Слухаєм вкотре міську шумну тишу

Годинник давно відбив за дванадцять

Отак би хотілось з тобою залишитись,

Та мрії не ті, що були у сімнадцять...

Бетони, каміння, темниці будинків,

В цілому всесвіті ми поза зоною,

В маршрутці життя рахуєм зупинки,

На першому місці з своєю персоною.

З смертельним діагнозом, алкоголем зліковані,

Слухаєм вкотре міську шумну тишу,

Ми -вже не справжні, словами змальовані,

Напевно такими назавжди залишимось.....

Любі мої...,Вибачте, що рідко тут з"являюся....Засіла серйозно за книжечку.... Нарешті хочу дописати....

Книга називається "21 сигарета"..... Після довгих роздумів  і перепробуваних варіантів зупинилась на цій назві. Чому саме 21 скажу потім, вірніше розв"язка буде в кінці книжки =).... А зараз викладу уривок, невеликий, щоб не надто багато читати...

13 сигарета

Фінал чергової історії....

***

Ми лежали на ліжку.… Він дивився у відчинене вікно на вечірнє небо. Я відчувала кожен порух його душі. Я відчувала як болять оголені нерви. В якісь моменти здавалося ніби я – це він. Я знала, що це кінець. Тільки боялася сказати йому. Думки плавали у повітрі як в переповненому акваріумі плавають риби, раз по раз зіштовхуючись хвостами і плавниками. З магнітофона лунав панк-рок. Удари барабанів іноді співпадали з ударами серця. І від цих збігів музика набувала життя. А його лишилося так мало. На кілька хвилин. Стільки можна чекати маршрутку посеред міста на якійсь обхарканій зупинці, стільки часу можна стояти в черзі за хлібом чи молоком, рівно стільки ми з ним чекали останній раз в кінотеатрі до початку фільму. Ці всі відчуття і думки були занадто незвичними  для нього. Ні, вони не були схожими на ті, які відчуваєш вживаючи наркотики, та і він не міг згадати коли востаннє їх вживав - рік? (місяць? тиждень?) тому. Вони пронизували мозок, торкалися кожної клітини, чіплялися за двері і вікна, за радянські сервізи, турецькі килими на стінах і дешеву пластмасову люстру.  Говорити не хотілося. Всередині зароджувалася сила. Так напевно зароджується дитина в лоні матері, так зароджується початок кінця. Ця сила була не такою, як та, яка наповнює все твоє єство, коли ти не думаючи про стражів порядку за спиною кидаєш пляшку з-під пива в вітрину дорогого магазину, вона і не була схожою на ту, з якою твою брудні гріндери стикаються з обличчям невідомого гопника. Ця сила була дуже нестерпною і разом з тим містично-легкою. Він перевів погляд на стелю. Та змінила свій колір і стала золотисто-червоною. На ній почали пропливати якісь химерні малюнки. Раптом стеля стала схожою на гравюри Гойі. Він любив цього художника. Захоплювався його творчістю. Хотів бути схожим на нього. Малювати щиро, по-справжньому, не добавляючи красивих деталей у свої картини. У нього це іноді виходило. Але від тих малюнків ставало огидно на душі, тому їх не брали на жодну художню виставку. Люди звикли жити в іллюзіях. Ці іллюзії добавляли бажання йти вперед, одружуватись, народжувати дітей. А він їх уникав. Можливо тому і не хотів жити, так само як і не хотів давати початок чомусь такому, що могло народитися через його страх. Я повинна була вручити йому квиток до пекла. Хоча якби моя воля, то віддала б перепустку до раю Але я не знала що було  кращим – бо для кожного своє пекло так само як і свій рай. Кожен малює його сам. Його рай нічим би не відрізнявся від пекла. Бо ні там, ні там не було б емоційних деталей. Все було б простим, без метафор. І це мене лякало в ньому.

