__________00:00:11__________
оповіданнячко
Неподалік, на грязній тролейбусній зупинці шумно святкували студенти успішний захист дипломної. Сонце котилося до заходу. Жаркий день потроху перетворювався на прохолодний вечір останнього робочого дня тижня. Перехожі дивилися на молодь і посміхалися, подумки згадуючи себе в такому віці.
Вони сиділи осторонь решти студентів. Він тримав мобільний телефон, з якого лунав хіт цього літа – заміксована діджеєм пісня Morandi «Angels». Вона гріла в руках пластиковий стаканчик з дешевим вином і ховала очі, щоб він не побачив її сліз. В гуртожитку їх чекали давно спаковані речі. В карманах джинсів лежали білети в одну сторону – додому. Їй до Львова, йому – до Дніпропетровська. Завтра між ними простягнеться майже 800 кілометрів лабіринтів доріг. І це місто залишиться тільки в спогадах. Яскрава сторінка минулого…
- …. коротше, я мабуть вже йду….. і буду чекати дзвінка від тебе…. І не кажи мені знову, що ти нікому не дзвониш…. Пам’ятаєш як ти сама говорила, щоб я був біля тебе, тоді коли ти захочеш…. Чи ти брехала мені…??
- Ні, я не брехала, але ти сам казав, що тобі це не потрібно і що я велика дівчинка…
- Я не казав, що мені це не потрібно, ти мене точно не розумієш до кінця, ти навіть іноді сама собі суперечиш….
Між ними зростало напруження. Про що вони говорили? Ніхто так і достеменно не розумів. Таке буває, коли знаєш, що незабаром прийдеться прощатись назавжди….Нерви викручують здоровий глузд як центрифуга в радянській пральній машині білизну. Лібідо заскалює поза всі норми і людина стає схильною до необдуманих вчинків. Вона хотіла алкоголю, сигарет, сексу і дощу. Хоча навіщо їй здався дощ - вона не знала. Раптом він зірвався простягнув їй телефон, кинув до смітника пустий пластиковий стаканчик і зібрався йти. Намагаючись хоч якось затримати його, нехай на кілька секунд вона кинула навздогін:
- дякую тобі ….
Він розвернувся і холодно подивився на неї:
- Це іронія чи сарказм??
- Ні, це просто дякую…. За ті хвилини, що ти мені подарував. За дружбу, за тепло, за спробу бути разом. Згадую і так тепло стає на душі.
- Та ну, облиш. Невже це так важливо, ті мізерні миті? Це було більше в нашій свідомості ніж в дійсності. Ми були просто одногрупниками. Жили в сусідніх кімнатах. Але з одним погоджуся, то був справді чудовий час. Я такого ще не відчував ніколи. Fuck, як все тупо зрештою склалося. Ми хотіли занадто багато і задаром, а шаровий сир буває тільки в мишоловці.
Слова скінчилися. Компанія потроху почала розходитись, кожен готувався до завтрашнього від’їзду. Він стояв біля неї і ніяк не міг наважитися піти. Чогось чекав….Від неї… А вона від нього… Хоча і знали, що жоден так і не спроможеться першим ступити крок назустріч. Повітря почало набувати колір, ставало темним з рудими плямами ліхтарів.
Вона зітхнула. Згадала їхнє минуле. Згадала ту першу зустріч в аудиторії. Як шалено забилося серце. Як підкошувались ноги, коли вони розмовляли. Як здивувалась, коли їх кімнати виявились поряд. Як запевняла себе, що він тільки друг і намагалася не страждати, коли бачила його з іншими дівчатами. Якщо Бог десь створює ідеальні пари, то можливо у них була б найідеальніша. Вони могли цілим днями валятися в тісній кімнатці гуртожитку і годинами вести філософські розмови ні про що. Або сидіти притулившись плечима одне до одного, на траві посеред парку і готуватись до заліку. Чи пити пиво з друзями посеред міста, на Богом забутій лавочці, морозним зимовим вечором і горланити пісні під гітару обнявши одне одного, а потім захворіти
-2-
(також разом) і готувати поперемінно одне одному гарячий малиновий чай. Вони розумілися без слів, хоча ніхто з них не признавався в коханні, не давав пустих обіцянок і не створював лишніх ілюзій. Просто серце відмовлялося думати про мить розлуки.
Усвідомлення власної неповноцінності одне без одного перемішувалось з відчуттям хронічного егоїзму. Їй хотілось кохання, а йому її. В останній вечір можна було говорити і просити все що заманеться. Те відчуття несміливості, що зупиняло їх протягом п’яти років студентського життя, тепер кудись зникло і залишилось тільки бажання використати свій можливо єдиний шанс. Він присів навколішки біля неї, подивився їй прямо в очі:
- Давай займемося коханням?
Їй стало гидко від його слів. Вона чекала чогось іншого. Хоча десь в глибині душі хотілося того, що й йому.
- Фак! Невже тобі нема кого розвести на трах, окрім мене??
- Я не фермер, щоб когось розводити.
- Давай почекаємо до ночі
- Ти сама себе заводиш в тупик, в якому стіни із вати, а ти навіть не маєш достатньо сили, щоб їх пробити.
