slezenko.com/articles_130905.htm

“Мова, відсутня в
Інтернеті, - це мова,
яка більше не існує в
модерному світі”,
Тарас Возняк
Леся ЧОРНОПИСЬКА

Хто обирає мову для українських Інтернет-ЗМІ? Ці технологічно найновіші медіа з огляду на оперативність стають першочерговим джерелом інформації й для звичних стандартних ЗМІ, тим самим диктуючи мовну моду і своїм користувачам, і мільйонам тих, хто звик до традиційних радіо, газет і телебачення.

Із кінця 90-х років минулого століття в Україні поряд із пресою, радіо й телебаченням з’явився четвертий вид медіа — Інтернет-ЗМІ. Хоча у світі серед правників і журналістів і досі тривають суперечки щодо того, чи справді Інтернет-ЗМІ можна вважати окремим видом медіа. Для лінгвістів Інтернет — “особливе комунікативне середовище, особливе місце реалізації мови, яке раніше не існувало, таке інформаційно-комунікативне середовище, у якому успішно співіснують усний і письмовий варіанти мови з різною жанрово-стилістичною спрямованістю”. З погляду філологічного, завдяки децентралізованості Інтернету, відсутності цензури, можливості висловити свою думку на безмежну аудиторію, Інтернет здобуває характеристику “поля найменшої текстуальної уніфікації та найбільшого словесного “демократизму”.

Інтенсивність розвитку Мережі в Україні з початку цього століття була дуже високою: так у грудні 2000 року постійних користувачів Інтернетом було близько 2,1 % громадян, у жовтні 2003 року їх налічувалося близько 900 тисяч (http://www.chernivtsi.ukrtelecom.ua), через рік, за даними bigmir.net, українська авдиторія глобальної мережі вже становила близько 4 мільйонів, а за прогнозами, до 2006 року має вийти на рівень 20 відсотків інтернет-користувачів (близько 8—9 млн.) (http://www.chernivtsi.ukrtelecom.ua). Проте тенденції мовного розподілу функціонування сайтів свідчать про величезний дисбаланс між російськомовними та українськомовними ресурсами: станом на кінець 2003 року тільки 14 % усіх веб-сайтів були українськомовними при 82 % російськомовних і 4 % двомовних! Таке становище давало підстави російським Інтернет-технологам стверджувати, що позаяк Інтернет ділиться не за країнами, а за мовами, а сайтів українською мовою дуже мало, то й говорити про український Інтернет не доводиться, і сайти, розміщені в російськомовних зонах, слід вважати частиною російського Інтернету.

У небагатьох дослідженнях мовної ситуації в українській зоні Мережі насамперед зазначають значну кількісну перевагу російськомовних сайтів над українськомовними, тенденції великої кількості помилок у текстах, відсутність технічних можливостей для української абетки. За нашими спостереженнями, аналогічні тенденції характерні й для такого структурного компоненту Інтернету, як онлайнові ЗМІ.

Електронні ЗМІ в структурі українcького Інтернету займають 6 % від усіх ресурсів, але є, проте, найбільш відвідуваними. Можливості мовного впливу повідомлень, переданих через Інтернет, випливають з їхніх властивостей — доступності (читач за бажанням може відкрити сайт у будь-який час доби), глобалізованості (перетинають безперешкодно будь-які державні кордони), інтерактивності (“двобічний зв’язок між комунікатором і реципієнтом, що в будь-який момент стає комунікатором”). Інтернет-ЗМІ диктують “мовну моду” ще й у той спосіб, що стають потужним джерелом інформації для решти ЗМІ — аудіовізуальних і друкованих.

Російська мова домінує і в онлайнових ЗМІ (які не мають друкованих чи інших стандартних аналогів, а існують тільки в Мережі), на Uaportal із-поміж 150 зареєстрованих видань тільки 28 мають українську версію і лише в 16 ця версія базова, решта — російськомовні.

Отож кількісне співвідношення українськомовних і російськомовних видань, зрештою, мало відрізняється від мовної ситуації в інформаційному просторі країни загалом. Але причини такого явного перекосу, поряд із традиційним колоніальним мовним спадком, припускаємо, ще й у визначальних чинниках організації мовного режиму інформаційних сайтів.

