Олексій Журко
м .Хмельницький

Про номінанта премії ’’Скарби землі Болохівської ’’ професора
Василя Якубовського і не тільки .

В січні цього року хмельницький письменник Броніслав Грищук виступив з ініціативою встановити обласну премію у сумі 3 тис.грн. найкращому досліднику Болохівської землі , яка ,як відомо, покривала в ХІІ – ХШ ст. і територію сучасної Хмельниччини. Ректор Хмельницького університету регіонального управління і права професор В.М.Олуйко таку ініціативу підтримав. На премію Б.Грищуком була висунута тільки одна кандидатура, яка фактично в наукових колах і не обговорювалася. Номінантом премії одноголосно став, як повідомили в засобах масової інформації професор Кам’янець-Подільського державного університету Василь Якубовський. На презентації вручення премії, що відбулася у вузькому колі працівників Хмельницького університету регіонального управління і права , людей абсолютно далеких від справжнього розуміння суті і проблематики Болохівської землі і її сучасних дослідників, було заявлено, що професор Василь Якубовський єдиний, хто справді, як ніхто інший заслуговує цієї премії, оскільки саме він вніс найбільший вклад в дослідження Болохівської землі. Така думка була підтримана майже усіма хмельницькими мас-медіа, включаючи ’’Подільські вісті’’, ’’Літературну газету’’, обласні радіо і телебачення, всеукраїнське радіо. Накінець, коли піна, як кажуть, спала, а похмілля позаду, настав час спокійно розібратися із самим номінантом і тими, хто цю премію встановив і для чого.
Професор Василь Якубовський насправді доцент Кам’янець-Подільського тепер уже національного університету, працюючи ще на посаді методиста Хмельницької обласної станції юних туристів в кінці 60-х років минулого століття розпочав разом із дітьми розкопки болохівських археологічних пам’яток ХІІ- ХШ ст. на території Хмельниччини під началом свого наукового керівника тоді ще кандидата історичних наук П.П.Толочка. Десь приблизно в цей час до нього і навідався молодий письменник Броніслав Грищук з наміром підготувати газетний матеріал. Гість був вражений тими знахідками, які вдалося розкопати Василю Якубовському, зокрема в Теліжинцях, що під Старою Синявою. Найбільше до душі газетяру припало спання в наметі, польова кухня, пісні біля вогнища у ночі, розмови про Київську Русь тощо. Пройшли роки і Броніслав Антонович гадав, що за такі справи Василю Якубовському треба було б віддати належне, як першовідкривачеві Болохівської землі. Очевидно, тут настає час відкрити очі Броніславу Грищуку, який до речі, як прозаїк ніколи не писав про мешканців Болохівської землі, а заодно і всім на першовідкривача цієї старовини Василя Якубовського. Тримайтесь, панове !
Василь Якубовський дізнався проте, що він досліджує саме Болохівську землю в 1995 році. До цього, він скрізь і всюди писав, що розкопує давньоруські пам’ятки верхів’їв Південного Бугу та Случі і вони представляють єдину і неділиму Київську Русь, хоч до Русі Болохівська земля немала ніякого відношення. Кандидатська дисертація Василя Якубовського, яку він захищав з великими потугами у 1984 році, перебуваючи у руслі думок П.П.Толочка,який і до нині не визнає існування окремішньої Болохівської землі, називалася ,читаємо дослівно ’’ Древнерусские пам’ятники ХП – ХШ в в. верховьев рек Южного Буга и Случи’. Справедливості раді, зазначимо, що в 1987 році розкопки Василя Якубовського завершилися. Його було позбавлено ’’Відкритого листа’’ Інститутом археології АН УРСР. Причина – руйнування Теліжинецьго городища і підготовка неякісних звітів, самих же матеріалів розкопок спеціальна комісія з академічної установи віднайти так і не змогла. З 1987 по 1997 роки Василь Якубовський, працюючи уже в Кам’янець-Подільському педінституті, зайнявся вертепом, колядуючи і щедруючи по містах і селах, абсолютно забувши про археологію і розкопки. Саме про них вирішив нагадати йому я, запропонувавши до науково-краєзнавчого альманаху ’’Дивокрай’’, який видавав тоді в Хмельницькому обласному інституті удосконалення учителів, перебуваючи на посаді завідувача кафедри гуманітарної освіти, підготувати статтю про розкопки міст Болохівської землі. На моє прохання Василь Якубовський підготував невеличкий опус про Болохівщину виключно в радянському трактуванні. Пройшовши відповідне редагування і правки, стаття справді була надрукована в нашому альманасі і викликала жваве зацікавлення і обговорення ,особливо серед освітян, оскільки вперше серйозно заговорили про Болохівщину на Хмельниччині.
