь круг моих обязанностей и забот вырос еще больше...

чомусь так важко дихати ніби хтось забрав все повітря навколо і наклав табу на серцебиття. втрачаю останні обриси своєї нормальності. розум повільно божеволіє. так легше. так можна вірити в різні реальності. свято вірити. навіть в Бога. я вірю, Господи. я вірю! я маю вірити. бо вірити в пусте чорне ніщо для тих кого я не змогла втримати поруч - так єгоїстично боляче. і немає болю більшого для людини ніж власний. я не відчуваю, не відчуваю вже нічого. я так дового не хочу жити, але живу. може це мені кара за таке бажаннячко. а може... ще десь є якась справа для мене, і треба тільки дожити, доіснувати до зустрічі з нею. треба...хотіти, вірити, сподіватися. чом все так нереально. чому ж важко дихати. чому мої мрії вбивають. чому все повторюється і повторюється. речі ходять по кругу. і я вже вдруге стою на тому ж місці. тільки роки пройшли, а біль не змінився і ступор такий самий на смак, як і в 15. я відмовляюсь так жити. я відмовляюся не знати. я хочу розуміти навіщо...
неможливо, як сказав один мудрець нашого часу: "ви діти, що досягнули мети". досягли нарешті, але вже не знають, що то за мета. таке оповідання є фантастичне. про те як зореліт простував століття до чужих світів і бігато поколінь змінилось на його борту, і всі пам'ятали, що останнє покоління досягне мети, але...ЯКОЇ МЕТИ???
бути просвітленими, блін. така наша долі. предки наші так хотіли щоб всі не землі були розумні освідчені, они написали мільйони книжок, назнімали фільмів, наробили відкриттів і все для того щоб ми зараз могли якісно просвітитись в інтернеті. от тільки ми сприймаємо це як належне і для нас це не мета .а залежність. навіщо нас народили? щоб продовжити людський рід, щоб зберегти деградовані людські гени і передати їх черговому виду. але це тільки якщо вірити, що ми не випали з потоку еволюції а все ще маємо якесь значення на цій планеті. адже те що не має тут зачення не має і майбутнього.
завжди казали, що діти це майбутнє...хм...а ми втрачаємо самі себе так непомітно для решти, і так невблаганно.
і що робити, і хто винен?

лялькам малюють емоції на їх фарфорово-пластиково-гумових обличчях. в мене немає фарб, шкода. хоч зараз вони мені й не потрібні я цілком охоплена сумом. мабуть люди тепер бачать, що я живу. вони помиляються. я не живу. на вузько-окому сході вважають, що фізичне дихання - це лише відголосок дихання душі. моя душа вже давно не дихає. не вміє, як в ляльки, що плаче і кличе маму - мої легені дихають, а я ні.
здавалося самотність доб'є мене остаточно, але ж ні навіть спокійно від того що ніхто мене не бачить. все відбулося так, як повинно, але я не вірю. не їочу, не можу. навіщо мені моя душа, якщо жоден демон не хоче взяти її за угоду.
навіть ті монстри, яких нема, небажають мене. все знов замикається. я не вмію змінювати. тільки спостерігати. чому? чому ті зміни, які можливо мені вдається зробити я не помічаю. однак, кажуть, люди краще запам'ятовують те що було поганим, а добре приносить миттєве щастя і невдоволення швидкоплинністю миттєвості.
не хочу читати, що пишу. чхати хотіло моє я на орфографію і синтаксис. я лише чергова нездара, яку забагато хвалили все життя. тому зараз навіть маючи силу і здатність до неймовірних речей я...НЕМОЖУ...одного разу дізнавшись правду, як її забути. я нікчема зациклена на своєму я...на своїй ненависті до нього. воно мені непотрібне, мені потрібне зовсім-інше-Я, бо я маю жити, ходити, думати, видератися, комплексувати, сміятися, закохуватися, гратися...і так щоб це дійсно робило моє Я, а не необхідність-виглядати-як-людина.
сумно від того, що це ж не тільки зі мною такі проблеми. я навіть бачила ЇХ. людей хворих цією недугою. от тільки їхні душі ще дихають, але вони вбивають їх усімадаступними методами. моя ж хвороба має хронічний характер, бо почалась вона зі смерті моєї душі. тож мені вже нема порятунки. але вони все ще рятують себе. хто виліковується, а хто й помирає...
тільки немає десь в радіусі моєї дії істоти що вже перехворіла цим і матиме право сказати: "зачекай трохи і тебе попустить", або хоча б тебе не попустить ніколи, але ти зрозумієш нащо ти тут і що маєш робити...

я доводжу себе до краю
щоб побачити може шось буде
може виростуть в мене крила,
неможливе бачити буду...
тільки зміни нажаль не прийдуть
і лиш тіло моє розбите
знову стане дороговказом:
"буть людиною тут неможливо".

Само собой, все перемещения по сцене и произнесённые роботами фразы были запрограммированы, импровизации никакой
Человекоподобный робот Wakamaru, созданный компанией Mitsubishi Heavy Industries, впервые вышел на театральные подмостки в качестве актёра и дал повод поразмышлять о возможной сценической карьере таких машин.

25 ноября в университете Осаки (Osaka University) двое андроидов сыграли вместе с людьми 20-минутный спектакль Hataraku Watashi ("Я, работник") по пьесе японского драматурга Оридзы Хираты (Oriza Hirata).

