… Раптом я побачив Тебе, і …захворів… У Твоїй присутності для мене зупиняється час, паморочиться у голові, вимикаються усі думки та бажання, а повітря навколо мене стає видимим, осяжним, таким густим, що мої легені не можуть проштовхнути його крізь себе.
З першого моменту, коли я опинився біля Тебе, навіть ще до першого погляду і надовго - незалежно від того побачу я Тебе сьогодні чи ні, думаю про Тебе чи ні, Твою присутність я відчуваю спиною, шкірою. Навіть якщо не бачу Твого ніжного і красивого обличчя, фігури, і розумію, яка мала ймовірність перебування Тебе поруч зі мною, я точно знаю -- ТИ тут . Тому що час зупиняється і загусло повітря. І мені легше померти на місці чи піднятися по повітрю, як по сходах, аніж підвести очі, розтулити рота і бодай ледь чутно, але таки спромогтися сказати :”ПРИВІТ”.
Захворів..., захворів на таку хворобу, яка заповняє мене всього чимось незвичайним. Це сталось всупереч моїм бажанням, силі волі. Я щасливий і водночас не знаю, що мені робити з цією „хворобою” тому, що я захворів Тобою.
Я ненавиджу себе за цю слабкість:
“ Ненавиджу себе, що так Тебе люблю.
Ненавиджу Тебе, бо так люблю…”