щастя.
 ходить воно десь по подвір*ям, за дитинством слідом, мабудь.
 
 часто згадується те наївне дитяче щастя.
коли кульок желатинових червячків - було чимсь таким найбільшим, найкращим за все твоє життя.
була щаслива коли ледве тримала в руках тих різнокольорових резинових цукерок.

 коли старша сестра наряджає ялинку, а я так седіла і дивилася. так хотілось повісити кудись і свою іграшку, але вона не дзволяла.
а я сиділа така поникша але все ж таки потім вона давала мені якусь маленьку іграшку і казала *вішай її ооотсюди*, повішаю я її, сиджу дивлюсь на неї, і така ж щаслива, чорт!

коли взимку випадав таких кайфовий, липкий, білий-білий сніжок. і коли перший раз на нього ступала, він так приємно хрумтів під ногами. потім бігла да парку с подругою і давай катати шари. ліпити бабу і все таке. але на слід. ранок все одно знайдеться якийсь придурок який залишить свій відбиток ноги на твоїй бабці.

от. хочаб цьому радіти. а зараз...
  до жопи мені ці червяки. зараз цигарок та й по-більше давай.
  зараз сама наряджаю ту ялинку. а кайфа ніякого. і то не так, і то не сяк.
  зараз коли виходжу на вулицю, коли відчуваю той сніг під ногами, то воноякось і хочеться доторкнутись до нього зліпити ту бабку, але ж часу нема, завжди спішу кудись, да і рукавиці намокнуть и буде бридко і холодно.


ми змінюємося так. це наші мінуси.