Після широкомасштабних розкопок в Полонному і Ізяславі ( 1991 -1994 рр.) ,ми разом з професором Іоном Винокуром, вирішили узятися за нашу давню спільну мрію – Губинське городище, яке в ХІІ – ХШ ст. належало болохівцям, розташоване, як відомо, в Старокостянтинівському районі. Саме на ньому і пройшли мої дитячі і юнацькі роки. Дізнавшись про наші плани, Василь Якубовський напросився, що називається, до нас на розкопки в консультанти. Ми ,нічого не підозрюючи, погодилися узяти його у нашу спільну губинську експедицію, яка розпочалася в 1997 р. Однак, скоро переконалися, що ми маємо справу не з консультантом, а інтриганом і нахабою, людиною далекою від археології. В Губині його більше цікавив бізнес, навіть релігійні справи, всілякі ділові знайомства тощо. Так, зокрема він узявся за організацію в Губині уніатської церкви, що викликало бурю протесту у місцевих прихожан. Священик приходу отець Володимир навіть пригрозив Василю Якубовському відлученням від церкви. Далі більше. Наш герой перестає бувати на розкопках городища, мотивуючи свою відсутність то справами у Старокостянтинові то в Кам’яянці-Подільському чи Старій Ушиці, де він тоді проживав. Накінець, він звинуватив нас у тому, що ми не уміємо досліджувати городище та разом зі своєю дочкою Аллою Шабаліною, яка ніколи не була в Губині, виступив з статтею ’’Про методику археологічного вивчення літописного Губина ХІІ – ХШ ст.’’, що побачила світ у збірнику наукових праць Кам’янець-Подільського державного університету (в.4.т.1.2005.-с.6-8). Ознайомившись із заміткою, ми запропонували йому обговорити її у вузькому колі колег. Проте Василь Якубовський відмовився. Стало ясно, що цей виступ не що інше, як нахабний випад на який потрібно дати відповідь. Професор Іон Винокур підготував від нашого імені таку відповідь, яка була опублікована у 2006 році у тому ж таки серійному виданні Кам’янець-Подільського державного університету і під заголовком ’’Запаморочення від чужого успіху: резонанс з приводу однієї публікації’’ в науковій збірці ’’Проблеми українського державотворення: історія і сучасність’’т.П в 2007 р. у Житомирі. В ній І.Винокур зазначив, ’’… що своєю заміткою Василь Якубовський виокремив себе з наукового складу Губинської експедиції … він не вибачився перед нами. А як буде далі – покаже життя’. На превеликий жаль у вересні 2006 року Іон Винокур помер. Влітку 2007 року встало питання, хто продовжить і відповідно очолить археологічні розкопки в Губині. Заявки від організацій на Відкритий лист в Інститут археології НАН України подали Василь Якубовський і Олексій Журко. Мені було відмовлено на тій підставі, що працюю в приватному вищому навчальному закладі. Натомість, задовольнили прохання не без підтримки академіка П.П.Толочка, Василя Якубовського, забувши при цьому про його гріхи на розкопках у 70-80 –х роках, мовчанкою обійшли також виступ Іона Винокура стосовно поведінки нашого консультанта. З особливим завзяттям розпочав допомагати Василю Якубовському в організації розкопок в Губині декан історичного факультету Кам’янець-Подільського держуніверситету Сергій Копилов, про якого мені до цього часу взагалі не доводилося чути, хоч з істфаком я працюю останні 12 років. Активно і заінтересовано підтримали нового начальника ГубинськоЇ експедиції і в Старокостянтинівській райдержадміністрації. Скориставшись увагою і повагою до своєї персони, Василь Якубовський дав згоду,звичайно,що не без вигоди для себе, японському представництву в Києві, зокрема фірмі Ніссан влаштувати на Губинському городищі грандіозне багатоденне авторалі. Майже тиждень японські джипи роз’їжджали по валах і ділянках Губинського городища,знищеного колись дотла воїнством Д. Галицького,фактично по кістках загиблих людей, аж поки про це не стало відомо нам. Разом з Старокостянтинівським міським головою М.С.Мельничуком, при допомозі міліції, нам вдалося випхати японців з Губина. Тим часом В.Якубовський заклав для блізіра розкоп у валу городища, фактично поруйнувавши фортифікацію і нічого не знайшовши, він вирішує привернути до свого імені увагу і прославити себе в черговий раз, Так, він замовляє у Ладигівському КСП бульдозер і при його допомозі вирішує обкопати ровами Губинське городище, щоб там, навіть і корів не випасали. Такі його дії на тлі дозволеного ним авторалі спричинили конфлікт з місцевими мешканцями. Обурені люди написали колективну скаргу ректору Кам’янець-Подільського університету та Міністрові освіти і науки, а Ладигівський сільський голова у відповідь на руйнування Губинського городища, яке, до речі, є пам’яткою національного значення, подає скаргу у прокуратуру Старокостянтинівського району. Коли в Кам’янець-Подільському держуніверситеті почали закрито для виду журити і лаяти Василя Якубовського та запевняти губинців, що професора в Губині більше не буде, а прокуратура розпочала слідство, в цей час ,як блискавка серед ясного неба з’явився Б.Грищук з клопотанням створити премію ’’ Болохівської землі скарби’’´та присудити її тільки В.Якубовському. Ректор університету управління і права професор В.М.Олуйко ні про що не здогадуючись і, ясна річ, не розуміючи ситуацію, підтримав, як водиться у нас, Президентського стипендіата Б.Грищука, В.Якубовському, у якого розпочалися проблеми з законом, вручили новоспечену премію. Звісно на Старокостянтинівську районну прокуратуру нажали, слідство зупинилося, але не закінчилося . Справа має бути передана до суду, який, врешті решт і розставить всі, як кажуть, крапки над і.