По сюжету произведения, повествующего о взаимоотношениях между человечеством и техникой, главными действующими лицами являются два робота-домохозяйки, один из которых вдруг теряет мотивацию к работе. Он заявляет, что ему скучно, жалуется на унизительный труд и вступает в дискуссию с людьми о своей роли в их жизни.

Людей, как и роботов, на сцене было двое – актриса Минако Иноуе (Minako Inoue) и её партнёр изображали семейную пару, столкнувшуюся с "восстанием машин" в миниатюре (фото AFP Photo/Yoshikazu Tsuno).

Людей, как и роботов, на сцене было двое – актриса Минако Иноуе (Minako Inoue) и её партнёр изображали семейную пару, столкнувшуюся с "восстанием машин" в миниатюре.

Судя по тому что постановщики спектакля собираются в 2009-2010 году устроить полномасштабное, более продолжительное представление, дебют роботов-актёров удался.

Конечно, это было не первое появление робота на концертных площадках. Например, мы уже видели андроидов-дирижёров, робота-скрипача и бота-трубача. Если же говорить о "говорящих" ролях, то тут можно вспомнить андроида, озвучившего героя мультшоу. Однако ж в театре человекоподобных машин мы прежде не встречали.

В спектакле Wakamaru играл не под своими именем, тут его звали Momoko.

В спектакле Wakamaru играл не под своими именем, тут его звали Momoko .

Собственно о Wakamaru мы рассказывали ещё в феврале 2003 года, до его официального дебюта в 2005-м. Рост андроида 1 метр, вес 30 килограммов, цена в Японии – около $14 тысяч.

Робот узнаёт людей, разговаривает (в словаре около 10 000 слов), а предназначен в первую очередь для помощи престарелым и инвалидам, но может служить гидом, секретарём и так далее. Предлагаем посмотреть другой "спектакль", однажды разыгранный парой Wakamaru без участия актёров-людей.

Настроение сейчас - присутнє

випускиний. що він означає для людини? претензійний вихід у світ? звільнення? а може навпаки нове рабство? тільки замість тої 1000 що тримала вас за руки, ноги і совість у рамках, тепер ви "зобов'язані" всьому світу. але врешті решт, в усьому є позитив: тепер я носій високого звання Трушна і маю народне Україночка)))

Маленький звереныш прыг-скок
Просто по дорожке прыг-скок
Прыг-скок прямо по дорожке
Прямо по дорожке просто в лес
Просто в лес и в нем исчез
Маленький звереныш не маленький лес
В не маленький лес звереныш залез
Звереныш залез прыгать-гулять
Прыгать гулять друзей искать
Друзей искать маленьких совсем
Маленьких совсем в большом лесу
В большом лесу прыгал-гулял
Прыгал-гулял друга искал
Друга искал прыгал-гулял

Друга искал встретил лису
Встретил лису и не одну
Он не одну встретил лису.
«Лисы решали что и к чему:
Что и к чему что за дела
Где же зима, что за беда?
Что за беда кто он такой?
Кто он такой маленький, ой!
Маленький ой! И не лиса
И не лиса – плохи дела
Плохи дела. Дальше скакай!
Дальше скакай, прыгай-гуляй».

прыгать гулять, по тропам скакать
звереныш ушел, просто по тропам
в большом лесу, нашел тропу.
и встретил сову в большом лесу
В большом лесу встретил сову
Встретил сову прыг-скок
«Стоп, стоп» - сказала сова
Просто сказала, сказала сова:
«Кто ты? Откуда? зачем суета?
Зачем суета ты откуда куда?»
Маленький звереныш тихо, молчок
Просто тихо, просто молчок
Молча звереныш дальше скакал
Просто скакал и молчал
Маленький звереныш просто молчал
Дальше в лесу прыгал-гулял
Прыгал-гулял просто в лесу
Маленький звереныш вровень кусту
Вровень кусту маленький совсем
Маленький совсем прыгал-гулял
Прямо на поляну прыг-скок
Прямо на поляну просто к ежам
«Что за зверенок, что за зверь
Что за зверь, за деревьями дверь!»
Сказали ежи, не звереныша друзья
Не звереныша друзья, прыг-скок.
С поляны звереныш прыг-скок.

Маленький звереныш, большой лес
В этом лесу звереныш исчез.
Просто исчез по дорожке скакал,
В этом лесу он друзей искал.
Но на болоте и на тропинке
Странным казался даже травинке
Маленький звереныш ни на кого не похож.
Исчез и не заметил лес.

