Забуваються лінії запахи барви і звуки Слабне зір гасне слух і минається радість проста За своєю душею простягнеш обличчя і руки Але високо і недосяжно вона проліта
Залишається тільки вокзал на останнім пероні Сіра піна розлуки клубочиться пахне і от Вже вона розмиває мої беззахисні долоні І огидним солодким теплом наповзає на рот Залишилась любов але краще б її не було
В провінційній постелі я плакала доки стомилась І бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна Затихала стихала банальна вокзальна весна
Ми помрем не в Парижі тепер я напевне це знаю В провінційній постелі що потом кишитьі слізьми І твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми
Надто гірко ми плакали і ображали природу Надто сильно любили коханців соромлячи тим Надто вірші писали поетів зневаживши зроду Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим
