але ж буває, що зустрічаєш людину і не надивишся на усмішку, і хочеться повторювати що все буде добре. не знаю чого саме цій людині.
симпатія.

буває, що не можеш надивитися на усмішку.

буває, що хочеться просто сидіти і дивитися, викотивши очі на усмішку. бо саме тоді народжується радість. ти думаєш - я радуюсь.

- посмотри на небо. что ты там видишь?
- ...
- виддишь там микки мауса?
- нет... зато я вижу собачку... и сердечко.
- ???
- ...
- блин, ПО ХОДУ, У НАС РАЗНЫЕ ОБЛАКА...
- *гудки телефонной трубки* ... разве?

... а ведь моя любовь не кричит, не гримит, не пенится, - она песней тихой к тебе льётся.
... но ты смотришь куда-то вдаль и, сдается мне, слушаешь другии мелодии...

Знаю, что горько, но правильно
Делаем, убегая друг от друга во сне.
Кто-то смотрел, кому-то было завидно,
В затылок дышал и тебе и мне.

Теперь пусть ликует: твой цветок не расцвел,
Мой от безразличия твоего съежился.
Ты отсветил, отгудел в голове, отболел.
Из сердца встал. А оно мечется, кривит рожицы...

Тебя, как не крути, я создала сама и придумала.
Желания ты результат и воспаленного воображения
"Проснись", - реальность кричит, бросается стульями, -
"Чумные от радости лица - не вы, это только видения!"

"Хочу быть одна" - "Почему?" - посмотрел мне в глаза.
Молчу, подпирая тело колонною.
Что с тобою, что нет, - все равно я одна.
Лишь мысли пугают, разносятся громом.

Травлюся и стону от помыслов скверных,
Кричу "Поигралась?!" судьбе,
А мне комната своими пустыми стенами
Извиваясь кричит о тебе.

Любовь поцветет,
поцветет —
и скукожится. (Маяк)

Я старалась. Но ты холоден, хоть и пытаешся не казатся таковым. Обещанье быть вечно, слова любви, заботу, подарки - это все получала моя предшественница. Не я.
Горько. Горько до заражения крови смотреть на нас в этот второй период наших встреч. Больше пол года я душила свое чувство нелюбви ко мне с твоей стороны. Больше пол года пыталась заполнить собой твои мысли, желания и потребности. Больше пол года пыталась услышать от тебя слова, которые хотя бы по мелодии, по запаху, по вкусу были бы похожи на слова любви... Не услышала. Не почувствовала. Не попробовала. А как им появится, если ЭТОГО нету?
Лучше быть одной, чем мучатся возле тебя. Надоело надеятся на чудо: " С завтрашнего дня обязательно будет. И останется навсегда".
Надоело. Потому что чуда не происходит, а я все сохну и сохну. И видимо от этого появляется паранойя: в каждом твоем действии я нахожу доказательства далеко не в свою пользу, твой взгляд аналогичен тому, как бы ты смотрел на любого другого человека...
Я ЗНАЮ, что так не должно быть.
Тебе важнее мое тело. Не душа, нет. Вспомни, когда в последний раз мы говорили о чем то большем, чем простая бытовуха? Попробуй вспомнить, потому что у меня не получается.
Хреново получается, милый. А до тебя не докричатся. Не желаешь говорить на определенные темы - молчим. А лучше бы поговорили, лучше бы ты снял камень с моей души, он то и тянет меня все время вниз, и он тяжелеет с каждым моментом моего присутствия возле тебя.
Не получилось у нас. Пусть. У тебя получится с кем-то другим.
Кстати, я ухожу от человека, когда накапливается безразличие ко мне. А знал бы ты как я хочу быть любимой.

- Я обязательно приду к тебе, что бы ни случилось. Я буду возле тебя
всегда.
Ежик глядел на Медвежонка тихими глазами и молчал.
- Ну что ты молчишь?
- Я верю, - сказал Ежик.

… Вот и сегодня Ёжик сказал Медвежонку:
— Как всё–таки хорошо, что мы друг у друга есть!
Медвежонок кивнул.
— Ты только представь себе: меня нет, ты сидишь один и поговорить не с кем.
— А ты где?
— А меня нет.
— Так не бывает, — сказал Медвежонок.
— Я тоже так думаю, — сказал Ёжик. — Но вдруг вот — меня совсем нет. Ты один. Ну что ты будешь делать?..
— Переверну все вверх дном, и ты отыщешься!
— Нет меня, нигде нет!!!
— Тогда, тогда… Тогда я выбегу в поле, — сказал Медвежонок. — И закричу: «Ё-ё-ё-жи-и-и–к!», и ты услышишь и закричишь: «Медвежоно-о-о–ок!..». Вот.
— Нет, — сказал Ёжик. — Меня ни капельки нет. Понимаешь?
— Что ты ко мне пристал? — рассердился Медвежонок. — Если тебя нет, то и меня нет. Понял?…

(с) Ёжик в тумане

В колонках играет - твій запах
голодний, дорогий чи спраглий?
попий із губ, із рук поїж
увесь в мені і вріс немовби
я й ти - єдиний організм...

Фотографии Ескапизм : фенечки

"- Люблю твій запах...
- А как я пахну?
- ... в мене голова крутиться... "

... відчуття, ніби падаєш у глибоку-глибоку прірву. І немає їй ні кінця ні краю....
... і хочеться лягти біля тебе - тихесенько полежати...
... хочеться дихати тобою не на повні груди, щоб не вдихнути. не всього...

! А знаєш, в тебе п'янкий запах... - сама точна характеристика...

