Пані Стефа

Перше, що я зварила після Великодня, це був борщ. О, радість і щастя! На гусячій ніжці, підбиваний сметанкою з часничком, з вудженим чорносливом...

І написалася мені "Ода борщу", бо чому б і ні? :)

Борщ – це така “альфа і омега” кухні, часто саме борщ є символом домашнього затишку (хоча, тут я би посперечалася, але іншим разом ). Борщ має і утилітарне (щоденне) і ритуальне значення, переписів борщу існує безліч, він є настільки універсальною їжею, що за його “національну приналежність” сперечаються і литвини, і поляки, і румуни, і молдавани, і інші слов’янські етноси. Але ж ми з вами знаємо, чий насправді борщ .

Я не буду (не чуюся поки на силі, та й є авторитетні етнографічні джерела) розповідати про повну ґенезу борщу, однак спробую накидати легкий історичний екскурс в історію борщу як страви, та особливості борщу в Галичині, без прив”язки до певного часового проміжку, і з деякими регіональними відмінностями в межах самої Галичини.

Наслідком пакту Молотова-Ріббентропа та нападу нацистів і “совєтів” на Польщу у вересні 1939 року стала нова лінія західного кордону СРСР. Німецько-радянські союзники закріпили її “Договором про дружбу та кордон між СРСР та Німеччиною” від 28 вересня 1939 року. А вже 26−28 жовтня 1939 року у Львові та 28−30 жовтня у Білостоці відбулись маріонеткові Народні збори, що “засвідчили волю народів Західної України та Західної Білорусі до возз’єднання з УРСР та БРСР”. Детальніше про Збори та події, що їм передували, “ВЗ” розповів львово­знавець Ігор Мельник.

«Згідно із пактом Молотова-Ріббентропа, при поділі Польщі передбачалося розмежування інтересів Німеччини та Радянського Союзу по лінії річок Нарва, Вісла, Сян, — пояснив Ігор Мельник. — Тобто східна частина тодішньої Польщі відходила до СРСР… Німці напали на Польщу 1 вересня, у той час мали б перейти кордон і радянські війська. Та хитрий Сталін не поспішав, чекав реакції Великої Британії і Франції. Москва почала шукати якогось приводу задля того, щоб перейти кордон. Врешті зійшлися на тому, що “радянські слов’яни” ідуть визволяти “західних братів українців та білорусів” з польського ярма. І зранку 17 вересня 1939 року радянські війська перейшли кордон. Рухалися досить швидко. 20 вересня, коли есесерівські війська підійшли під Львів, — почалися переговори, бо німці під містом стояли з 12 вересня. Німці знали, що Львів однаково потрібно віддати — його територія потрапляла під сферу інтересів СРСР. Радянські військові теж це знали, тож Львів ніхто не поспішав “визволяти».

“Комендатура львівського гарнізону вирішила, що краще здатися слов’янам, аніж німцям, — веде далі пан Мельник. — Формально з СРСР війни не було, у той час як з Німеччиною поляки перебували у стані війни. 21−22 вересня 1939 року підписали з радянськими генералами угоду про здачу Львова. На практиці це означало, що місто, а також усю Західну Україну і Західну Білорусь, займають радянські солдати. І тут перед Сталіном постало питання, як це все легально організувати? Як зробити так, щоб світ зрозумів — народ сам хоче в Союз. 1 жовтня у Кремлі прийняли рішення, що потрібно провести так звані Українські народні збори — вибрати делегатів (за радянською системою). Обрані ж мають зібратися у Львові і проголосувати за приєднання до Радянського Союзу. У перші дні жовтня 1939 року розпочалися арешти офіцерів, поліцейських, колишніх політичних діячів, усіх тих, хто не погоджувався, або у майбутньому могли суперечити із думкою радянської верхівки. Дату проведення Українських народних зборів (потім їх перейменували на Народні збори Західної України) визначали 22 жовтня у Львові. Радянська система проведення зборів означала, що від кожного округу має бути один кандидат, безальтернативно. Кого висували? Робітників, селян, “м’яку”, аполітичну інтелігенцію — лікарів, вчителів, інженерів, митців. Були квоти і по національностях — поляки, євреї…”.

Народні збори Західної Украї­ни, які відбулися 26−28 жовтня, пройшли досить гладко. Майже на усіх округах явка становила понад 90%. Серед інтелігенції помітними постатями були: син Івана Франка Петро Франко, знаний лікар Мар’ян Панчишин, колишній голова Наукового товариства імені Тараса Шевченка Кирило Студинський. Переважна ж більшість делегатів — робітники і селяни. “Чи думали представники інтелігенції на перспективу? — запитує пан Мельник. — Звісно. Та люди вважали, якщо будуть лояльними, зможуть принаймні вплинути на процес, пом’якшити режим. Такими були ілюзії. А найкраще про ту ситуацію висловився композитор Станіслав Людкевич: “Нас вивзволили, і нема на то ради…”.

Основним завданням зборів було звернутися до керівництва Радянського Союзу з проханням прийняти Західну Україну до СРСР. Вирішували і питання про розподіл поміщицьких земель, про конфіскацію банків і великих підприємств. Але на тлі поглинання Західної Украї­ни вони відступали на другий план.

1 листопада 1939 року Верховна Рада Радянського Союзу задовольнила “прохання трудящих Західної України” і прийняла її та Західну Білорусь до складу СРСР, і рекомендувала Верховній Раді УРСР прийняти їх у свій склад. Практично до нового року люди отримали нові паспорти й стали громадянами Радянського Союзу. А у 1940 році почалися усі “переваги” радянської системи — масове вивезення людей, ареш­ти, репресії, чистки”.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/far-and-near/146258-nas-vyzvolyly-i-nema-na-to-rady