Я так любила гуляти по дахам.. Нагрітими світанковим сонцем ..Умитими вечірнім дощем.
Я їх так люблю.
Та раптом у мну забрали всі дахи. Будинки залишилися без них, а НЕБО ставало блище.
Я намагалася ходити по воді.. Думала вона замінить дахи. Та жовте листя коханої осені відмовило та відрадило, хоча за шибкою мале, біснувате літо.
Ми з ним потоваришували. Вся дивина тих стосунків заключалася у тому, що кожного ранку ми знову вперше знайомилися. Але всі були задоволені. Було тепло, радісно і добре. Ні-ні, все ж навіщо ховати усе під отим "було".
Я навіть хотіла сказати , що дуж люблю. та воно вчасно дало зрозуміти, що слова - то омана. ми чудово чудово порозумілися без них.
Воно так любило дарувати світло та колір і знімати взуття з моїх ніг.
А я просто сміялася. Воно дарувало свої "дахи". Відучувало гнатися за матеріальним, бо справжніх дахів вже давно не було. То був чудовий калейдоскоп у кожній речі.
Воно навчило.. досі не стомлюється вчити.. знаходити у жаркому липні зимовий сніг та запах пожовклого листя. Воно вчить йти по дорозі незатійливо, йти босоніж і відкрито.
І ми повіриди один-одному та продовжуємо нечутно для інших сміятися в унісон.