Все мы прекрасно знаем и не раз слышали о сжигании ведьм в средневековье. Но причины и батоги, которыми это все руководилось скрыты туманом. ОХ, уж эта церковь, вот что ей плохое сделали женщины. Но вот тут то вся проблема, церкви женщины не сделали ничего. Церкви как раз были неугодны мужчины. Ученые, любознательные или элементарно любопытные, они были успешными и бросали вызов обществу. И самое главное они нарушали паритет церкви на науку и даже пытались опровергнуть ее каноны. Но даже такие грехи не тянут на смертную казнь, а вот вызов сильным мира сего, которые обеспечивают церковь деньгами. Вот это уже достойно казни. Вот так то, у мудрецов в средневековье, если они не носили рясу, было очень мало поклонников.
А что же ведьмы?
Для начала стоит вспомнить роль женщины в средневековье.
Возьмем жен сильных мира сего. Женщина-аристократка, если она руководит своим мужем – она настоящая женщина, попавшая в сети аристократии но все же хранящая мудрость. Она шея своего мужа, главная задача которой уверить голову что гениальные мысли в ней появляются сами по себе, а не с помощью жены. Главное оружие женщин интрига, актерская игра, хитрость и сказать бы соблазнительность, но средневековые женщины держались сильнейшей стороны, идейной и вдохновительной – стороны церкви. А значит о соблазнительности речи идти не могло, а вот о холоде и скованности - да. Такими были аристократичные женщины, они руководили своими мужами, свято верили церкви, а при хорошем раскладе манипулировали целыми государствами.
Кроме того в то время счастливо вели свою жизнь женщины-абсолютно-простые. Жены простых мужчин, несвободные на материальном и духовном уровне. Их разум не слишком глубокий и достаточный для тонкого руководства мужчинами, был сконцентрирован на единственной светлой мечте – быть лучше всех ,быть аристократкой…просто выпендриться.
Итак остались последние женщины – женщины-ведьмы. Эти свободные духовно женщины были редким, но ярким противопоставлением жещинам-аристоркаткам. К ним мужья двух других категорий готовы были убежать. Они знали не только плиту и штопку, они не ведали интригами двора, но они знали какая трава снимает боль. Они были настоящими женщинами, знающими и не отрицающими свою природу.
Две другие ж категории, если вы еще не догадались, это жертвы моды или так называемой социальной эволюции (деградации).
Все началось с мужчин, по крайней мере хочется на это надеяться, а вот женщины узревшие в этом невероятную возможность избавиться от завидных конкуренток (не зря слово означающее женщину для многих животных, является столь обидным)).
За время инквизиций церковь поднялась и захватила огромную власть. Кто бы отдал ее просто так? Нет, между сильными этого мира и церковью шла живая торговля: голова конкурента за акр земли.
Ну а простой женщине то чего надо для счастья? Конечно, чтоб ее соседку в грязь лицом, а если она еще мужа у другой увела или ребенка не вылечила, то уж как пить дать, лучше праздника чем ее сожжение не придумать.
И даже если властные женщины, приближенные к церкви и управляющие своими мужьями НЕ толкнули гениальную мысль палить знахарок и проституток, то они НЕ остановили этого. Хотя женщина пока не получила в 20 веке свою долгожданную свободу, но тогда она управляла миром.

В колонках играет - Тетя Соня
Не будем говорить про все возможных Х-ариев, Д-ариев и т.д. и т.п. Это все есть ни что иное, как ярлычки. Которые человечество вешает на то чего не понимает или с целью тоже присоединиться к великому.
С этими персонажи в истории вообще бардак. Потому возьмем тот период когда еще придурков было мало и у них не было свободного времени ее придумывать.
Но для начала стоит все-таки повесить ярлычки, но только глобальные а не локальные зависимо от оттенка волос и глаз. Лучше всего использовать два термина: ариии-легендарные – те которые высокие блондинистые и произошли толи от богов то ли от инопланетян (это уж что кому), и арии-реальные – те которые действительно были названы ариям посредством истории.
Итак. Начало. В период до ледникового периода. Люди шатались по земле туда-сюда. В истории про ариев находим, что они пришли с севера, но так как жизнь зародилась немного ниже (в Африке), то предполагается, что на север они тоже пришли когда-то. А вот вернулись откуда из-за холода, которые и заставил их охотников заиметь серебристые волосы и стальные глаза. Причем привычные к холодам, они не вернулись слишком далеко на юг и основали северные народы. Этих ариев вполне можно назвать ариями-реальными.
НО остаются страшненькие и заморенные арии непонятной (ирано-иракской) национальности. Кто они тогда. Невероятно но в генеалогическом дереве человечества, они являются ближайшими родственниками северных ариев. Это те кто вернулся окончательно на юг и смешался с оставшимися там племенами.
Конечно арии-реальны (чит. выше) могут быть и ариями-легендарными. Но меня более радуют голубоглазые, а не сероглазые арии. Ибо сероглазость это необходимость, а вот голубой цвет – вещь не стойкая и необычная. Признак божественности, даже, если хотите.
Откуда же взялись голубоглазые люди?
Биологически:
В количестве достаточно для сохранения этого необычного фенотипа в человечестве, они могли появиться только среди кареглазых, кучерявых, брюнетов. Все люди на определенной стадии прямоволосые блондины с голубыми глазами. Именно на эти характеристики накладываются сверху другие: большинство кареглазых дети рождается с синими глазами.
Таким образом образ ария, это что-то вроде шаблона, болванки, для всех людей.
Для того чтобы человек таким остался должен произойти генетический сдвиг, то сеть отклонение, в результате какого-нибудь шока, резкой перемены…Ибо его строящийся организм не должен получить всю ту нехорошую генетическую информацию, ненужную информацию, которую уже умудрились наболтать предки (косоглазие, рахитность, плохой слух, болезни).
Если же беременность проходит нормально ребенок родиться похожим на родителей, а если его генетическую базу предварительно потрусить, то он родиться богом.
Самое время переходить к боле возвышенной теории:
Арии наследники богов. То есть кто-то или что-то создало Человека, причем был он блондин с голубыми глазами, или еще лучше инопланетяне упали на землю (из какой бы то ни было галактики) и от скуки стали размножаться с обезьянами. Но результат тот же. Ариев на самом деле рождается очень мало и только тогда когда в двух людях встретиться больше чем один бог. То есть если родители действительные наследники богов, то и их дети будут таковыми (это отдельная тема: Почему умные мужчины выбираю глупых женщин? Протест против божественного начала, или инстинкт самоуничтожения?).
Есть еще очень печальная теория, которая выплывает из психо-социологии:
Легенды про высшую расу присутствуют почти во всех народах. Из этого можно сделать вывод, что в каждом конце мира было по поселению инопланетян. Но если бы они были, если бы они были такими богами как мы верим, то что им стоило построить свой мир, захватить землю и т.д. и т.п. Нет! Они остались легендой. Можно сказать что их убило местное человечество, но тогда они не так круты, как мы хотим верить.
Итак если в разных частях мира рождаются такие легенды это уже тенденция. А если есть тенденция, то у нее должно быть хоть редкой но подтверждение. Существования ариев связано с континентом Евразия, а именно с Азией. Оттуда пришли эти сказки. И если они имели подтверждение, то арийцами-легендарными вообще являются кочевые монголоидные племена. С самых древних времен, они развиваются гораздо быстрее остальных племен. И их в боевом обмундировании присутствовали многочисленные маски, тесть когда мимо несется конница в масках, не понятно кто какого роста и какой цвет волос этого ктота. Но для обычного человека, это что-то новое и неизвестное, а все что неизвестное, то по определению есть вещь на этого человека непохожая. То есть если монлогоидов наблюдали все те же курчавые кареглазые иранские племена, то легенда пририсовала им то чего не было у самих ирано-арийцев.
В общем, теорий еще тысячи и тысячи. Но все они в конце концов сводятся к тому, что пиарщина и раскрутка ариев, это не больше чем хорошая сказка для умов человеческих, которые готовы верить в любую святую курицу, но только не в себя.

