Вот так вот пропала на две недели, ничего не сказав не написав.
Просто нам в кои-то веки дали нормально отдохнуть в праздники. Хотя, какие там у меня получились праздники… Грустно. Но жизнь продолжается.

Дочка порадовала новой сказкой. Причем – в написанном виде. Это так редко случается. Я настояла на этой процедуре, сказав, что на морозе слушать ничего не буду (мы как раз шли в гости к моей маме) и что если бы Андерсен только рассказывал свои сказки, то мы бы сейчас о нем, наверное, и не знали бы. Что подействовало – мои аргументы или мороз, но, придя к бабушке, Леся попросила ручку и бумагу и села писать. И вот что у нее получилось…

Бегемотик, який танцював вальс
Жив-був бегемотик. Звали його Назарчик. Назарчик дуже любив танцювати. Він танцював добре. Принаймні, так думав сам бегемотик.
Мама Назарчика записала свого синочка в лісову танцювальну школу. Записуючи, вона не знала, що основне правило школи – «бегемотам вхід закритий». Ну, тобто їм вчитися у школі не можна.
І от пішов Назарчик на перший урок. А коли підходив до школи, то почув чийсь плач. Бегемотик подумав, що йому здається, і зайшов. Директор школи побачив Назарчика й вигнав. Бегемотику хочеться заплакати, але він не може, думає: «Я ж чоловік…» тут Назарчик вдруге почув те саме хлипання. Він зайшов за будівлю школи і побачив дівчинку-бегемотика.
- Як тебе звати? – спитав Назарчик.
- Мене – Марічка. Зі школи мене викинули. А я ж вмію танцювати.
- Мене звати Назарчик, - сказав наш бегемотик. І раптом вигукнув: - Слухай! Через тиждень у лісі показовий концерт. Давай ми з тобою якийсь танок приготуємо!
- Давай! – радісно скрикнула Марічка.
І вони почали танцювати. Вийшов просто чудовий вальс. Виступили вони через тиждень на концерті. І ніхто не подумав, що бегемотам не можна танцювати.