Дихати ставало дедалі важче. Повітря ставало густим і забивало горло. Він заплющив очі і спробував заснути. Кілька секунд в його голові роїлися останні бджоли думок. Потім настала тиша. Навіть не було чутно музики. Стало дуже гаряче. Так гаряче буває, коли ти лягаєш в наповнену по вінця гарячу ванну. Ця хвиля жару пройшла крізь усе тіло і застигнула в очах. Він їх розплющив. І чомусь захотів встати. Зробивши невдалі спроби, зрозумів, що вміє літати. Тепер йому не потрібно купувати жетони на метро, можна залюбки добратися з будь-якої точки А в точку Б. Раптом йому стало страшно. Щось неприємне осіло тягарем на серце і він впав на підлогу. Але болі не було. Навкруг лише почулося тихе булькання. Вода жовто-каламутного кольору наповнювала кімнату. Він відчув спрагу. Став навколішки і спробував напитися тієї води як собака, але вона вливалася до рота витікаючи через вуха і ніс. Страх зростав, а вміння літати зникало. Він помацав спину чи не виросли там крила. Але крил не було, на дотик відчувалася тільки зімята синтетична футболка. Все навкруг почало міняти свої форми, вже важко було розрізняти кольори і деталі. Повітря наповнювалося гострими і колючими голками, які проштрикали тіло і руйнували його зсередини проходячи крізь невидимі отвори. Він злякався і хотів вибігти з кімнати, але сили не було навіть поворухнути пальцями на ногах.

-         Хто я? – він подивився на мене очима повними відчаю намагаючись знайти відповідь навіть на ті питання, яких не задавав.

-         Ти - це все, що відчуваєш .

Я продовжувала лежати на ліжку і спостерігати за катарсисом. Раптом його свідомість увімкнулася як поламаний телевізор. Все навкруг почало заповнятися кольоривими та чорно-білими кадрами. Деякі сюжети він намагався зловити, але вони були нематеріальними, тож зникали так само, як і з’являлися . Інші навпаки хотів вимкнути і прогнати, але від його метушні нічого не змінювалося. Врешті, стомлений підвів на мене погляд повний благання. Час почав переходити в безкінечність, агонія за агонією наздоганяли його тіло і змушували то розриватися від болю, то відчувати ейфорію мілліардів оргазмів. Врешті він не витримав і закричав. Пустий звук заповнив кімнату. Все зупинилося. Знову було чутно музику, що лунала з магнітофону, десь на площі стрілки годинника відбивали третю ночі, хтось з сусідів гупав у стінку і кричав, що йому не дають спати. Всі почуття спресувалися у маленьку молекулу, і застигли десь в тімячку. Тіло почало набувати форми спіралі, за кожним більшим колом йшло менше і навпаки. Він трасформувався то до невидимої крапочки блювотиння на стіні, то заповнював собою весь простір.  Раптом відчув падіння. Ніби все навкруг зникло і він перебуває у невагомості. Запрацювала пам'ять, якої (як скаржилася його вчителька англійської мови) у нього ніколи не було. Він згадав кожен день, кожну секунду від свого народження, згадав всі прочитані шкільні підручники, згадав всі обличчя, які мав нагоду бачити за своє не таке вже й довге життя. І чим більше всього він пригадував, тим збільшувалася швидкість падіння. Він спробував заплющити очі, але вони були ніби з пластмаси. Падіння зупинилося. Свідомість поволі поверталася і кімната набувала попередніх розмірів і вигляду. Озирнувшись  побачив себе. Той другий Він спав. Таким тихим безтурботним сном, як у дитинстві.  

- Тобі вже час… - я нарешті наважилася розірвати мовчання.

- А ти? – він боявся йти один, він не знав що там, за межею реального життя, крім того його непокоїла нинішня форма і стан.

- А я прийду потім, в мене ще є незакінчені справи…

- Такі ж як і я?

- Такі як і ти.

Я не хотіла його питати чому він обрав саме таку дорогу. Чому зупинив свій вибір саме на цьому. Чому не бачив світла. Я не хотіла питати і не хотіла відчувати себе винною. Я намагалася допомогти. Але не всі вміють належно сприймати допомогу. Мене цікавило чи жаліє він про свій вчинок? Його прозорі очі були сумними. Він піднявся, обтрусив з себе невидимий пил, спробував мені посміхнутись і пішов. Я дивилася як за ним закриваються двері і розуміла, що він зовсім не той, яким я його знала вчора. Вчорашній він лежав біля мене на ліжку. А той що пішов був іншим. Вільним від обставин….