Вложение: 3679058_gdfg.doc

В колонках играет - Within Temptation - Mother Earth
На шляху розвитку від мавп до людини тільки 25% мавпоподібних стали дійсно людьми. Людина – це жива істота, що шукає спосіб пояснити те що його оточує, знайти заміну своїм страхам. Тобто боячись вогню люди вигадують, що це демон, хижа тварина, яку приручивши можна використовувати і на цьому шляху вигадують перші комини. Ці 25% це люди,щ о лізуть в урвища, пірнають на глибину, будують дім, вигадують лук і стріли. Решта ж лишилась недолюдьми.
Коли мавпа розвивалась за допомогою праці (жахливе формулювання!) в її мозку устворилась, так би мовити, призма, через яку оцінювались всі події що впливали на неї. Це призма рефлексії.

Раніше мавпа від народження мала необхідний набір рефлексів, які на протязі життя збагачувались новими, але лишались в рамках старої бази, тобто були одним цілим з їхніми генетичними здібностіми. Але в пошуках теплого місця під сонцем (різні похолодання-потепління і облисіння-вигоранні лісів) мавпам довелось виховувати нові рефлекси, які не могли накластись на природні, тому почали утворювати щось на зразок маски. Ці рефлекси вже стали невід’ємною частиною життя, але не стали частиної єства мавпи. Ця маска і є призмою, яка ніби огорнула мавп’ячий мозок і переломлювала всі пригоди, як світло, поступово змінюючи свідомість. ВІд покоління до покоління з тим як призма збільшувалась зібльшувався її вплив і в решті-решт мозок мавпи змінився на стільки, шщо став одним цілим з призмою, перетворившись на людський мозок (звідси наша непереборна впертість щодо власного погляду на світ, бо кожен бачсть його через призму своїх рефлексів). Мавпа перетворилась на людину, а рефлекси на принципи. Але нажаль не всім мавпам вдалось еволюціонувати до людини, а лише до недолюдини з призмою в голові. Звісно розум їхній не мавп’ячий, але має більше твариних ознак ніж людський а за допомогою призми він отримуючи людських рис перетворюється на пародію.
Звісно не можна казати, що люди мають ідеальни розум, а недолюди зовсім ніякий. Ні це шикора шкала на якій кожен має своє місце, але люди (в кількості 25%) отримали свій більший розум завдяки власному розвитку і пошуку нових шляхів, решта (75%) просто повторювала дії своїх лідерів, використовувала іхні методики, тому і лишилася сукупністю недолюдей. Тобто вони тупо залізли на шию своїм розвиненим родичам.
Від природи недолюди отримали неймовірний інстинкт самозбереження, який в суспільстві (що створене 25-ю %) завдяки призмі еволюціонував у площі відносин, перетворившись на комплект з заздрості, жадоби і концентрованого егоїзму, що вийграли на фоні інших почуттів в процесі пошуку теплого місця в суспільстві. Люди ж були нагороджені суспільністю (більше ніж недолюди), що виявилась у недорозвиненому егоїзмі, та радісній самопожертві заради блага суспільства.
Кожну вигадку людей недолюди використовують для задоволення примітивних ідей (Люди починаю війни для збереження життя суспільства. Недолюди починають їх з метою збагачення).
Люди створили культуру, організували суспільство, а згодом створили цивілізацію. Але знову ж недолюди зацікавлені лише у влансному житті взяли активну участь у вивчен благ суспільного життя у цивілізації. Якщо поглянути наші цивілізації, то кожна швидко розвивалась і досягала величезних успіхів, але з часом починала загнивати і розвалюватись з середини – влада ставала дурнішою ніж її народ. Основна причина с тому, що створивши щось людина через деякий час втрачає інтерес, і знаходить інше заннять (йде будувати іншу цивілізацію) полишаючи домінантну роль у суспільстві люди йдуть у десиденти, відступники, революціонери…
Під пливом недоробленості влади недолюдей (що займають місце людей в суспільстві за допомогою вбивств в основному) та активної діяльності людей-десидентів цивілізація падає і починає створюватись нова. І знову у руля стають люди, але з часом їх змінюють недолюди і все повторюється. В цьому проявляєьтся хвильова природа розвитку.
Дуже важливо: гени людей весь час змішуються з генами недолюдей і з кожним поколінням все більше – в сім’ї генії може народитись абсолютно егоїстична істота без талантів і навіть мінімальних розумових здібностей, а в сім’ї примітивних само-за-себних міщан може народитись Марія Тереза або Гагарін.