Однією з причин переважної російськомовності українського інформаційного Інтернет-простору є, безперечно, зосередженість медіа-ресурсів і більше поширення Мережі в русифікованих центрах сходу і в Києві. Так, реґіональний розподіл аудиторії українського сегмента мережі Інтернету є таким: Київ — 66,06 %, Одеса — 8,49 %, Дніпропетровськ — 7,04 %, Донецьк — 4,53 % і всього близько 15 % припадає на решту території, куди входять українськомовні краї. За класифікацією російського дослідника І. Давидова, мережеві видання за приналежністю поділяються на ті, що належать державі, медійним групам, політичним і бізнесовим групам, незалежні.

В Україні до державних сайтів належать веб-сторінки державних установ і організацій, а також Інтернет-версії державних друкованих та електронних видань. Як відомо, Закон “Про мови” в Україні не поширюється на віртуальні ЗМІ. Отож в умовах явно недостатньої представленості тексту українською мовою держава мала б шукати способів захищати мову титульної нації у віртуальному просторі, надто коли ця мова взагалі є головною засадничою умовою існування українського Інтернету. Натомість спільним наказом Держкому інформаційної політики, телебачення і радіомовлення та Держкому зв’язку й інформатизації від 25 листопада 2002 року запроваджено тримовне публікування інформації на офіційних сайтах — українською, російською та англійською. Насправді пріоритетне місце часто відводиться російськомовній версії, що й легалізувало фактично статус російської мови в українському Інтернеті на державному рівні як офіційної. Що стосується медійних груп, то в Україні не склалося сприятливих умов для медіа-бізнесу, а існуючі поодинокі медіа-групи спеціалізуються на теле- й видавничому бізнесі, обходячи Інтернет боком. Із іноземних найпотужніше діють російські медіа-групи, що мають дочірні сайти в Україні, і подають інформацію російською, ігноруючи створення української версії. (ІА “Новости-Украина”, “Утро-ру-Украина” та ін.). Чи не єдина на інтернет-медійному ринку України західна компанія “KP Publications” до її честі має українськомовну версію газети “Кореспондент”. Найбільший інформаційний сегмент в українському Інтернеті — у руках політичних і бізнесових груп, він переважно російськомовний і є насамперед засобом політичного піару й пропаганди. Ці групи, як відомо, до останнього моменту не відзначалися особливим патріотизмом і орієнтувалися здебільшого не лише на українського споживача, а й на російського, що сприяло втягуванню української зони Мережі в російську та СНД-івську сфери Інтернету. У цій ситуації тільки завдяки ентузіазмові керівників інформаційних проектів і головних редакторів вдалося переконати власників у потрібності українськомовної версії і створити поряд із головною — російською — небазові українськомовні сторінки (forUm, proUA та ін.). Незалежних Інтернет-ЗМІ в Україні небагато, бо вони не можуть бути на самофінансуванні, окремі з них існують на кошти громадських організацій і фондів, інші — на міжнародні гранти. Вони переважно політично представляють інтереси й орієнтуються на національно й мовносвідомого читача, обираючи за головну версію українськомовну (Майдан, Українська правда, ін.). Проте відсоток таких видань незначний через проблеми з фінансуванням.

Журналісти, редактори, політологи підпорядковані власникам сайтів і втілюють їхню мовну політику. Оскільки географічно Інтернет зосереджено в Києві та російськомовних реґіонах, то й найбільше серед зазначеної категорії вихідців із цих країв. Середній вік Інтернет-журналіста — 25—35 років. Це покоління, формування мовних настанов якого відбувалося під впливом усе тих же радянських стереотипів на кшталт: “Яка різниця, якою мовою говорити” та післярадянських подвійних стандартів у мовній політиці — формального на офіційному рівні впровадження української як державної, з одного боку, та фактичного продовження старорежимної політики зросійщення, зокрема інформаційного простору, — з іншого. Природно, що російськомовному журналісту психологічно комфортніше писати тексти російською в умовах надоперативності, якої вимагає робота ЗМІ в режимі реального часу. “Зручність” російської мови (порівняно з українською) випливає і з наявності величезного обсягу довідкової інформації, представленої нею в Інтернеті, натомість “незручність” української ще й пов’язують із неналежною технічною пристосованістю клавіатури до української абетки (* особливо стосується літери “ґ” та апострофа).

