Дивно у них виходило, і не зрозуміло як вони жили удвох. Він був дорослий, вона була молода. Він учив її завжди спізнюватися і не поспішати пропалити своє життя. Вона любила його, і кричала на нього із-за дня в день.
Вони жили разом, але все таки роздільно.
Вони були закохані і любили, але кожен розумів слово любов інакше.
Йому було боляче. Їй було все одно, вона шукала забуття в його обіймах.
Потім вона плакала, що ночі. Вона йшла, і поверталася, вона зникала і знаходила його знову.
Життя йшло своєю чергою. У нього була своя сім'я. Звичайна. Звичайне життя...
Але Вона іноді порушувала його спокій. Уривалась в його життя і різко зникала.
Він згадував про неї. Іноді.
Пройшов багато часу. Він був один, він згадував її.
І одного часу вона увірвалася в його життя, як колись.
Вони дивилися один на одного і мовчали. Вона заговорила першою.
- Знаєш. Весь цей час я в думках поверталася. А тоді, пам'ятаєш, коли ми гуляли останній раз, коли я сказала, що я тебе не люблю, і ти моя помилка... ти мав рацію. Це було не так.
- Я весь час в думках до тебе поверталася...
- Може, повернешся назавжди? - Тихо запитав він.
Вона відсунулася від нього. - Я завтра помру. І зникла..
Пожартувала Вона чи ні. Для кожного свій фінал. У любові немає часу. Є тільки "зараз". І для цього "зараз" завжди є час...