Таким чином 25% стали людьми, тобто навчились бути богами, а решта навчилась виживати в суспільстві, створивши його закони за зручною для себе формою: дав по голові і відібрав.

В колонках играет - All that I can see
Настроение сейчас - ...What is that all for...

Евровидение. Очень популярная вещь. Просто замечательное мероприятие. А наша конкурсантка просто чудо, и голос и хореография, а главное платьице на ней за 200 000 у.е. Разве не прелестно?! Ну ведь правда за эти деньги можно купить всего лишь несколько аппаратов для перекачивания крови онкобольным. Но это, конечно же, вопрос собственного эгоизма.
Тем более, кому нужны Эти дети, нужно рожать новых, потому цена за каждого возрастает. Ведь дети рожденные на основе таких аргументами, просто обязаны быть "очень хорошими людьми", особенно если их мамы и папы наркоманы и алкоголики. Да и те на кого такой аргумент действует, врядли смогу родить и воспитать Человека.
Вот поэтому денег на детей, которые в пять лет знают что такое смерть, которые не способны отобрать жизнь у другого потому что знают ее цену, - Нет.
На Таких детей денег нет. Вот ближе к выборам, может быть, но не факт, все таки это не очень большой электорат...
Правда замечательная у нас страна, и люди у нас замечательные, в большинстве своем способные на убийство. Это же так просто закрыть глаза, пройти мимо.
Кому нужна чужая жизнь. Никому! Ведь самая ценная вещь на Земле это - собственная шкура.
Разве что маленьким Юлям, Сережам, Витям, Андрюшам, Машенькам, Максимам, Валям, Ромашкам, Славикам, Петькам, Ванькам, Танюшам НЕ всеравно, что в соседней палате уже не дышат их друзья...

Выжить, выжить, выжить
В мире абсурдном серых теней.
В бумажных скалах бы не разбиться,
Не заблудиться в однообразии дней.
Не распылить свои ласки,
Не охладить свои сны,
В мире неверия в сказки,
В мире, где мало любви.

Выжить! Выжить! Выжить!
В мире пустом безразличных людей
Где каждый живет по принципу:
«Жалость свою показать не смей»
Выжить!! Выжить!! Выжить!!
Наперекор, или по воле судьбы
Злу никогда не сдаваться и ветру.
Мчаться вперед закусив узды.
Мчаться сроднившись с болью,
Сердце свое сохранив,
В мире, что полон любовью,
В сказке, что пишем мы.

А ведь они платят за ошибки взрослых!! Они ангелы, которые гибнут чтобы люди дальше могли творить глупости!! Водители, продавцы, учителя, артисты, дворники, сталевары, кулинары, менеджеры, рекламисты, ученые, инженеры остановитесь!! Вас еще не догнало, но вы виноваты!! Вы виноваты!! МЫ все виноваты!! Мы все идем дальше...

Істоти дуже дивні усюди:
Високі, двоногі, дворукі – це люди!
Подивишся наче вони всі сліпі,
Не бачать поруч себе краси.
Для них не цікава чарівна бруківка,
І ніжка метелеки й божа корівка.
Їм невідома пісня долівки,
Не бачать галактик калюжної плівки.
До відома, хмар-літаків не приймають
Сміються їз гномів, що в шафі стрибають.

Що з ними сталось? Чому всі осліпли?
Чому помічати ДОВКОЛО відвикли?
Як їм вдалося Усе-все забути,
Нічого не бачити і не чути,
Утратити власні летючі думки,
Дива всі поставить в залізні лапки.
Вдягнуть в математику мрії свої,
За окуляри сховати казки?
Чому ж то закрилися їхні очі?
Чому їх душа більше казки не хоче?!…

Тому що дорослими стали люди
Не подорослішавши і на мить,
Іграшки порозкидавши всюди.
Їм нових забав кортить.
Не одну культуру побудувавши
Награвшись и розваливши її,
Не подорослішали люди, лишились малі.
Та тільки осліпли, дитинство забули,
Не бачать розруху, що роблять. Сліпі..
І йдуть невідомо куди наче мули,
За власним бажань, не знайчи що
Бажають на світі. І їм всеодно
Що скоро не буде метелика ніжки,
Галактик не буде і хмар-літаків
Не буде кому чудатися з плівки
І гномів не буде і навіть бруківки
В країні не буде, чарівливих снів.
Не буде казати долівка-Мгууууу
НЕ буде кому запитати: Чому?

