Вчера вечером в дневнике ixnewmon-а увидела стихотворение, которое напомнило мне вот эти строки...

Ганна Світлична

***
Присниться людині, неначе вона літає,
І дивному світу довкола немає меж.
А мати пояснить (бо мати напевне знає):
- Це значить, дитино, що ти ростеш.

А я не літаю.
Давно за тривожним садом
Дитинство відплинуло на вогнянім плоту.
А я не літаю.
Лиш часто й болюче падаю.
І забиваюсь. І, мабуть, тому росту.

Обещала ему выложить в колемнтах это стихотворние, и решила сначала у себя его записать.

И еще одно стихотворние Свеличной сегодня выложу. Оно - одно из самых моих любимых:
ДИТЯЧИЙ МАЛЮНОК
Був чудодійно викінченним твір:
Ракета, сонце, лялька у намисті,
Висотний дім із дахом набакир –
І все це потай. На стіні. В під’їзді!

Митець трирічний, вибачу твій гріх,
І це творіння многодумне конче.
То цілий світ у образах твоїх
Себе осмислить і збагнути хоче.