Про Слово
(про справжню вартість звичайного простого слова «ні»)
Благословенна кожна мить
життя на цих всесвітніх косовицях смерті.
Ліна Костенко
Так дивно: щоб ти, Слово, мене почуло, доводиться звертатися до Всесвіту. Бо ти таке неосяжне, водночас поруч: ось «протягну руку до столу» – і вже чотири слова, у той же час – дивлюся на Сонце, та побачити ніяк тебе не можу, тільки плачу від вогненного проміння. Скажеш, «Не переймайся, бо я всюди». Та я не одмінно хочу, щоб ти почуло мої слова подяки. Слово, ти стільки раз мене рятувало, мабуть у минулому житті я був кішкою, бо ж стільки шансів на майбутнє не даються просто так.
Перший раз, коли мені було 16, ти зупинило мене просто - «Ні», вустами Олени, дівчини, яку я палко, хай і по-юнацькі, кохав вже два роки. Пам’ятаєш, коли вона, мабуть раз у п’ятий сказала «Ні» - дивно, я лише зараз зрозумів, що це слово того вечора звучало двічі, спочатку: «Ні, я не можу бути с тобою разом», і я пішов з хлопцями, мені було байдуже куди йти. І вони майже вмовили мене вколоти наркотик і собі. І знову твоє «Ні». Я не розумів тоді, та й зараз не розумію - бо ти, замість відповіді на моє запитання лише посміхаєшся - як ти мене відшукала, як дізналася, чому взагалі прийшла сюди? А два з чотирьох хлопців через три місяці почули свій вирок – СНІД. «Ні». Слово, ти врятувало мене…
Як врятувало потім, через 4 роки, і життя мого сина. Олена, а з того далекого дня ми таки залишилися з нею разом, злякалась материнства у 20 років, і нічого мені не сказавши пішла до лікарні. Зовсім випадково, я знайшов візитку лікаря, на якій була дата і час. Залишалось 20 хвилин. Як скажений я біг вулицями міста, не в змозі дочекатись маршрутки, знесилений зловив таксі, молив водія їхати швидше, швидше, швидше…
«НІ» - луною на весь коридор. «Ні, не треба». Оленка злякано вскочила з місця. «Вибач…Як, як ти знайшов мене?». Так само як і ти, тоді, 4 роки тому. Ні. Слово, ти врятувало життя моєму Андрійкові.
Як врятувало, потім, ще через сім років, життя моїй Оленці. Тепер вже -дружині. Ми повертались з кінотеатру, схвильовані драмою головних героїв. Вона йшла, як завжди, ближче до дороги. Я не любив цього екстріму, а вона стверджувала, що їй подобається ловити на собі подихи пролітаючих машин, ледь чутні аромати парфумів, та обривки недолетілих слів. Я й не помітив, як в декількох метрах з’явилась ця машина. Траєкторія її руху показувала: водію байдуже куди чи на кого їхати. «Ні» - лише встигнув крикнути я. Олена злякано подивилась і відчувши за собою дихання залізного велетня, відскочила і впала на асфальт. Впав і я, підкинутий велетнем. Слово, ти врятувало життя моєму Коханню. А інвалідна коляска не така вже й незручна, та й звик я до неї. Все ж таки – я не кішка, і життя в мене одне.
Я знаю, це зовсім не ода. Ну не змогла я її написати. Бо для мене, чомусь, ще зі шкільних лав, ода асоціюється з якимось підлабузництвом, що чуже для мене. Возвеличення, оспівування – можливо в когось це вдається красиво і не вимушено. Мені простіше просто подякувати. Та сказати «Дякую, Слово» щиріше ніж вустами цієї описаної долі нехай і вигаданої моєю уявою, не можна.