Мовні уподобання української авдиторії слід розглядати в кількох площинах. Відповідно до згадуваного географічного розподілу Інтернету, переважна більшість користувачів інформаційних сайтів — мешканці столиці (близько 50 %) і східних індустріальних центрів із відповідними мовними стереотипами.

Є категорія користувачів, мовні уподобання якої певною мірою пов’язані з ідеологічною, політичною, культурною орієнтацію особистості. Прикладом “мовних уподобань” однієї з груп є середньостатистичні показники за січень 2005 року: 55 % усіх заходів на російськомовну базову сторінку рейтингового сайту “forUm” становили користувачі Києва, 27 % — користувачі Донецька й області, співвідношення заходів на українську та російську версію сайту перебуває в діапазоні від 1:5 до 1:20 на користь російської (ресурс позиціює себе як захисник реґіональних інтересів цього краю).

Соціальні характеристики авдиторії: (43 % користувачів Інтернету — віком 25—39 років, 32 % — віком 14—24 роки, 30—40 % — корпоративні клієнти, 20 % — працівники державних установ, 18 % — представники малих і середніх підприємств, 79 % — люди із закінченою освітою орієнтують менеджерів на так званий середній клас і дають підстави вважати, що російська мова “як універсальна” зручніша для таких категорій. Цей стереотип не має під собою реального підґрунтя. Дані опитування керівників рейтингових двомовних веб-сайтів щодо мовних пріоритетів користувачів засвідчують: “Оскільки абсолютна... більшість вільно володіє як українською, так і російською мовами, то пересічний український користувач Інтернету просто... дивиться ту версію сайту, яка є стартовою чи просто більш розкрученою”. Як зазначає дослідниця Н. Іванова, “при бажанні користувач може змінити мову, та постає зустрічне питання: у кого і за яких умов з’являється така потреба, якщо Інтернет все-таки виступає передусім джерелом інформації та розваг, а рівень володіння російською мовою в українського відвідувача Мережі достатній, аби вільно орієнтуватися на такому стартовому сайті”.

Отож причини масового вибору російської мови як єдиної або основної для веб-сайтів українського інформаційного Інтернет-простору полягають, із одного боку, в суто споживацьких і комерційних трактуваннях питання мови, у штучних мовних стереотипах, що склалися в радянські часи, у мовних уподобаннях переважно російськомовних і орієнтованих на російську культуру власників і журналістів. В умовах становлення українського Інтернету й поступового зрощення його з комерцією власники інформаційних сайтів, використовуючи їх насамперед як засоби пропаганди і піару, діють на закріплення за собою вже наявної авдиторії, а не на кількісне розширення її, орієнтуються на смаки новоутворюваного середнього класу, який, на їхній погляд, обирає за пріоритети прагматичні інтереси інформативності, зручності, універсальності, а не патріотичності. Перенесення в Мережу реальної практики ставлення до української мови як до марґінальної становить загрозу витіснення української словесної комунікації російською. Якнайперше — російською, бо спостереження останнього часу свідчать про захоплення російською й тих незначних відсотків у вітчизняному Інтернеті, які мали англомовні інформаційні версії веб-сайтів. Актуальним є застереження Лариси Масенко про те, що домінуюча мова витискує підкорену прямо пропорційно до обсягу інформації, що подається цими мовами, і обернено пропорційно до структурної диференціації мов, тобто генетично структурна близькість підкореної мови полегшує домінуючий процес поглинання. Тож українські онлайн-ЗМІ, як і весь українськомовний Інтернет, мають дбати і про більшу наповнюваність українським текстом, і про якість цього тексту — його інформативність, змістовність, грамотність. Цьому мають сприяти і подальші дослідження мовної ситуації Інтернетних-ЗМІ та інших структурних компонентів вітчизняного сегмента Мережі.

Леся ЧОРНОПИСЬКА,