Для цих осіб головне не що людина каже, а якою мовою! Процитую оригінал з творів політв'язня: Остап Вишня зі збірки "Самостійна дірка". «Великомученик Остап Вишня»

 

Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналістичні газети зняли було ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.

 

 

Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал.

 

«Ну, — думає Остап, — пропав!»

 

Подивився той чорний на нього та й питає:

 

— Звуть тебе як?

 

— Остап, — каже.

 

— Українець?

 

— Українець, — каже.

 

Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:

 

— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.

 

— Признаюсь, — говорить Остап.

 

— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.

 

— Говорив, — каже.

 

— Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»?

 

— Шевченко, — говорить Остап.

 

— А «Садок вишневий коло хати»?

 

— Шевченко, — говорить.

 

— А «Евгений Онегин»?

 

— Шевченко, — говорить.

 

— А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори!

 

— Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається.

 

— А Лев Толстой? А Достоєвський?

 

— Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив «Преступление», а «Наказание» сам суд придумав.

 

— А взагалі, — питає, — Росію визнаєш?

 

— В етнографічних, — каже, — межах.

 

— В яких?

 

— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.

 

— І історії не визнаєш?

 

— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.

 

— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?

 

— Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик.

 

— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив, і Бандеру перебандерив.

 

Ну, й розстріляли.

 

Такого письменника закатували! Як він писав! Бож-ж-же наш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам». А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: «Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило».

 

І такого письменника розстріляли.

 

Попервах дуже йому було скучно.

 

Поки живий був, забіжить, було, чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять одну-другу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сяку-таку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло.

 

А розстріляний — куди підеш?

 

Одна дорога — на небо.

 

А там уже куди визначать: у рай чи в пекло.

 

Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у «вишину горнюю», — учепився й він за нею.

 

У небесному відділі кадрів заповнив анкету.

 

Зав подивився:

 

— Великомученик?

 

— Дуже, — каже, — великомученик.

 

— За Україну?

 

— За неї, — каже, — за неньку.

 

— В рай!

 

Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.

 

— Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк… (згадав-таки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз…

 

— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?

 

— А хіба у вас, — питає, — тепер не один рай?

 

— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.

 

— Слава тобі господи! — каже Остап. — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що деведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.

 

— Прошу! — каже заврозпред.

 

Заводить Остапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалось-затіпалось. Самий вишник і весь у цвіту. Любисток. Рута-м'ята. Хрещатий барвінок. Волошки. Чебрець. Євшан-зілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір над водою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет. Осока.

 

І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав.

 

— Курський? — питає Остап.

 

— Хто курський?

 

— Соловейко, — питає, — курський?

 

Райська гурія, в кубовій спідниці, зразу руки в боки:

 

— Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з'їхали, чи що? Який курський? Щоб в українському раю та курський соловей… Та стонадцять чортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили б йому очі, хто це побачити може!.. Та триста йому на пуп болячок-пампушок! Та…

 

Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана: — Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася…

 

— Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап.

 

— Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов'їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода. А ти — курський! Та стонадцять!..

 

— Та це я, — Остап каже, — не з національного, а з орнітологічного боку.

 

— То ж бо й є!

 

Ходить Остап по раю, роздивляється.

 

— До чого таки рай. Ну, просто тобі рай, і квит.

 

Всі в українських строях, грають на бандури, на ліри, на сопілки, на бубни.

 

Танцюють гопака та метелиці.

 

Гурії живуть по коморах: як тільки яку покохав, так і в комору.

 

Їдять галушки, вареники, сало, ковбаси, капусту, локшину та путрю.

 

П'ють оковиту, варенуху та мед.

 

Їздять тільки на волах. На конях тільки вершники-козаки.

 

Панів простий люд у ручку цілує. Пани простий люд канчуками лупцюють.

 

Національність — тільки українці та українізовані німці.

 

— І як же ви так, — питає Вишня, — влаштувались? Хто вам допоміг?

 

— А це друзі, — кажуть, — наші, гестапівці. Бо це наш рай, самостійний і ні від кого не залежний…

 

— А хто ж за директора у вас?

 

— Вакансія. Ждемо нашого дорогого потомка старовинного козацького роду Гітлеренка.

 

— А-а! Ну, тоді й я тут залишусь, — каже Остап. — Все життя мріяв панів у руку цілувати. На землі не довелось, хоч у раю натішусь.

 

І живе тепер Остап Вишня у раю, в карти грає та свербигуз їсть.

 

Оце найправдивіша правда про настоящого Остапа Вишню.

 

 

* * *

 

А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише?

 

Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка.

 

За паспортом справжнє прізвище теперішнього Остапа Вишні «Павел (через ять) Міхайловіч Губенков». З Рязанської області, хоч дехто запевняє, що він насправді із Вільнюса і що мати його — польський ксьондз, а батько — знаменитий єврейський цадик. Останні відомості не перевірені. Назовні він такий: руда борода «клінушком», увесь в личаках, тричі на день їсть тюрю й безнастанно грає на балалайку, приспівуючи: «Во саду ли, в огороде».

 

Як напише щось у газету, зразу біжить до Дніпра і п'є з Дніпра воду: хоче випити Дніпро.

 

Ось хто такий — теперішній Остап Вишня.

 

…Вип'ємо… пробачте, помолимось, панове, за упокой душеньки великомученика Остапа Вишні.

 

Хай буде йому земля пером!

 

Самопишучим.