ий блог) та глобальна проблема еволюційного розвитку: "як лишитись людиною", і скорочені поради з втілення цього питання в життя

Абстрактно мислити, абстрактно будувати життя і абстрактно витрачати його на непомітні дрібниці – це найбільший подарунок абстрактного мислення, який дала людині природа або людина покарала себе сама. Чому? Бо думати, то подарунок, аж поки не закінчаться сили протистояти світлу просвітлених думок, що перетворює абстракні думки на божевільні мрії а світло на білизну лікарняної палати.
Багато людей втрачали себе але з находили спокій бездумності. Навіщо думки якщо немає сенсу в іхньому світлі, адже бачиш його тільки ти. Багато людей втрачали розумі і життя, тому що не відпустили свої думки, лишились собою і були загублені людством або доведені ним же до краю найблищої прірви.
Важко думати, але не важче дихати або ходити. То чому ж так легко обрати останнє і забути про перше? Мабуть краще забути все ао не думати ні про що. Людина то занадто складна структура, щоб повторювати її в собі. Себе краще будувати простіше не - думаючи. Зайві думки породжують зайві рухи і зайві витрати. Простіше і дешевше забути свою людськість. Відмовитись від своїх дітей і виховати монстрів.
Глибоко залізла ця зараза, жодне вливання тут буде безсиле, адже це не країна, що втратила тисячі життів у війні, це людство, що втратило мільярди людей. Розбрелись вони серед сірості власних думок і заблукали полишивши свої людські обличя в минулому.
Дуже сумно спускається вечір на місто в якому тисячами гинуть Люди. Може вони тонуть в проблемах буденого сьогоді, а може задихаються під гнітом тьмяного завтра. Їх вже нема і може не буде, адже втекти з цього життя неможливо, воно, як болото. Люди гинуть відмовляючись думати, втарчають остані риси людей перетворюючись на дешевих підроблених роботів зібраних китайськими робітниками.
Є люди, десь в божевільнях. Десь на краю прірви, бояться вдихути повітря, бояться подумати, аби не заплакати від безвиході та безнадії…
Жаль, тільки жаль лишається, тим хто здатен думати абстрактно без боживільних думок, не з’їзжаючи з обриву кожен раз побачивши синю квітку. Жаль, бо думати страшно так само, як дихати в мегаполісі. Але жити треба, бо життя, як і думки не дається просто так. Воно потрібне комусь, і якщо не тобі, то повір, знайдеться хтось хто знайде в ньому вартості хоча б на гривню.
Забути не так вже й легко. Забути, що ти людина. Але це необхідна процедура, якщо хочеш вижити, якщо хочеш щоб інші не побачили, що ти людина. Бо тоді їхній задрості не буде меж і затопить вона твою душу і забере твоє життя.
Іноді можна вижити, але хіба життя інвалідом в білій палаті краще ніж тепле життя імбіцила з калькулятором? Заведи собі калькулятора так буде спокійніше, заспокой свої думки, немає чого їм стрибати в твоїй голові.
Кудись ідуть тисячами люди. Мабуть на фабрику з підстригання мізків. Мабуть там рожеві стіни і гарні абстракційні малюнки, мабуть там світло і добрі усміхнені лікарі.
Лисі стіни та пусті коридори чекають на тих хто хоче бути вільним, сірі похмурі кімнати та сонце через грати. Все…
Можливо ти ще будеш людиною, адже ти людина за народженням, людськість в тебе в крові і вивести її не так вже й просто. Це підслилу тільки твоїм батькам і дитинству. Якщо ти вижив тоді, то жодне гратчасте сонце не випалить твою думку.
Нічого не лишається в серці, якщо в крові цілковита пустка. Нічого не лишається в голові, якщо й душа цілковита пустка, якщо в в душі замість світла – проста, така звична всім мета, - залізти вище ніж інші.
Одне може врятувати людину, що йде по шляху від Людини до людства – вона сама, її либоке бажання лишитись Людиною і не перетворитись на егоїстичну тварину.
Просто, це дуже просто. НЕ бути людиною, важче, на багато важче бути Людиною. Думка змушує до життя людину, а тупе бажання – тварину. Змінити думку людини щодо думання дуже просто.
Разом з тим ніщо не зможе змінити людини, окрім, її бажання. Відмова від думки то легкий шлях до простого пустого життя. Кому потрібні американські гірки в голові, якщо можна покататись на них в Діснейленді?
Сама людина обирає свій шлях. Як би не штовхали її у прірву, процес падіння лише відносне явище, адже прірва існує тільки для людини і її реальність залежить від її бажання і думки.
Тримаючиьс на крайєчку власної прірви ми власноуявно малюємо на сірій підлозі страшні провалля і гостре каміння.
Умовності кожен день вбивають по людині, при чому не морально, а абсолютно фізично. Вони помирають, бо вода холодна поверх високий, грип смертельний а рак невиліковний. І це чиста правда, от тільки все це є таким тому що воно таке в голові помираючого.
Фактично ж немає смертельних хвороб, є смертельні думки і переконання. Вбиває слабкість не тіла, а думки.
Хоча звісно є вади генетичні та решта жахливих і не дуже хвороб, що спотворюють процес мислення. Вони знищують навіть маленьку можливість існування того світла розуму. Хоча таке життя не дарує й спокою бездумності, народжуючи спотворене виття від неможливості думати.
Це жах, який люди самі обирають для своїх дітей. Адже так їх вже не треба виховувати монстрами, вони ними народяться. Знищити мозок нащадкам ще в утробі. Це чергове “геніальне” відкриття людства, таке ж як антибіотики, що мутують віруси.
Через багато, багато років може вже не буде на Землі нормальних людей, і доведеться сказати, що це є черговим кроком еволюції. І не важливо що назад. Адже і зараз вона простує в цьому напрямку.
Шикуючись в рівні строї однаково нерозумних людей, ми крокуватимемо в темінь світлого майбутнього, яке ніхто не додумався створити. Це зрозуміло, думати ж не буде чим.
Ще десь дихатимуть люди, бо знищи їх не можливо, і буде їх не набагато менше ніж завжди, але строї решти (тобто більшості) будуть набагато перевищувати і в кількості, і в силі.
Я людина! Це слово важить 6 байт, тобто 48 біт, на швидкості 128 кб/с це слово можна передати за 380 мільйоних секунди. Чому ж так важко зрозуміти це слово, чо му так важко відчути силу цього слово, чому так важко виконати ті прості умови, щоб називатися цим словом...

