У моїй голові відбуваються якісь неповоротні змінні процеси.... Міняється все..... Відношення до життя, цілі, прагнення, друзі.... Хоча останні скоріше зникають.....

Як кульки ртуті розсипані по підлозі....

Щиро забила на все що раніше було дорогим....

Апатія....Страшне відчуття... Краще вже депресія..... Кажуть що апатія - це остання стадія депресії.... Коли нічого не хочеться і на все наплювати....

Хочеться тільки курити і спати..... І так по кругу.... дні йдуть у своєму звичному ритмі день-ніч.....сонцедощ.... нічого нового....життя і муза обходять мене  стороною....

коханий починає дратувати і моментами його просто щиро хочеться послати нахуй.....

поки що я цього не роблю..... оправдовую це коханням.....але сил залишилось всього-навсього на ще одну пляшку настойки вишневої на голодний шлунок....

Хочу перефарбуватися в блондинку....туплю останнім часом як пентіум перший....

гидко.....

Хочу мати ідеальну сім"ю, бути хорошою дружиною.....

але фак, ідеальні дружини не матюкаються, не жруть алкоголь з горла, не викурюють по півтори пачки цигарок за добу і не  страждають відчуттям повного похуїзму прикриваючись творчими депресіями.... а ще ідеальні дружини не трахаються по п"яні з тими, кого перед цим десять раз обізвали придурком, запустили тарілкою і сказали що він найбільша помилка їх життя......

але він каже, що я така сексуальна коли злюся.....а він такий милий, коли слухає як я переходжу в ультразвук.....

фак.....нам ніколи не стати ідеальною парою...... а мені тим більше ідеальною дружиною.....

але він мене любить.....і я його <3.....

«Вконтакті», лист, остання спроба,
У серці пусто, тільки щем,
А за вікном – зима з дощем…
Депрессія – також хвороба…

«Привіт. Як справи?» — так банально,
В руках цигарка, дим в легені,
І стигне кров в гематогені,
Ти відповіш «Привіт.Нормально»

По клавішах: «А я як завжди,
Дивлюсь кіно, і п»ю портвейн,
Приходь, замутимо глінтвейн,
Мені самотньо так, насправді…»

Відпишеш «Круто, я п»ю чай,
Їм бутерброди, курю Вінстон,
До мене зараз прийде інша,
А ти йди спати – не скучай»

Поставлю позитивний статус
Щось типу «Я така щаслива,
То тільки настрій так, – мінливий,
Піду в «оффлайн», ну типу спати

— «Вконтакті», лист, і сота спроба
У серці пусто, тільки щем,
А за вікном – зима з дощем…
У нас з зимою – та ж хвороба…

«Привіт. Як справи?» — так банально…………………….

Затихло місто і спинився час
Пуста квартира і вино холодне
Хтось пише вірші, але не про нас
Про нас писати, мабуть вже немодно

Не проживемо ми як Бонні й Клайд
І не зіграємо в Ромео і Джульєтту
Бо кожен з нас шукатиме свій рай,
У римах незавершених куплетів

Тобі сказати хочу стільки слів,
Та після кожного залишиться «але»
Бо в лабіринтах чорно-білих днів,
Кохаєш іншу, але не мене

Я ж просто віддаюся почуттям
І не задумуюсь над правдою гіркою
Бо граю в гру із смертю і життям….
А ти хворієш, та на жаль не мною

Ми доп»ємо вино, а потім чай…
Загубимося в лабіринтах вулиць,
Шукатимем свою дорогу в рай…
Закинувши в смітник своє минуле

І ти зустрінеш сто таких як я
Але не обереш собі нікого,
Я втрачу всіх, бо так велить життя….
Та в серці залишу тебе одного.

.:: Щастя під кришечкою::.

І знов ходжу по магазинах
Із повним гаманцем бабла,
Шукаю щастя на вітринах,
Але його чомусь нема…

П«ю чорну несолодку каву,
Пишу ночами свої вірші,
І як завжди приходить завтра,
А біля мене тільки Winston…

І на розпродажах кохання
Шукаю щире й вільне серце,
Та в супермаркеті чекання
Щось не приходить моя черга…

Снодійне п»ю, аби забутись,
Так ніби це в останній раз,
Але чомусь боюсь заснути,
І виключаю на ніч газ….

