Але читаю і серце болить, а в душі таке... І хочеться плакати від безсилля. Скільки вони ще будуть над нами знущатися і принижувати? Але хіба я можу цих покидьків засуджувати? Сама розмовляю російською мовою... Я звичайно, не проти російської мови і культури, вона мені теж не чужа - так склалося. Але генетична пам'ять, то є велика сила по моєму розумінню. І я кожної секунди пам'ятаю, що українка. Здавалось би, можна абстрагуватися і жити далі. Але, як почую чи десь прочитаю, як мою землю і народ лицем у багнюку, то відразу з котушок. На днях в одному щоденнику кацапи мені таку голгофу (Господи, прости!) влаштували за те, що я за Україну заступилася... Один москвич тільки знайшовся при своєму розумі і все їм пояснив. Так і його "конченим хохлом" обізвали і погрожували. Здається на ЛІРУ не все так просто. Тут стільки засланих козачків вештається. Мама дорога!
Дякую Слава! Але я дуже, дуже зараз хвилююся, усередині все волає.