Що ж до премії, то вона дуже знадобилася В.Якубовському. У нього був слабкий зір. Нещодавно в Одесі в офтальмологічному центрі, завдяки цим коштам, йому зробили операцію, тепер він ,як нам стало відомо, бачить добре і зможе сам прочитати мій виступ і подякувати Б.Грищуку і В.М.Олуйку за аферу, яку вони усі разом так чудесно розіграли і нещодавно зреалізували. Як бачимо, наше життя, справді, річ дуже цікава. Гадаю, що таке може приснитися хіба що у вісні. Сподіваюся, що це ще не кінець!
Га? Панове !
Кандидат історичних наук, доцент університету економіки і підприємництва
О.І.Журко


Encolpion2008&ukr.net 10 березня 2008 р.

Про деякі зауваження з приводу однієї публікації Олени Русиної ’’Археологія незнання’’ в газеті ’’Критика’’9.2005 р. і на сайті в Internet 3.11.2005 р.
На амбіційну і несправедливу по суті, саркастичну та іронічно описову статтю старшого наукового співробітника Інституту історії НАН України Олени Русиної, що з’явилася більше 2-х років тому, настав час відповісти і віддати належне ,хоч це можна було зробити і відразу, але ми вирішили зачекати, сподіваючись, що з під пера маститої дослідниці з’явиться ще що-небудь на кшталт нашого незнання в археології і історії. Та оскільки нового нічого ми так і не дочекалися, вирішили повернутися до старого. Авторка, акцентувавши увагу читача на тому, що’’… хочемо ми того чи ні , а часи таки змінюються і в наш час зробити кар’єру досить складно’’, багато хто з істориків ’’флюгерного типу’’, які ще не так давно славили Великий Жовтень нині заговорили про витоки ’’Запорізької Слави’. Серед них в перших рядах постав і Олекса Журко – історик з провінції, що своїми історико-краєзнавчими напрацюваннями на Волині і Поділлі по- хитнув усталений вектор історичних студій в бік ненауковості, поклавши популярні нині ідеї ’’континуїтету, державності, елітаризму’’ в прокрустове ложе міфотворчості.
Найбільше дісталося болохівцям – мешканцям Болохівської землі, які пише опонент, майже нічого не залишили по собі, крім решток низки городищ і кількох згадок у Галицько-Волинському літописі. Єдине, що було зроблене науковцями – це вивчено топографію їхніх міст у басейні Случі і верхів’ях Бугу. Так, пише О.Русина ,було до появи О.Журка. Закусивши до крові на губах скептичний стиль викладу, авторка піддає огульному сумніву існуючі добре відомі археологічні і історичні джерела, які дозволяють нам говорити в тім і про хронологічні рамки існування Болохівської землі, навіть не з 1150 р., а з 1136 р. Саме до таких висновків ми дійшли, досліджуючи Полонне (1991 – 1993), Ізяслав (1993 -1994), Губин (1997 – 2006), про що О.Русиній було, очевидно, не відомо, як, мабуть, і те ,що археологією я займаюся з 1972 р. і захищав дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук у 1983 р. в Інституті археології АН УРСР. Далі, я все своє життя працював на кафедрах історії СРСР і УРСР у вузах, читаючи студентам курси археології і історії періоду феодалізму, а в роки незалежності завідував кафедрами гуманітарної підготовки в державних і приватних навчальних закладах.