І знову йду в цілодобовий
Три пляшки пива забираю
Але під кришечкою знову
«Пробачте, щастя в нас немає»

Холодний зимовий ранок,
Надворі лютує лютий
На столику стигне кава
Й сніданок, чомусь забутий  

А за вікном перехожі
В свої думки понурені
Так однаково схожі,
Стомлені і зажурені.  

На їхніх картонних пиках
Сліди минулої ночі,
І на душевних стиках
Байдужісттю сповнені очі
  
Повільно іду по вулиці
І слухаю музику в плеєрі
Й здається, що всі перехожі
Зійшли з одного конвеєра.
  
Всі однаково стомлені,
Всі у своїх проблемах,
Бо у людському мозку
Завжди якісь дилеми.  

Сідаю в свою маршрутку
Дивлюся на сірі будинки
Здається життя минає
Не змінюючи картинки  

То може замало місця
В свідомості гігабайтах
Щоб ще щось помічати,
Окрім тупих «сіті-лайтів» 

Дивлюсь на людей навколо,
На всіх є душевні маски
І віє байдужістю й холодом
Від тої людської масси  

Боюсь, щоб до мене торкалися,
Ці сірі душевні клони,
Хай краще мене звинувачують
За пафос моєї персони  

Все нудно і повсякденно,
Позбавлено всякої суті
Так ніби людей наповнили
Маленькими каплями ртуті  

Вони всі так метушаться
У своїх резервуарах
Вітаються і прощаються
В завчених «оревуарах»  

У моді культ особистості
І зовнішня неформальність
Але в суспільних масках,
Відсутня індивідуальність. 

І якщо знайдеться персона
Що схоче, своє щось внести,
 У цю шаблонну систему,
 Щоб потім її рознести,  

Затопчують його й відкинуть
Зламають або осудять,
Бо невміють інакше
Стандартно-шаблонні люди  

Підходить моя зупинки,
І знову дивлюсь навколо
І бачу навпроти себе
Цікаву таку персону.  

З такими очима щирими,
Без звичної маски стандарту
І з поглядом, що пронизує,
Наповненого бунтарством 

Ми обмінялись «смайлами»
З душевними мікросхемами,
Й залишились кожен з своїми,
Внутрішніми дилемами  

Я виходжу з маршрутки,
Виключаю свої турботи,
Як всі - одягаю маску,
Я ж просто йду на роботу….

Янголи для янголів бувають....

я знаю це.... =))) *тільки тсссссссссссссссссссс*  інші не повинні про це знати....

Янголи з"являються саме тоді, коли вони нам потрібні.... не тоді, коли ми на все горло волаємо, що все життя лайно, не тоді, коли стоїмо перед зеркалом  з ножем чи повною купою просрочених таблеток в руках, не тоді, коли у нас ціла купа проблем... бо в такі моменти ми навряд чи здатні їх помітити....

Вони приходять тоді, коли ти стоїш на колінах перед цим світом і готовий зректися себе заради того, щоб бути як всі..... бо це найстрашніше....бути як всі....зректися всього, що тонким пером чогось вищого було прописано нашим душам....

Мій Янгол....Він живе у цьому світі.....десь там - далеко... N-ну кількість кілометрів від мене....має ім"я.... серце......у нього холодні чи теплі руки... у  нього щира посмішка...і у нього напевно пітніють долоні, коли він хвилюється... він любить свій комп"ютер =) своїх рідних... у нього є друзі, є захоплення.... у нього є стільки людського, що на перший погляд важко помітити, що то Янгол..... він можливо навіть не любить цього слова....

але....

він такий ідеальний у своїй неідеальності по ту сторону монітору....

Я не бачила його ні разу в житті.... хоча.... можливо ми ходили по тих самих вулицях...сиділи на тих самих лавочках... але ми просто не могли *ні, вірніше не мали права* пересіктися ДО певного моменту.... моменту який ще не настав....

Останнім часом в моєму житті відбулося багато змін... багато холодних людей холодними гранями своїх не завжди сформованих особистостей ранили тонку матерію душі *а у творчих людей вона набагато тонша, ніж припустимо у звичайних*...  змушували багато стояти на колінах, МОВЧАТИ, підлаштовуватись під обставини, ТЕРПІТИ, погоджуватись зі своєю правдивою НЕправотою, оправдовувати сподівання інших не рахуючись з моїми...  по грамові, по кубикові забираючи все те світле і тепле, що було в душі, у відчуттях...  вкінці кінців залишивши зі справжнього лише біль у очах і сигарети...  я звикла, що останні залишаються зі мною завжди.... хоча і вони мають властивість закінчуватись....