Життя- це така штука, про яку не знаєш головного – коли вона закінчиться. Зате знаєш безліч інших речей, які залежно від свого настрою освітлюють життя то позитивному то в негативному світлі.
У кожного є така штука, як життя (зомбі не розглядаються!) і кожен більш менше знає що з нею робити, але не знає що це за штука така. І навіть якщо “Ну не знаю Я!”, то не обманюйте себе – завтра ви прокинетесь, а значить ви знаєте, що робити з цим життям.
А от коли ти не знаєш, що завтра прокинешся, ну здогадуєшся звичано, але…Для тих хто знає що таке Життя, але не знає що з ним робити – завтра не існує, бо не факт що Життю впаде на голову зробити оте саме Завтра. Бо Життя примхлива штука і чхати вона хотіла, що “подзвоню завтра” або “зустрінемось завтра” вимагає настання такого моменту, що можна назвати - “завтра”. Буде вчора (як щось минуле) буде сьогодні (щось ще туманіше) але не факт що буде завтра!
І що це на вашу думку?
Твір!
Ви знущаєтесь? Це не твір! ЦЕ! ЦЕ!… Яка була тема твору?
“Життя завтра”
Хіба це життя завтра? Я ж пояснювала, про що треба писати!!!
Мене не було, і до того ж і життя і завтра там при…
Що? Все досить! Переписати! Інакше –два

Та будь-ласка – це сказано дверям учительської. Ну не Зінаїді ж Михайлівні, яка до всіх (навіть періваків) звертається на Ви, тим більше, що атестат нам (разом з батьками) потрібен пристойний. Хоча, звісно, прикольно було б отримати жахливий атестат, чисто для себе, як кажуть для душі. Ну й ще для вузького кола однокласників, які достеменно знають чому наша “золота” відміниця виперлась на саму останю парту, бо я мала необрежність відкрити тил ворогу. І ворог не змусив чекати, жодна математика не обходилась без форсованого нападу.
- Прівєт! Ти від Намаханої? Шо гаварила? – а ось і аборигени! Хоча швидше це Кук.
- Привет! Ты от Намаханой? Что говорила? Ти вже визначся з мовою, для мене.
- Хорошо, мне так легче, ты же понимаеш руссий.
- Нууууу, я ж українка, а який українець не знає російської мови.
- Нє знаю.
- Питання було риторичне, сподіваюсь не треба пояснювати “шо то за слово таке”?
- Могу и обидется, ну так чё, метала молнии?
- Ти ж знаєш, це я стьобаюсь. Не сильно, наказала переписати, погрожувала двійкою.
- А смотрю, чего это ты такая напуганая – сміється. Який же він все-таки чудовий, цей блакитноокий москалик. Якби колись, порушуючи всі закони української природи, почалось націоналістичне повстання (або пограбування), то не вагаючись переховувалаб цього Андрійчика в себе під ліжком або в шафі, а якби випало той билася б за нього. Але це все дуже гіпотетично, бо “моя хата з краю” – це перша заповідь української біблії. Сумно, але факт.
Все це я для того веду, щоб зрозуміло було, який Андрійчик мені друг, і навіть Людина, бо друзі в мене ще є а от Людей немає. Він єдиний.
- Ты домой?
- Ні попхаюсь в бібліотеку, шось від мене там хочуть.
- Тогда завтра явись, а то не будет кому сказать “Доброе утро”!
- Обов’язково!
Бібліотека. Відчуття, які вона повинна дарувати, можна описати тільки цими словами, бо це мовчання, страх, подив, захоплення, повага, зацепеніння, а головне запах… Зрозуміло шкільна бібліотека цих почуттів не будила і відчуттів не дарувала. Викликала вона темний сум і, певно, огиду, але чомусь тільки в мене (Адрій тут взагалі ніколи не був!). Книги тут заховані, поруч з нми не постояти і не подихати їхньою тремтливою мудрістю. Та й СПРАВЖНІ книги засунуті дуже далеко і про їх існування тільки легенди ходять. Більшість книг це “підручники нової вільної України – особам що мають мізки читати забороняється!” та решта програмної літератури, яка опинилася там бо треба було викинути те що було там раніше. Рука у-к-р-а-ї-н-сь-к-и-х професорів-доцентів-академіків не піднілась тільки на велике –Шевченка, Лесю Українку, і навіть навантажила програму великою кількістю творів, деякі з яких самі автори вважали не дуже вдалими. Запах в бібліотеці стоїть, зовсім не книжковий, – абсолютно кофейний з домішками пиріжкового або парфумного (але це тільки коли директор обіцяє зайти до бібліотеки – він у нас чоловік).
- Добрий вечір!
- Це ти, сонечко! Добрий, добрий! – мала б совість вже б вивчила моє ім’я. - Книжку здати до 25, зрозуміло – другокласник (не більше) закивав головою ніби вона була на пружинці. Вийшов, бідолаха, поплентався читати свого Колобка. Ну не буквально звісно, але я не пам’ятаю що я тоді читала.
- Ви мене викликали.
- Та да. Мені б хотєлось отой стендік поміняти, у входу. Там усе от рукі, а зараз усюди компьютери, все напєчатане. Понімаєш?
- Понімаю. Інформацію стару брати, чи щось нове?
- А можеш? – мій схвально-приречений жест «а в мене є інший вихід?» відповідь.
- Чудненько, шось про гігієну отношенія з кнігами, только так художественно, як ти умєєш. Добре?
-Звісно, в інеті про це певно безліч статей, це ж кульна тема?
- Яка?
- Тут – цікава.
- Нє люблю сленгів, воно мову ковєркає. - Та вже ж не більше вас. Вирвалась три рази пообіцявши, що як буде вільний час так і займусь, і обов’язково.

