Табличка русификации времен Александра III
из Рижского исторического музея. Вешалась на детей, осмеливавшихся говорить в школе на каких-либо других языках, кроме русского. Такие же таблички "прилагались" и к тем, кто пытался говорить по-украински

Рамочка от Наталья_Ивушка

Кияни беруть участь у розчищенні затопленої території / Фото: Галузевий державний архів СБУ

60 років тому - 13 березня 1961-го -
київську околицю Куренівка накрив майже 10-метровий селевий потік з Бабиного Яру. Ця техногенна катастрофа, яка забрала життя багатьох людей і залишила без даху над головою приблизно півтисячі сімей, увійшла до історії як Куренівська трагедія.

Так сталось, що один злочин спричинив інший злочин. Якби наприкінці 1940-х років у Бабиному Яру спорудили "пам'ятник жертвам фашистського терору", як передбачала в березні 1945-го спільна постанова ЦК КП(б)У та уряду УРСР, ніхто б не посмів створювати на місці масових розстрілів сотень тисяч людей районний Парк культури та відпочинку зі спортивним корпусом, стадіоном, літнім відкритим басейном, штучним катком, тенісними кортами, кав'ярнями, кінотеатром, танцювальним майданчиком тощо.

Але монумент не спорудили - зокрема, через ініційовану кремлем 1948 року антисемітську кампанію "боротьби з безрідними космополітами", яка неминуче відбилася на долі Бабиного Яру, адже переважна більшість його жертв - євреї. Влада УРСР вирішила засипати Бабин Яр, глибина якого сягала 50 м, а довжина - 2,5 км, і вирівняну територію перетворити на місце розваг. Цей злочинний намір і поклав початок подіям, які призвели до Куренівської трагедії.


Так виглядав Бабин Яр, доки туди не прийшли гідромеханізатори / Фото 1940-х років. Галузевий державний архів СБУ

Рамочка від Наталя_Івушка

Прощання з військовослужбовцем 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка сержантом Дмитром Сардаком, загиблим 23 лютого 2021 року на фронті російсько-української війни, пройшло в одеському гарнізонному храмі Православної церкви України, що в сквері Космонавтів на Середньофонтанській вулиці Одеси

У п'ятницю, 26 лютого 2021 року, в останню путь загиблого проводжали родичі, бойові побратими й активісти патріотичних організацій. "Ми проводжаємо нашого воїна не для нього, не для сім'ї, а для кожного з нині живих, щоб ми розуміли, що ані армія, ані брати і сестри, ані весь український народ не забуде нікого, жодного імені. Ми будемо пам'ятати всіх, хто поклав свою душу за нашу волю, ту волю, яка дарована нам Богом", - заявив під час церемонії настоятель храму, військовий капелан отець Василь.

"Ми познайомилися з Дмитром на фронті. Він мав дуже великий життєвий досвід, був справжнім товаришем - допомагав усім, хто до нього звертався", - сказав друг загиблого Олександр. Сержанту Сардаку було 36 років. Він загинув в районі селища Зайцеве Донецької області в результаті обстрілу українських позицій з 82-мм мінометів і станкових протитанкових гранатометів. Поховали його на Західному цвинтарі Одеси.

Рамочка від Наталя_Івушка

Художник: Николай Якимец, картина "Последняя песня кобзарей"

По всей Украине большевиками официально было объявлено, что кобзарей из всех областей приглашают в Харьков на Всеукраинский кобзарский съезд. Все должны были появиться с бандурами, потому что кроме собственно съезда, будут и творческие соревнования.

30 декабря 1930 - день открытия съезда. У каждого в руках инструмент, каждый одетый в праздничную вышиванку. Съезд открылся совместным исполнением Тараса Шевченко «Реве та стогне Дніпр широкий …». Представьте, весь зал (собрались мастера высшей пробы) вдохновенно поет! Делегатов (337 человек) держали в зале до вечера, затем, под строгим наблюдением, стали выводить во двор, плотно уложили в грузовики и накрыли брезентом.

Уже через один час все делегаты были в железнодорожных вагонах для животных. Их привезли к окраинам станции Казачья Лопань, вывели из вагонов в лесополосу, где были заранее вырыты траншеи. Выстроили незрячих кобзарей и лирников, также их малолетних поводырей в одну шеренгу.

Отряд особого отдела НКВД начал расстрел. Когда все было закончено, тела расстрелянных забросали известью и присыпали землей. Музыкальные инструменты сожгли рядом. В декабре 1933 на пленуме Всеукраинского комитета профсоюза работников искусств коммунистическая верхушка назвала украинские народные музыкальные инструменты «классово-враждебными».

Рамочка от Наталья_Ивушка

Колядники в Національному музеї народної архітектури та побуту України, село Пирогів, околиця Києва (архівне фото)

(Вперше цей матеріал був опублікований на сайті Радіо Свобода у 2018 році)


«Родители, не сбивайте нас с толку – не делайте Рождества и ёлку!».

«Только тот, кто друг попов,
Ёлку праздновать готов!
Мы с тобой – враги попам,
Рождества не надо нам».
(Олександр Введенський)

Що в СРСР робили з Різдвом, святим Миколаєм і навіть ялинкою? І чи щось вдалося?
Боротьба з «релігійним дурманом» в СРСР почалась після Жовтневого перевороту – в 1920-х роках. «Головним нашим завданням є сприяння фактичному звільненню трудящих мас від релігійних забобонів», – мовилося в декреті Ради народних комісарів від 23 січня 1918 року.





І почали з викорінення звичаїв, в тому числі виконання «музичних творів на релігійно-біблійну тематику». Тобто колядок і щедрівок.