і тут - ВІН.... пот ту сторону монітору... так страшно....так далеко.... так дико приємно.... годинами висіти в асі.... торкатись слів поглядом і відчувати як з-під вій розлітаються метелики... метелики щастя...

бо....

це не закоханість.... це просто щастя...

щастя - коли ти хочеш додому, де пусто і темно, але ти біжиш туди, бо там тебе чекають... і ти біжиш до свого комп"ютера, і тобі пофіг на чужі "привітяксправи", бо тебе цікавить лише один значок...його присутність на-дроті...

щастя - коли ти залишаєшся дома, бо тобі подобається цей світ, світ, що знаходиться у межах своєї квартири... і ти не йдеш з друзями-знайомими пити холодне розведене пиво якого не хочеш, в прокурених генделиках, бо більше не боїшся залишатись на самоті зі стінами, які тиснуть болючими спогадами причин твоєї самотності ....

але...

прийде завтра.... а потім прийде НЕділя... і знову стане страшно...  і мені як і мільйонам дівчат цього світу буде здаватись, що я виглядаю не надто гарно, що в мене на морозі стане червоний носик і потріскають губи =))) хоча... мені здається, що ми вже перетнули ту межу, коли зовнішність являється тим обов"язковим фактором, щоб люди сподобались одне одному... і я буду стояти за крок від тебе....і буду боятись підняти очі і сказати привіт.... хоча ні, я краще прийду на кілька хвилин раніше.... зав"яжу собі очі шарфиком, а ти його розв"яжеш... бо боюся, що мої страхи вбють мене раніше, ніж мені стане сміливості підійти до тебе....=)

але...

воно буде завтра..... через кілька днів....

а сьогодні... я щаслива.... і мені здається, що мого щастя може вистачити на цілий світ.....

Ти мені подарував світ у якому я розвірилася....

І...

мені....

хочеться зробити тебе найщасливішим у ньому....

просто....

найщасливішим...

як я..... зараз....в цю мить....в це своє сьогодні............

Так боязко і несміло

Читаються вірші перші

У кабаку під пиво

Танцюєш стриптиз душевний

І ллється солодка отрута

З римованими рядками

Ніби до горла прутень

Вривається із словами

Малюєш душевні лінії

Щиро чекаючи дива

А поруч завялі лілії

Разом з бутилкою пива

І сигарет недопалки

Сховають усі недоліки

Тіло з очима янгола

Й душею як в алкоголіка

І тягнеться час до фінішу

Як гума з презерватива

І скаже хтось досить лірики

Давайте вже випєм пиво

І в ненавязливій бесіді

Зникнуть всі інтонації

Ми просто вірші невміємо

Сприймати без їх кастрації

А отже не станеться дива

Не розірвуться тенети

Просто скінчиться пиво

І нахуй пошлють поета…

Мені хотілося б, щоб на столику, біля мого ліжка стояв акваріум з двома яскраво-оранжевими рибками...

Коли я спатиму, вони розповідатимуть мені свої беззвучні казки, а я уважно їх буду слухати аж до самого ранку...

Коли я повертатимуся з роботи ми будемо розмовляти на відомій тільки нам мові.. мові тиші....мові філософії....

З їх появою у моїй квартирі мені більше не будуть потрібні "персени" і "теравіти", тому, що вони будуть найкращими ліками від стресу....

Вони знатимуть всі мої секрети, але я буду впевнена, що ніхто ніколи про ті секрети не дізнається....

І тільки вони здатні будуть зрозуміти, як мені інколи буває сухо і холодно у цьому світі....

Ні, не подумайте у мене не депрессія, мені просто захотілося кілька грамів моря у квартирі...

Колись мені снилися страшні сни.... І в них я бачила, що продовжую жити без тебе... Одна...
Я прокидалася зі сльозами і клянусь, я торкалася твого тіла, тільки тому, щоби впевнитися, що ти і справді є біля мене... В такі моменти я міцно тебе обіймала, а ти мене відганяв, як надокучливу муху і продовжував далі спати...
Тоді, я думала, що ти ніколи не зможеш покинути мене одну у цьому холодному і сірому світі....
Ти був моїм кольором - індіго, якого немає на жодній стандартній палітрі....
Ти був моєю музою, хоча я ніколи не присвячувала тобі своїх творів...
Ти був моїм киснем, хоча я інколи задихалася біля тебе...


