В чому полягає краса і така приємна біль???
Може ми самі винні в тому що, щось не так??? Але ж це залежить від обох і справа дуже особиста…. Все що ми маємо це наші досягнення, те ради чого кожного ранку ми прокидаємось… кудись поспішаючи знаючи що тебе хтось чекає.. для тебе такий рідний і просто той хто тримає тебе в своїх руках…. А як приємно просто, без лишніх слів, та й взагалі без них… вони пусті тримати тебе за руку і дивитись кудись в небо… розмальовуючи його в червоне, рожеве, сине… а він заливає його сонцем і блакиттю… Може це просто дружба?? Але якщо і так то чому ж тоді так не хочеться іти… іти і залишати ту руку і ті очі які гріють….. і твою улюблену футболку в своєму Жадорі, яка на ньому….. І так добре і не менше бігати по парку з солодкою ватою і сміятись фотографувати його очі, себе біля нього і нещасні квіти на які всі не зважають…. А потім вислухувати його злість коли дійсно щось гарне, а фотоапарат розряджений…. Нам безпечно з людьми, які на нас схожі…. Або просто, які такі ж самі як ми в своєму сумашедствії… і не має образ коли чуєш що в твоїй голові не метелики, а вже таракани))) Бігти, бігти, бігти, падати на траву, рвати і мазати нові штани… а все через те що хочеш курити а він забирає останню сигарету… і це не ображає.. не викликає сліз, а навпаки сміх і сміх не лише у вас двох, а й в людей які проходять повз…. Це прекрасно почуватися як в 12 коли тобі більше… Може це і є те чого всі так чекають шукають, але не находять… ускладнюючи все, і не звертаючи уваги на те що під носом і так близько…. А рвуться кудись далеко в якусь плутанину і так не виходь виходу з неї…. А вам було тепло від того що на вулиці холод, ти просиш кофту, а тебе обливають холодною водою…. І стає жарко… і смішно… А коли за вікном майже ранок всі сплять так тихо, а ти плачеш тільки через те що не з ним… а він теж не спить… але не дзвонить боїться що спиш, літаєш в тому розмальованому небі… але ж таки дзвонить і тягне тебе на кришу зустрічати сонце, а все тільки ради однієї твоєї посмішки… такої дитячої і незграбної…. Неочікуваної…. І сльози твої не солоні, а мед для нього… все тільки щоб посміхнулась…. Ради тебе на все але ж просто друзі… може і з цього все і починається справжнє?? Але ніхто і не знає, що воно те справжнє…. Ради цього всього, щоб ще раз прожити ті хвилини я віддала б все…. Ради тих очей які дивляться в мої великі голубі очиська і радіють за те що все добре…. За ті крики за сон, комікси… за ту мить все… І кожен раз як вперше…. Не всі таке переживали… але хотілося б… Ми самі все робимо і добре і погане, але ж де тоді дружба, чому так багато людей не щирі… виходячи на двір одягають не справжню посмішку і так впевнено говорять, що все добре а думками в душі одинокі, непотрібні і нещасні?? Чому ми боїмося сказати слова які так мішають дихати…. Ми боїмося правди, але чому??? Невже ми такі ображені на те що вже минуло так давно…????

…. Так дивно все… просто задумалась… Як все заплутано! Наше життя таке непередбачуване, ми живемо і плануємо життя, а в один момент все обривається… і так назавжди, просто рветься щось десь.. і губиться хтось… а потім назавжди пустота і лише якісь думки… Але ніхто не знає, що чекає нас наступної хвилини… Ми чекаємо простого щастя… просто спокою в душі, надіємося, що в самий найгірший момент прийде хтось і скаже «Все буде добре!», а часто цього не буває… І ми так і чекаємо далі… і таки надіємося, що хтось допоможе… а ніхто…! Всі люди одинокі і друзі не друзі, кидають коли так потрібні.. не дзвонять коли так цього чекаєш… і так самотньо.. Хіба не правда!?? І як ми так можемо, розуміючи це все?? Ми приносимо біль, спустошення тим хто на нас надіється, тим хто нас кохає… тому що боїмося сказати правду, і самі від цього тихенько кудись діваємося… Любимо не тих кого б хотілося.. сміємося так щиро, хоча в душі сльози… Ми слабкі, бо боїмося сказати що нас хвилює, і на питання «Як ти?» відповідаємо «Дякую, все добре!»… такі ми є і самі не хочемо цьому зарадити… хоча можемо… Але знаходяться люди які просто варті називатися «Людьми» і їх мало!!! Вони зрозуміють, правду скажуть в очі, яка б вона не була… подзвонять, приїдуть і зроблять все ради однієї посмішки крізь сльози… але щирої справжньої!!!! Це якісь янголи… просто хтось таки нами керує… не дозволяє так рано впасти і не піднятися!!!! Таке життя, воно жорстоке, холодне, сіре…. І лише такі янголята його роблять теплим.. різнокольоровим і підіймають нас.. коли здається вже все, кінець!!! І потрібно відкрити іноді двері… коли нікого не чекаєш, можливо там, за ними, та людина, той ангел, який тобі допоможе… скаже «Все буде добре», але так, що ти повіриш і посміхнешся… і хмари стануть не такими сірими і сонце загляне в твоє вікно… Зробити це важко.. і дочекатися, повірити ще важче, але можна!!! Потрібно, тому що ми не одні як думаємо…. Ми потрібні, тим хто нас все-таки, десь та чекає… вірить і надіється!!!

Якби ми слухалися нашого розуму, в нас ніколи не було би любовних стосунків. У нас ніколи не було би дружби. Ми ніколи не пішли би на це, тому що були б цинічні: "Щось не стається" або "Вона мене залишить" або "Я вже раз обпікся, а тому...". Дурниці це. Так можна пропустити все життя. Щоразу потрібно стрибати зі скелі та відрощувати крила на шляху донизу