Почему рыбы в море,а я нет?

Они утопились.

А я-нет.

 

Чи варто жити на стрьомі,очікуючи лиха?

Чи варто брехати матері заради сексу?

Чи варто мучити себе дієтами та бігом,аби мої мачі трахали товстих тьолок,а на мене,50-кілограмову тушу,забили хуй?

Варто воно того чи ні?!

Чи варто сидіти вдома,аби не захворіти свинячим грипом,щоб прожити довге тупе життя і померти на щастя дітям?

Чи варто вибачати та вибачатись,щоб потім знову посратись?

Чи варто брати білет,щоб його потім повернути?

 

Так от,шановні,варто.

Бо чого варте життя без прозрінь? 

 

Блять,про шо я думаю?

Ты подарила мне море,где я стала Рыбой.Мы жили на берегу,усеянном белыми тюльпанами.Из песка печали ты и я построили дом,ели килограммами стихи,песни,одевались в ямбы и ночевали с искусством.Нашей соседкой слева была Любовь,нежданная гостья,которая приходила одолжить красоты.
Ты думаешь мудрые  мысли,а я вижу небо в море.

В колонках играет - Amerie-Gotta work

Я вкусила спраглий смак землi,коли пробiглася босонiж по брудним калюжам Києва.Мого Києва.На вулицях Печерська ми займалися коханням iз Дощем.
Спраглими вустами крапель вiн торкався моїх нiг. Ступнi були всi у кровi вiд дотику асфальту. Вони втратили цноту назавжди.Все моє тiло тремтiло вiд цих поцiлункiв.Дощ нашiптував менi найпрекраснiшi слова.Вiн робив мене чарiвною.Пiд владою цiєї cтихiї,моє волосся звивалося наче в екстазi.Це була найчудовiша мить,тому що я стала Нею.
Тож,станеш моїм дощем?

Настроение сейчас - грусть.

Автономно включается режим грусти. Я не мечтаю. Я не вижу преград, но и цели я тоже не вижу. Я как пустая бутылка. Выпили, опьянели, выбросили, не вспомнили.