І от одного разу, коли я прийшла додому ти сказав мені, що більше не прийдеш...
Ти і раніше, коли сердився на мене, казав схожі слова, але я завжди знала, що ти так не посмієш зі мною вчинити, бо занадто сильно любиш... бо ті інші, які можливо і будуть мати владу над твоїм тілом, ніколи не зможуть стати дорожчими за мене....
Але цього разу ти говорив з іншою інтонацією.... і я зрозуміла - це не жарт і не погроза, тепер ти справді не прийдеш...

Іноді, коли ми ще були разом, якась маленька частинка мого внутршнього "Я" допускалася тієї думки, що колись прийдеться жити без тебе... Але решто мого єства не могло зрозуміти навіщо мені це життя, якщо у ньому не буде тебе....?

Ти сказав ці слова....
Слова, яких я боялася більше за все...
Ти їх озвучив так буденно і настільки звично, що я перестала боятися...
Я зрозуміла, що це було набагато простіше, ніж бачилося у моїх снах....


Трохи часу на пів року назад....


**********18.05.2009**************
Мені здається у мене болить все тіло і температура зашкалює...
Я знаю, що через кілька днів ти забереш свої речі, і підеш від мене....
Понеділок, вівторок, середа, пятниця, неділя......
Дні випадають з мого життя...
Алкоголь лікує хворий мозок... сигарети лікують хвору душу....
Я веду себе нахабно, показуючи свою самостійнсть....
Я істерично сміюся, зображуючи щастя і абсолютно тебе ігнорую...
Ти кажеш, що якщо я буду більш розсудливішою, можливо ти передумаєш і повернешся...
Я ненавиджу тих дівок з якими тебе бачу....
Мені хочеться розкидати по кімнаті всі речі....
Включити посеред ночі музику в стилі "дум-метал" і влаштувати танці...
Так, щоб в тебе потріскали барабанні перетинки у вухах....
Іноді, ти боїшся за мене і заглядаєш мені в очі, переконуючись, що я ще не зійшла з розуму...
Ти запитуєш мене "Що з тобою?" і починаєш заново усе пояснювати, а мені за ці слова хочеться подряпати тобі обличчя, зв"язати шнурком і прикувати до батареї...
А потім піти на кухню, побити головою увесь посуд, і потім довго на тебе кричати, доти, доки не пропаде голос, доки не полопають на шиї артерії.... доки я не втрачу свідомість......

Але я цього не роблю... Я занадто сильна, щоб показувати свою слабкість...
Іноді, коли мене переповнюють емоції - я плачу... ти бачиш мої сльози і ти безсилий проти них...
Ти незнаєш як заспокоїти і як вівця безпорадно дивишся на мене думаючи, що зробити, щоб мої очі стали сухими...
І я починаю ненавидіти себе, що не можу повиривати свої очі з орбіт, щоб на їх місці були пусті дірки, щоб я не вміла плакати... щоб ти не виходив нервово на кухню дивлячись на мої мокрі щоки...

Немає такої людини, якій я б могла розказати те, що коїться у мене в душі...
Я повинна жаліти тих, хто хто розходиться  з хлопчиком, з яким зустрічається два тижні і не маю права розказати про своє почуття втрати...

почуття втрати людини з якою я виросла під одним дахом, яка навчила мене жити, яка турбувалася за мене...
Я стомилася від пафосних і пустих слів...
Я стомилася від постійного душевного болю...
Я викинула душу на смітник...
А нафіг вона мені потрібна, якщо вона зіткана з моїх почуттів до тебе...
А ти ніколи не будеш моїм...
І таких як ти ніколи не буде...
У них всіх є недоліки...
І я не хочу копій - я хочу оригінал.... оригінал, який тонким пером Бога не був прописаний мені...

Іноді мені здавалося, що та любов, яку я відчувала до тебе була неправильною.....але то неправда...
бо будь-яка любов, яка є справжньою не може бути відвернута Богом і не має права бути осудженою людьми...

Я і досі люблю тебе...
мій хороший хлопчику...
пробач...