Палахкотять біля вікон жовтотрепетним вогнем розвихрені мальви, шугають червоними язиками багаття під самісіньку стріху, того й гляди, від їхнього полум"я загориться хата...

Ніхто не знає, коли й хто посадив їх на сонячному причілку. Мати кажуть, що ті рожі посади колись давним-давно ще бабуся в свої дівочі літа...Чи не від тоді бересвій початок пісня:"Посадила рожу я край вікна..."Мабуть, разом з цими чудесними квітами, що ростуть на високих стеблах, народилася й пісня та пішла в люди.

До пишного розмаїття мальв усі давно звикли, і стали вони невід"ємною частиною  родини. Щороку ранньою весною з-під землі з"являлося зелене пагіння, за кілька ночей воно виростала вище призьби, привітно заглядало у вікна. На високих стеблах в"язалися десятки бутонів, які в кінці весни зацвітали червоними, світло-рожевими і темно-пурпуровими квітами.

Здавалося, то й не квіти, а якийсь чарівник розвішав на пружних високих пагіннях малинові, оранжеві, сріблясті дзвоники. Вечорами тихими, коли спадала літня спека, мальви стояли урочисті серед золотого надвечір"я, тихо граючи чарівну  пісню на своїх чутливих  грамофонних трубках.

І тоді стара хата ставала незвичайною, бо стояла вся в прекрасному живому вінку, в центрі пелюсткового багаття. І ніякі казкові, кришталеві палаци не могли зрівнятися з чарівним видовищем простої селянської оселі серед буйноти барвистих мальв. Іншим ставало й подвір"я, і трохи похилі дощані ворота , і плетений тин, який вростав у рожеву гущавину. Дівчата любили вогнисті рожі, бо й самі нагадували чимось ці квіти,--і зеленим клечанням, і ніжним шепотом, і юною судьбою.