Олексій Редченко

Ознаки сучасного українського пропису на графіті ХІ-ХІІІ ст.

Ці написи — відомі як графіті — свідчать, що кияни XI-XIII ст. не були «праросіянами». «Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов'янська, що прийшла до нас разом із християнством, — писав у своїй класичній праці «Філологія та погодінська гіпотеза» славіст Агатангел Кримський, — проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам'ятки Київщини ХІ-ХІІ ст., дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення.

«Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, — пише Кримський, — звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.» За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? — Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості». З ним солідаризувався лінгвіст Олексій Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. — цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися — від ремісників до князів. Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва, стали об'єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську.

Агатангел Кримський зазначав: «В українців X ст. з'являється дуже м'який звук «і» зі старого дифтонга «іє». Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на «є», в Києві XI ст. — на «і»… Це головна ознака української вимови того часу». Цю ознаку ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

Напис «Господи помози рабу своєму Петрові».	Фотоадаптація напису.

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен — Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко. Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. — «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат».

У графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:
— кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
— закінчення «у» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
— форму дієслів без «т»: пече;
— дієслова минулого часу, що закінчуються на «в» : писав, ходив, молив;
— дієслова із закінченням «-ти»: долучити, писати, скончати;
— м'яке «ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю…
— прикметники втрачають на кінці «я»: многопечальна, благодатніша.

Приклад кличного відмінку іменників.

Ось напис XI ст., який читаємо в книзі історика Сергія Висоцького, вимушено виданій в брежнєвські часи російською: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…». Фотооригінал засвідчує: «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

У графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці). І зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика – владичин) — у повній відповідності із сучасним «Українським правописом».

Графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…».

«Українська мова має довшу історію, ніж російська»

Але річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Тут справа більше політична: ми у 2008-му — прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», — констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

«Живу» мову київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від «turning point» — поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.

Василь Тімм. «Краєвид старого міста з Ярославого валу», 1854 р. Ліворуч — Собор Св. Софії.

Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна — «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ — до Білорусі та Новгорода».

Забутий

У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті.

Сергій Висоцький. Фото з архіву його вдови О. В. Спасокукоцької-Висоцької.

Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІV ст.» (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця — «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід.

Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його покійний академік Борис Рибаков.

Відкриття графіті — це тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманні певному часу. І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.

Сьогодні на стінах Софії є дошка з іменами меценатів, що дали гроші на реставрацію. Але нема імені того, хто відкрив нам багатство графіті. Цього року в грудні виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького. Хотілося, щоб його ім’я було належно вшановано і оцінено до того часу.

Дошка з іменами меценатів на стінах Святої Софії.

Бо усі напрацьовані істориком фотоматеріали — десь глибоко у скринях Музею Києва. І навіть убогого напису, що в 1990-х безстрасно інформував: «Виявлено близько 300 давньоруських написів — графіті — унікальних пам'яток писемності (досліджені С. Висоцьким)» — у Софії вже нема. Потрібно зробити відповідну експозицію в стінах собору і включити цю інформацію про графіті до обов’язкового екскурсійного мінімуму, надто для наших школярів. Адже в Софії є спеціальна екскурсія по графіті, але тільки на замовлення.