Особливо насторожують О.Русину мої соціальні висновки по болохівцях. Так, вона вважає, що знахідки на городищах ’’різноманітних залізних замків і ключів’’ є індикатор майнового розшарування суспільства, підводячи читача до думки, що болохівське суспільство класове. Дивно, скажімо в радянських людей, теж в користуванні були аналогічні речі, але класова стратифікація там була відсутня. Мабуть, пані О.Русиній доведеться нагадати, що справжнім індикатором майнового розшарування суспільства є, насамперед, житла. У болохівців житлове будівництво майже однотипне. Далі більше. Авторка піддає сумніву медичну обізнаність лікаря за фахом Олени Журко, яка разом зі мною на протязі 10 років працювала на археологічних розкопках в Губинському городищі ,закінчивши у свій час Київський медичний інститут ім..Богомольця і більше 25 років працює лікарем. Її думки стосовно організації лікувальної справи у болохівців мають серйозні обґрунтування, більше того, вона з цього приводу, наскільки мені відомо, консультувалася з київськими спеціалістами в галузі народної медицини.
Оцінивши мене, як болохівського компатріота, дії якого межують з задумами простодушних ’’васюківців, що намагалися організувати у своєму місті між планетарний шаховий конгрес’’, О.Русина в буквальному смислі висміяла мої погляди на подальше майбутнє болохівців в ХШ – Х1Y ст., що було пов’язане з життям і діяльністю князів Острозьких. Причому, робить вона це украй огульно, принизливо, забуваючи, що мої аргументи теж заслуговують і на повагу і на увагу. Якщо слідувати її логіці то у мене все не так, я не так, як її хотілося б , думаю, висловлююсь. Вона наділила себе правом прокурорського тону і нагляду в історичній науці. Ви, Шановна, забуваєтесь, огляніться, ті часи, коли до таких методів прибігали, вже позаду. Правда, єдине, з чим вона погодилася, то це із тим, що засновниками Запорожжя були нащадки ірано- мовних скіфів. Але про це я ніде не писав і не говорив, хоч у свій час, працюючи у Запорізькому педінституті, я був одним із не багатьох, хто підтримував створення на острові Хортиця історико-культурного заповідника і разом із студентами проводив в т.ч. і підводні пошукові роботи в затоплених колись козацьких чайках на Дніпрі. Приписала мені О.Русина і вірша на честь князя К.В.Острозького, до чого я теж не мав ніякого відношення. З сарказмом вона пише і про наші важкі, широкомасштабні розкопки в Губині, наголошуючи на тому, що інші болохівські міста, зокрема Чернятин і Кудин мають, на її думку, питоме ’’арійське коріння’. Наскільки мені відомо, до такої інтерпретації ще ніхто не додумувався. Що ж вільному воля.
На кінець, автор робить висновок, що ’’образ нашої минувшини, створений О.Журко на субнауковому рівні є просто утопічним,не професіональним, нагадує мегаломанію’’. Свої висновки О.Русина будує на двох моїх статтях, які я помістив в наукових збірниках ’’Болохівщина: земля і люди ’’ і ’’Острогіана в Україні і Європі’’, які до речі, сам готував, редагував і за кошти спонсорів видавав. Русина О. чомусь абсолютно обійшла увагою ці збірки, тим більше, що в одному із них поміщене і її куце повідомлення на пів сторінки. Русина О. справді брала участь в роботі Міжнародного наукового симпозіуму ’’Острогіана в Україні і Європі’’, що проходив у червні 2001 року в Старокостянтинові. Ставши до всіх і вся у позу, пані О.Русина демонстративно заявила свій протест щодо низького, як її здалося, наукового рівня форуму і затребувала у мене 500 грн. за свою участь у ньому. Оскільки такої домовленості між нами раніше досягнуто не було, то їй, звісно, в коштах було відмовлено. Це настільки роздратувало столичну пані, що тут же на мою адресу посипалися погрози і шантаж. Справді, через 4 роки, побачивши мене у 5 каналі на ТБ, вона тут же зреалізувала свої думки в цинічному випаді проти мене і моїх справ на Хмельниччині, назвавши свій опус ’’Археологія незнання’’, піддаючи сумніву і мій фах археолога. Вважаю, що для О.Русиної совість, а мабуть, і честь вже давно втратили смисл. Здається , вона починає заробляти на життя шантажем, сарказмом і іронією , абсолютно забуваючи при цьому, що прийде час і за все потрібно буде розраховуватися.
Бог Вам судія ! Пані медієвіст!

Олексій Журко, кандидат історичних наук, доцент
Enkolpion2008&ukr.net
10.03.2008

Про історію і культуру Болохівської землі ХІІ-ХІІІ ст. Пізньосередньовічну історію Південно-Східної Волині:матеріали, дослідження, факти.