Я прокинулася з повними вухами сліз. Сон…. Знову ці сни. Сни, після яких боляче думати і щось усвідомлювати. Але я до них уже звикла. Страшно було тільки двічі – вперше і коли я втратила її. А потім мені навіть моментами здавалося, що так має бути. Однак, я продовжувала себе запитувати, чому саме в цю хвилину я повинна бути з ними тільки через сни. Чому я не могла перебувати там в реальному часі.  Чому мені було заборонено щось радикально змінювати. Я встала з ліжка і підійшла до дзеркала. Заболів шрам на плечах. Він болів щоразу, коли все підходило до свого логічного чи не дуже завершення. Я вийшла на кухню і перевірила чи в мене вимкнуні всі газові прилади. Для безпеки я навіть перекрила кран. Набрала повний стакан міської хлорованої отрути і випила одним залпом. Вирішила, що завтра не буду читати пресу і дивитися телевізор. І взагалі кілька днів не буду виходити на вулицю. Лягла в ліжко. Годинник на міській вежі відбивав четверту ранку. Ранок – це пора сумяття. Я ненавиджу ранки. На цьому думки закінчилися. Я сховалася під одіяло у своїй маленькій бетонній коробці і виключила оточуючий світ порожніми снами.

Десь там в пустій квартирі просякнутій запахом газу, на зімятих простирадлах лежало його холодне тіло.

Я закрилась в коробці з бетону...
І нікого не бачу й не чую...
Серце в грудях немов з картону...
А снодійне його лікує...

Пишу всім, що життя прекрасне...
Я щаслива на буквах з екрану...
В мене є телевізор і праска...
Є комп"ютер, є коврик, ванна...

Ну а більше нічого не треба...
Їсти можна, але не охота...
Є у мене вечірнє небо...
І сусіди приходять з роботи...

Хтось готує вранішню каву...
Хтось малює чиїсь портрети...
А у мене і так все кльово...
Є ще пиво і сигарети...

Поруч книги і купа фільмів...
Різна музика, що дратує...
А душа вимагає обіймів...
"Ну навіщо тобі то?" - кажу їй...

Серце викину в еліфатор...
Крок зроблю, тільки б стало сили...
Розіб"юсь чи навчусь літати...
Бо душа вже своє віджила...

Та жартую.... я ляжу спати....
Як завжди докурю свій Winston...
Вип"ю ліки від душевної  втрати...
Ну а завтра прийде вже......ІНШИМ.....

Завтра тестування.... Я так боюся.... Таке відчуття ніби я нічого не знаю з тієї Історії України....

Вранці напюся валер"янки.....  і шось напишу, якщо не буду труситися і зберуся з думками....

І якщо зможу нормально виспатись, бо вже не сплю дві ночі.....Ніяк не можу заснути....

Потримайте за мене кулачки..... мені так страшно....

I just wanna know that you wanna know...

Мені так цікаво, що коїться в твоїй голові?... Про що ти думаєш?... Які в тебе плани надалі?....

Жаль, що я неможу читати твої думки... 

А взагалі, то мабуть на краще, бо так я не розбиваю свої іллюзії.....

А серце розривається від болю, і як ядерний вибух заповнює гірким присмаком все всередині....

Я не звикла до таких обставин.... Я не знаю як правильно....

Хочеться матюкатися....Що в цій ситуації краще - вступити в боротьбу чи дозволити їй вернути втрачене...?

А мій ФЕЙ як завжди був правий.....У пілотів дуже багато стюардес......

P/S/  А вчора мені начебто здавалося, що я нарешті можу бути щаслива........

Настроение сейчас - замріяне....

Коли ти мені кажеш, що їдеш літати.... я страшенно жалію, що я залишаюсь Янголом тільки на сторінках свого щоденника....

Я посміхаюся і бажаю тобі удачі, а сама тихенько ставлю своє серце у задній карман твоїх джинсів... Але ти ж про те не знаєш і я боюся, щоб ти ненароком його не пошкодив....

Я люблю дивитися на тебе крізь сонцезахисні окуляри, так само, як і на небо... бо так ні ти, ні небо не бачите моїх закоханих очей.....

Я люблю тебе, за те, що ти мені даруєш цю весну і моменти позитиву.....

 Я люблю небо за те, що воно дарує мені свободу і віру в себе....

Але я чудово розумію, що ти і небо - це дві речі, які ніколи не належатимуть мені.....

