Я вас люблю. Чому? Не знаю. Та тільки кров моя пече
і в жилах муку розливаю, мов синє золото очей…
Я вас люблю, моя омано! О шуми вашого манто!
Я вас люблю так ніжно й п’яно, так, як не любить вас ніхто.

Не знаю й сам, чого я хочу. Шумлять весною дерева…
Як пригадаю ваші очі, стає важкою голова.
Померлі квіти по дорозі хтось розгубив уже давно.
Я зустрічаю вас на розі, коли ви йдете до кіно.

А за вами він, непман поганий, у нього зуби золоті.
І віє солодко і п’яно за вами “Льоріґан Коті”…
А небо чорне і порожнє… Там тільки вітру шум і гнів!..
Невже, невже забуть не можна, що вийшов я з робітників?

Мені падучою зорею так жалко жить серед образ!
В кіно трюмо і лотерея для тих, що йшли на смерть за нас,
а з ними й я… Прощайте, квіти! Я вже не той, я вам чужий.
Мені лиш плакать і жаліти та кликать Інн або Марій…

О, почекай, моя омано! Дай слухать шум твого манто…
Я вас люблю так ніжно й п’яно, так, як не любить вас ніхто.
Рида рояль і голосами кричить: – Цілуй її, цілуй!.. -
Беру квиток і йду за вами у ложі бархатну імлу.

Це тільки сон. Це я в нестямі і плечі, й губи зором п’ю.
Це ти французькими духами змутила голову мою!
А на екрані жмари бурить аероплян і мчить земля…
О, скільки, скільки біля муру таких, як ти, я розстріляв!

Але чому ж, коли на очі, на сині очі гляну я,
так божевільно кров клекоче
і серця не спинить ніяк…

Володимир Сосюра, 1925