Все. Фініта. Йду додому…
- Девушка, скажите сколько времени! – опана невже я цікавлю пиволюбних представників чоловічого роду?
- Андрій!? З дуба впав?
- С березы! Я ждал!
- Я замєтіла! Навіщо?
- Разве я не могу провести красивую девушку. Вопрос риторический!
- Я дєвушка? Я безкоштовна приставка до комп’ютера!
- Чьо, опъять стєндік помінять? – кивок – Ето, уже какой по счьоту?
- Третій. Тільки не розумію, так чого ти все ж таки мене проводжаєш?
- А слабо повторіть для слобо-образованих?
- Ні. Почєму ти мєня провожать поперся, нам в разниє сторони.
- Да, так.
- Что так, хватит играть в Джеймса Бонда. Я же тебя знаю! Ты чем то обеспокоен!
- Вау! Ты по русски говориш правильней меня! – імпровізований замах на вбивство – Ладно, ладно, я узнал, что ты ооооочень сильно напрягаеш нашу Звезду Ивановну. (Для тих хто не знайомий з нашою шкільною ієрархією: З. І. Ласочка (останнє ініціатива самої місс), або по паспорту – Зинаида Ивановна Сахарова – шкільна місс, неземний голос, талант на таланті, але все з приставкою шкільна і місцева і за кошти батька. Для тих хто не зрозумів: ЗІЛ– мажорка, впевнена у власній особливості)
- Я?! Чим? Тим шо не падаю на коліна кожен раз як вона заходить, чи може тим що не беру участь в її дебільному КВК, що… Та що ж я всім зробила, чого я всім щось повинна, зобов’язана, приречена… Коли мене лишать в спокої…Аааааар…
- Ти лідєр. Но…
- Шо но?
- Ізвєні…Я послєднєй каплей стал…Ізвєні…
- Ну, ну. Що ж цього варто було очікувати. Новий жеребець і не в її стайні!…-тиша. Обоє мовчимо– Клеїлась?
- Агм… Потом Верка рассказала, как она гнала на тебя, что типа такая девочка, как ты может парня превлечь только…
- Ну що ж ти замовк? Все одно я знаю, про що ця …істота може подумати. Їй на більше мізок не стане. Вона на мене когось натравила?
- Якихось гопів, типу скіни-патріоти.
- Давай домовимось що ти не будеш мене захищати, це небезпечно. Ну що вони мені зроблять? А тебе можуть забити до смерті, ти ж з Москви приїхав і всі це знають.
- Да-уш, «ну що вони мені зроблять»? Лише обличчя тобі спотворять.
- Ага значить вона точний заказ зробила, цікавенько!
- Што тєбє цікавенько Т И нє понімаєш? – цікаво він спеціально спинився під ліхтарем? Ні! Відповзає в тінь. Не хоче щоб очі його бачила. Але я вже бачила. Краще б що ні, бо там тривога і течаль, так сумно…Ех…Не дивно, що ЗІЛ біситься він мабуть найгарніший хлопець в класі та ще й з Москви, а я й не помічала, що воно таке миле це дитя 1,80 зростом.
- Ти смішний! Пішли, переночуєш в нас. Додому тобі вже пізно чалапати, маньяки всякі.
- Ага, чтоб Петька завтра іх вєличєству доложил?
- Ну і хай доповідає! Мені фіолетово в червону крапочку! Тим більше, шо ті козли за нами теліпаються, так шо вона може й раніше взнає.
- Вот видиш!
- Вижу, шо вони замерзли і я не певна, шо їм сказано тебе не чіпати.
- Пішли, брат притяг нове кіно, а завтра п’ятниця, і лише чотири-уроки-бо-педрада.