На дорозі лежали стиглі, напіврозбиті яблука. Вони падали на суху землю і з кожним падінням наростало передчуття закінчення літа.
Залізна, роз’їдена часом, заржавіла дверна ручка скрипнула і відчинилися двері. Молода жінка з довгим русявим волоссям зайшла у двір.
Біля клумби з айстрами за білим пластмасовим столиком сиділа немолода жінка. З обох боків від неї стояло по білому пластмасовому стільцю, на столі лежали яблука і ніж.
На обличчі господині, здавалося, не було глибоких зморшок, лиш ледь помітні, невиразні, приховані часом, невимушені риски розповзалися довкола очей і кутиків губ. Погляд чорних очей був різкуватий, стурбований. На обличчі ніби лежала маска холодного спокою. Цвітаста хустка на плечах і бездоганно зачесане вгору волосся свідчили про очікування гостя.
- Сідайте! – мовила хазяйка і незграбним важким рухом показала на стілець навпроти.
- Дякую.
- Я вас чекала вчора, - сказала старша жінка, поправляючи на грудях цвітасту хустку.
- Я вагалася. – Відповіла молода жінка, відвівши погляд убік.
- А я вас чекала давно.
Пахло скошеною травою, антонівкою і квітами. На стіл падала тінь від шовковиці, погойдуючись торкалася ліктя то однієї то іншої жінок.
- І давно це у вас?
- Півроку.
- Наскільки серйозно?
- Серйозно. – Мовила молода жінка і, зібравши волосся, склала його на плечі.
- Наскільки?
- Дуже серйозно.
Напружений погляд чорних, стомлених, злих очей супроти не давав можливості зосередитися. В обличчя подував вітерець, тріпаючи за плечима волосся і блакитний лляний комірець на шиї дівочої сукні.
- Як ви могли? – цідонула в обличчя співбесідниці хазяйка.
- Так сталося…
- Ви знаєте, скільки років потрібно прожити із чоловіком, аби мати право на старість?! На спокійну старість. Ви занадто молода, аби мати право на щось із його життя. Тільки я маю право на нього. Я, а не ви!
- Я не маю права на любов?
- Дитино, про яку любов ви говорите? Немає ніякої любові. Є обов’язок. Є страх самотності. Ось про що думають у моєму віці.
- Василь Іванович сказав, що у вас давно немає стосунків. І що…він мене любить…
- Василь Іванович нікого, окрім себе, не любить. Давно вже нікого не любить. Повірте мені. Я знаю, про що говорю.
- Я йому вірю.
- Я вас прошу залишити мою сім'ю у спокої.
- Не можна зруйнувати те, що давно вже зруйноване. Я просто його люблю.
- Між вами – прірва майже у півстоліття…
- Це немає значення.
- Ви ж будете страждати. Ви ж його зовсім не знаєте…
- Знаю. Знаю, що я його люблю.
- Ви любите мрію. Міраж. Ви не розумієте, якою нещасною ви будете з ним.
- А як же він?!
- Він прожив життя зі мною. Він прожив його так, як хотів, так, як заслуговував. Я його не відпущу.
Молода жінка захопила і стиснула пальцями лікоть.
- Ви ж його не любите…
- Це не ваша справа.
- Але ж я його …
- А це вже – ваша справа! – Крикнула жінка і хотіла підвестися зі стільця. Потім поклала перед співбесідницею стигле надбите яблуко. – Пригощайтеся краще яблучком.
Дівчина машинально взяла в обидві руки яблуко і надкусила.
- Кисле!
- Хвойда! – раптом мовила старша жінка крізь зуби. – Щоб я вас більше не бачила.
- Боже ж мій, яке кисле яблуко з вашого столу! – монотонно, потупивши погляд, повторювала жінка з довгим волоссям.
- Я ніколи не дам йому розлучення. Та й він не піде нікуди.
- Як ви можете жити без любові?
- Замовкни. – Жінка з чорними очима встала з-за столу і обперлась руками об спинку стільця. – Ти зруйнувала моє спокійне життя…
- Ви не помітили, як самі ж його і зруйнували, адже все, до чого ви торкаєтеся, перегорає…
Дівчина опустила руки. Її погляд зупинився на розрізаному навпіл яблуці, яке вже почало чорніти. До яблука зліталися оси. Вони сідали на стіл і кружляли над головою.
- Буде всім нам краще, якщо ти зникнеш із нашого життя. – Спокійно сказала господиня.
- Я тепер відповідаю за двох. – Дівчина поклала руку на живіт.
- Я вам раджу зробити усе, аби цього не сталося. – Мовила старша жінка і глянула в небо, - Завтра обіцяють зливу. Треба негайно накривати картоплю.
З молодих рук випало надкушене яблуко і покотилося по стежці.
- У вас немає серця.
Дівчина встала зі стільця. Торкнулася долонями розшарілих, але блідих щік і закинула за спину волосся.
Старша жінка стояла посеред двору і закликала собаку. З хати почувся плач дитини.
Молода жінка зупинилася перед розчиненими навстіж дверима. Плач поступово стихав. На бліде мокре обличчя падало світло. Заходило сонце.
|
|