Це якось так незвично, бачити перед собою чистий аркуш в форматі HTML, писати на ньому все те, що наболіло, і що потім все-одно видалю, а опублікую щось інше.... У кожній душі є свої потаємні кімнати...  За цей весь час, що я тут не писала, я мабуть занадто сильно їх повідкривала людям в реалі, тим, кому взагалі не варто було нічого відкривати...  Люди завжди випадково, з необережності розбивають тендітні і дуже крихкі предмети..... Людська душа і серце така ж сама......

Начебто пишу про все, а насправді пишу ні про що..... Так, просто слово до слова, речення до речення..... І от тобі пост.....  А про що написати?

Про красу? Потворність? Біль? Зраду? Огиду? Сльози? Безсоння? Віру? Бажання? Пристрасть?......... Не хочеться..... Хай про це напишуть інші.....

А я хочу написати про щастя.... Маленький шматочок щастя, який ми як дорогий делікатес не смакуємо, а ковтаємо цілим, тим самим не зрозумівши в чому то його кайф....

А знаєте що таке щастя...?

Щастя - це коли за вікном світить сонечко.... Щастя - це коли тобі у ліжко вранці приносять чай і ягідне варення.... Щастя - це коли не порушуєш того, що пообіцяла сама собі.... Щастя - це читати перед сном книжку і роздивлятися китайських зайчиків на своїй піжамці.... Щастя - це просто вишивати хрестиком і рифмувати в голові рядки.... Щастя взагалі просте..... на дотик, на смак, на відчуття..... Воно скрізь.... У кожному моменті нашого життя..... Просто ми притрушуємо його тирсою вигаданих проблем, власних страхів, комплексів, непотрібних справ....

Я здається знаю, чого мені варто спершу навчитися..... Мені варто перестати боятися йти вперед... Варто навчитися дотримуватися всіх-всіх своїх обіцянок....  І шукати в житті тільки позитив.... негативу і так вистачає на всіх.....

******
Єдине мистецтво бути щасливим - це усвідомлювати, що твоє щастя лише в твоїх руках (с)

На жаль не знаю автора цих чудових слів....
Але варто над тим всім задуматись....
Сьогодні таке свято.... Я чомусь його відчуваю вперше за все життя, хоча ніколи не святкувала...
Знаю точно, що завтра піду робити собі подарунок ))) Куплю якусь книжечку (напевно альбом з картинами Франсиско Гойя, якщо знайду)...
Я хочу, щоб завтра було сонечко.... принаймні так хочеться....
хочеться посміхатися.....всім....всьому світові....
хочеться сказати "люблю" тим, кому давно не говорила теплих слів....
тим, до кого щось всередині живе.... а їх останнім часом залишилося так мало, тих,  до кого по-справжньому щось відчуваю....

*******
Була сьогодні на рок-концерті "ШнуРОК 8"
До нас приїжджали "ФЛІТ", "Безодня", "ХУ4", "Мій батько п"є" і багато інших... Всіх і не запам"ятала.... Назвала тільки тих, заради кого туди поперлась.... Вухху.... Я щаслива...
Хоч і стомлена.....
Але і не пЯна, зовсім.... Це мій особистий рекорд, бо зазвичай подібні дійства закінчуються як мінімум бутилкою пиВа...

*******
Я хочу знайти чарівну гумку, якою б постирала всі негативні спогади зі свого життя....
Може скоро таку знайду....Точно знайду....

*******
А сьогодні таке свято - 8 БЕРЕЗНЯ....
Любі мої френди жіночої статі - з днем весни вас, з днем любові, з днем краси!!!
Я ніколи не вміла знаходити пишних слів на привітання, чомусь завжди говорилось від душі, от як зараз....

****
А жити так ЛЕГКО....

Люблю вас всіх....люблю....

Депрессія згорнула свої павучі лапки і хоча б на певний час пішла геть....

А я вчуся заново щиро посміхатись.... І здається у мене це почало виходити....

Пора жити з широко розплющеними очима, не зводити все життя до крайнощів і мінімумів....

Хочеться розібратися в собі....

Внутрішня гармонія як весняне сонце, поки що не відчувається його тепла, але перше проміння світить мені в очі.... Вона росте з кожним днем, і дає мені такі потрібні сили, щоб досягати своєї цілі....

Все навкруг почало набувати кольорів і форм.... Іноді від цього дуже дико, бо за зиму я так звикла до чорно-білого...

Я вже десь в дорозі.....