БЕРКАНА

Из-за лесу вылетала,
Девкам золото давала.
Девки золото не брали,
Свою долю проклинали...

-Хто ти? Хто ти, питаю?

-Не ходи з лісу, квітко. Не ходи, бо занапастиш серце своє.
-Куди ж його занапастити, мамо, коли воно зелене. Зелене серце, мамо, та очі жовті, як огники болотяні. Куди ж ще...
-Там, може...
-Там, може, стріну його... Того, що в снах бачила...
І стріла. Стріла стрілою і блискавицею з неба в погожий день. Тою місциною, що обминала завжди, бо боялася пронесених там колись хрестів з церкви - хоча сама не знала про їх злобу, тільки від матері та від інших чула - не хотіла на собі провіряти - тою місциною пройшов він, і сяйнуло тям сонце. Ніхто не бачив сонця - тільки хлопця білявого та синьоокого, чистим поглядом озирав він землю-галявину, а зелене серце згоріло під тим поглядом, хоч не їй був означений. Згоріло і зродилося з попелу, щоб вийти з лісу темного до нового життя, про яке марилось їй, коли дощило, і сестри її травоволосі гуляли весело, а вона сиділа одна під любим деревом - не приймало веселощів зелене її серце.

- Хто ти? Хто ти, питаю?
- Берканою-Березою звуть мене люди, а мати квіткою кличе.
- Кажуть, ти саме дитинчат молодицям приносиш.
- Нічого не носила, не скажу й, хто носить. Торкнуся коли черева жінки, то і буде дитинча здорове та задумливе. Самі ж родите, як тварі лісні, чи не знав?

Засміялася стиха на краї лісу, як побачила, що запнувся він та впав на коліна до трави, потім ліг і дивився на Сонце - брата свого мрійливими очима. Її очі жовті не любили Сонця опівдні, адже опівночі з квітки папороті незабраної була вона зроджена - то була б чимось щастям, якби хтось знайшов та до рани на правиці вклав. Замість щастя людського з'явилося дівча нещасне зі зеленим серцем, залюблене у вечірнє сонце. Думала вона - чи підійти, чи так ще стидатися подовше, аби подумав її за панянку яку недоступну, а не за упирку або пропасницю. А потім подивилася на себе та всміхнулася вже гірко - яка з неї панянка, коли плаття із трави лісової, коси як трава, а крізь плаття просвічує її зелене серце. Раніш не так боялася єства свого лісного, промовляла тим серцем до деревини та перемигувалась очима жовтими з нетопирами опівнічними, кричала по-совиному. Поки не побачила того парубка-сонце - уві сні початком, а потім і яв'ю, оце сьогодні. Тоді стала по-людськи думати ? про дім та родину, та вигадувала свою з ним розмову - як скаже своє ім'я та буде посміюватись, жартувати з нього, а потім дозволить торкнутися, але не довго, аби не відчув холодну її шкіру, як деревна кора. А потім попросить вона у матері відпустити - чула, можна так, бо материне слово важить як людське, адже мати жива як світ живий. Мати відпустить, і буде вона людиною, так само, як упира пускають як людину до людського дому. Дітей не матиме, звісно, але такий сад йому зростить...

- Чи то вітром повіяло з півночі? Чи то зима?
- То я, любий.
- Квітку бачу, тебе не бачу, дівко.
- То я тут. У лісі я.
- То виходь.

І сіпнулося зелене серце, бо просив її виходити. Сіпнулося назад до лісу, де ждала мати і сестри, й огнечубий серпневий вітер грав диких вальсів на гілочках. І звернулися до лісу жовті болотисті очі, бо страшно їм було виходити вперше з дому, і дивитися на світ, на людей, на церкви та часник перехрестям на вікнах. Та думка її сповільнішала до родинного вогню, бо розуміла десь всередині, що не судилося їй жити тою мрією...
Та вийшла.
Глянула на нього.
І відсахнулася була назад, але не пускали її віти - як і упира відкликаєш від дому, то вже назад не повернеться.
Не страшно вже було зеленому серцю в огні любові спопеліти, не бачило воно в голубих очах любові. Тільки пустка та пастка була в них. Пастка для всякого, хто в них подивиться - не зостанеться вже людиною. Вона подивилася і прочитала все про злотоволосого...

- Чого ж ти, дівко, бліда така? І волосся ніби... Чи то видиться мені?
- Не думай про те, любий... Воно і неживих на смерть заводить...
- Про що ти, дивна дівчино? Невже...

Він і говорив якось темно, ніби з глибини, ніби утопленик, але ж живий був. Бачило зелене серце, бачило і краялося, що загубив він свою долю, як і вона отут зараз свою... Шукав парубок собі щастя у ніч Сонцевороту, шукав чарівну папороті квітку, найшов, та вже був різав, коли голоси почулися йому - то сестри манили та кликали. Сестри її з серцями мов квіти - червонястими та жовтогарячими. Не пішов голубоокий за ними, аж потім свист був і кричало щось, і щось сказало так, що не одвернешся - ДИВИСЬ - і, хоч не можна було, обернувся. Тоді побачив морок і квіти - повсюди квіти - а там, за мороком, Те-На-Чому-Тримається-Світ. Проплив той морок парубкові до серця, і не жалів уже голубоокий, що подивився, бо став назавжди рабом тієї неживої краси. Не було йому вже життя не серед людей, не серед лісів та кладовищ, бо БАЧИВ і ЗНАВ.
І вона знала.
Тепер знала.
Торкнулася вона його щоки холодною рукою, торкнулася очей по одному, всміхнувшися все-таки для нього, і закрила очі, адже ніхто не має знати про її слабкість, і льодяним цілунком випила з нього морок.

- Хто ти? Хто ти, питаю?
- Я та, що веде. Та, що рятує. Та, що стоїть на варті. Я квітка папороті.
Забудь про мене.
Забудь.
Забудь.


ПРИМЕЧАНИЕ АВТОРА: в этом винить Кинга, Лельку и Ольгу Кобылянскую - как ни странно)))
В колонках играет: Blackmores Night - Wind in the willows

LI 3.9.25