Хочу тебе... на 1 рік і 10 місяців меншого...

Глибина погляду, теплота дотику, хвилюючий тембр голосу, дурманячий запах, ніжність губ... інкапсульовані в мені. Все частіше надходить пропозиція відпустити все це. Не знаю... Буде пусто... Я думаю над цим...

Який же ти сліпий...
Як можеш не бачити те що так явно?
Як можеш не відчувати те, чим я дихаю?
Як можеш не бачити тіні, в якій я живу?
Як можеш мовчати, коли мені треба твоє слово?!..

Я хочу писати на рідній мові
Без пафосу. Тихо. Простими словами.
Без блиску. Буденно. В манері розмови.
Про те що не рік уже грається нами.

Я буду писати про те, що пече.
Калічить. Ховається, порохом вкрите.
Про те, що із кровю у венах тече
Про те що у серці стрілою пробите.

Зайшов не спитавши. Залишився жити.
Приходив. Тікав. Оставався.
Ішов. Залишав двері в серце відкриті.
Пів року минало, а він не вертався.

Терплю.Мовчу. Не зараз. Не зразу.
Забута. Закрита. Побита.
Чекаю. Стікаю. Повторюю фразу.
Я можу ввійти, чи дорога закрита?

Вернувся. Інакший.Став поруч. Ні звуку.
Остався. Йде мова, але не про нас.
Кладе не плече снігом збитую руку.
І речі сухі. Без душі. Без прикрас.

Рідний? Чужий! Руки впали вздовж тіла,
І очі сльозяться, учуячи плач
І зпала полуда. Мене осліпило.
Не лицар стоїть. Перед мною палач.

Зламав моє серце. Здалася на милість.
Та скажи мені, рідний, чому
Ти збираєш щити, луки, стріли на вивіз
І ідеш уперед, на нову війну?

Я плакати хочу, а сльози не ллються
Я хочу кричати, а звук ховається в горлі
Благаю поради, а люди із мене сміються
Я хочу втекти, та об’єктом становлюся ловлі.

Очі закрию і ти тут - переді мною
Тянуться руки. Бажають тебе оповити.
Це вже назавжди і серцю немає покою.
Буду тянутись. Допоки я буду жити.

Словник загубила, забула будову речень
Слова всі не ті. Мене це калічить, ламає..
Не можу сказати ні клятв тобі, ані зречень.
Тоді хоч послухай як серце для тебе співає

Дай, стану я справа. Я тихо буду стояти.
З тобою. Зимою, весною, осінню, літом
Дозволь мені руку твою у свою руку взяти.
Банально, та став ти для мене душою і богом і світом.

В колонках играет - щастя
когда я проснусь, я должен тебя видеть
ты нужна мне
я тебя люблю...
... і я тебе, Колічка!!!)))))))

Хочеться вивернути перед тобою душу і подивитися на твоє обличчя.

Хочеться не мовчати, коли ти поруч. Хочеться говорити як сильно і наскільки сильно... Почуття розтікаються по всьому тілі, але як тільки відкриваю рот, виходить банальщина. Кажу те, що вже не один мільйон разів казали і таким тоном, що здається, в дешевій мелодрамі другорядна актриса... І слів не вистачає... Бо чомусь мені здається, не придумані ті слова, які б передали сяйво квітки, що проросла для тебе в моїй душі.
Ти думаєш, я розкисаю. Хм... А я просто не знаходжу слів. Бо часто в серці виношується чудо, на світ народжується покалічена банальщина... І хочеться тобі вуха закрити. Краще б не чув. І приходиться вибирати крупинку з усього, казати, що ти ідеальний, хоча думаю, що ти більше.
Вирішую не бити тебе власною обмеженістю. Вибираю мовчати. Мовчу. І ти мовчиш. А краще б казав... Я б праву руку віддала щоб почути затерті речі з твоїх уст... і повірити в них.
Ось ти. Губи торкаються твоєї щоки. Пробач, але я вже давно шепчу тобі безголосо ті слова, які є еталоном банальності в наші дні, але які символізують тебе в мені. Нехай ти не чуєш їх... Та надіюсь, відчуваєш.

Сьогодні був чарівний день.
Він,
Колічка
і я.
Сказав що обожнює мене
(а я-то наскільки, знав би!).
І я хочу вірити йому.
І якби це було насправді.

Не вбивай головою стіну. Буде боляче. Не покращає.
Не витрушуй мозги. Приросли вони і не випадуть.
Не купуй могильну плиту. Не сховаєшся. Не полегшає.
Не дивися туди. Там все порожньо. Там не згадують.
Не проси амнезію прийти. Вона б рада, та не забудеться.
Не тримай пластелин в руках. Все розбилося і не склеїться.
Не морозь собі горло. Не холодно. Не застудишся.
Не очікуй чудес. Не кує там давно і не мелеться.
Не тягни вени з тіла. Не вихід. Не обескровишся.
Не жени його з себе. Не піде він, а залишиться.
І на серці клеймо. Не надійся, воно не загоїться.
Його образ отут. І не бий. Не рубай. Не розкришиться.
Не тікай. Не втечеш. Розібєшся. І біль подвоїться.
Хай там що ти вдихай його. Бо не надишешся.
Хай банально, та... поруч назавжди останеться.
А в кінці під життям він рукою своєю розпишеться.

Почему люди все время пытаются на себя нацепить какую-то маску?
И почему так узок тот круг героев, которым они себя уподобляют?
Потому что создается впечатление, что... где-то я уже это видела...
Мало фантазии, мало материала, мало масок... иначе почему вы все для меня на одно лицо?

аллергия на окружающую действительность.