- Ми з тобою самі стоїмо в тупику, нам навіть не треба туди йти. Я обіцяла бути з тобою відвертою. От і відверто скажу…Ти був першою людиною, яка мені сподобалася. Тим, що вона не така як інші. Без стандартів, без шаблонів… Відчувала, як щось до тебе тягне… Я не хотіла зустрічей, квіточок, брехливих признань в коханні, мені воно не потрібне. Я просто хотіла знати, що коли зателефоную і скажу, що хочу тебе бачити, ти до мене приїдеш і будеш поряд…. Хоча можеш любити іншу. Головне, щоб у твоєму серці залишалося якесь місце для мене….
- Ти ж доросла людина (на жаль)….
- В тім то й річ, що доросла…. І боюся, що спробую, сподобається . І захочу тебе ще, а цього ще не буде…. От і думаю, що навіщо куштувати мед, якщо все одно з’їсти його не буде змоги.
- Я не збираюся зациклюватися на тобі. Кохання на відстані не існує. Це факт. І якою б ти особливою не була, в житті, чи в ліжку навряд чи я буду шукати можливість, щоб ми були разом.
- Тоді іди геть!!! Бо я не хочу себе дражнити. Прощай…
Сльози котилися самі по собі. Вона різко встала і пішла геть. Він навздогін крикнув:
- Я вечором зайду…
- Пошлю куди подалі…не сумнівайся….
- Не вийобуйся
- Це ти не вийобуйся…
- Якщо я виїбнувся, то ти не займайся плагіатом… Добре як хочеш…. Прощай…
Вона давилася власними сльозами. Душевний біль заважав дихати і говорити. Їй вже було наплювати на все, на себе, на нього, на своє подальше життя. Подумала, що коли він так хоче, то хай так і буде…. Все одно втрачати нічого. Це мало статися раніше.
- Добре, я передумала… тільки ти залишишся в мене на всю ніч. А якщо не хочеш, то тоді навіть не приходь, я нікого вмовляти не буду.
Дібравшись до своєї кімнати, вона дала волю сльозам. Годинник прощання запущено. Невідворотній механізм самотності почав свій відлік. Все йшло по давно розписаному сценарію. Виплакавши всі сльози, всередині залишилась пустота. До його візиту залишалось ще дві години. Як себе вести і що йому казати не знала. Радіо чомусь співало їх улюблену хітову пісню цього літа Morandi «Angels»… Захотілось перевести її на свою рідну мову і подарувати переклад йому. Вона так іноді робила на парах. Писала на
-3-
листочках вірші, скручувала їх у кульки і кидала йому. Він читав і посміхався, а вона сором’язливо опускала очі і відвертала голову. На тих нудних парах з термодинаміки вона клала голову на руки, мрійливо дивилась у вікно і будувала свій світ, своє майбутнє з ним. Тоді їй навіть в голову не могло прийти, що він зможе їй таке казати.
Годинник вже пробив десяту, а його все не було. Не зрозуміло чому, але хотілось його бачити. Бажалось як ніколи, щоб він прийшов. Не витримавши, вона вирішила піти до нього сама. Кімната була відчиненою. Він лежав на ліжку, широко розкинувши руки і дивився в стелю.
- Я знав, що ти прийдеш
- Звідки?
- Просто знав і все?
Він встав, підійшов до неї і почав цілувати. Його тіло пахнуло втомою і алкоголем, а на вустах був гіркий присмак сигарет. Перед очима пробігли міріади вогників і хвиля бажання заповнила її тіло по вінця. В свідомості майнула думка, що це останні поцілунки і спробувала викинути свої сумніви у відчинене вікно, де стомлене літньою жарою засинало місто. Ніч була тільки для них. ….
Вранці вона прокинулась першою. Всередині була пустота. Згарище. Вогонь погас і розпалити його знову було неможливо. Подекуди навіть почала проростати травою думка, що так мало статися ще з самого початку. Вони просто відтягали цей момент, створюючи ілюзії.
- Знаєш, тупо все якось - він також не спав. Просто не хотів розплющувати очі, бо знав що побачить її поряд і пожаліє про свій нічний вчинок
- Все в цьому житті тупо…Більшість речей… Навіть те, що ми зробили вчора було тупим, але воно було і повернути назад нічого не можна…
Між ними зростало напруження. Вона встала перша і попрямувала до його ванної. В лотку для туалетного паперу побачила листочки вирвані з зошита в клітинку, серед них були і кольорові листочки, такі бувають у блокнотиках, у яких дівчатка ведуть щоденники. На тих папірцях були вірші. Багато віршів, написані дівчатами для нього. Серед тих віршів були і її. Хотілося спитати навіщо він так з нею, з її почуттями, чому прирівняв її до інших, але десь всередині знову задушив біль і до горла підкотилися сльози. Вона поставила листочки на місце, зібрала поспіхом свої речі і пішла.
До від’їзду залишалась година. Його потяг відправлявся з сусідньої колії раніше на двадцять хвилин за її. Зібравши свої речі і викликавши таксі, вона все таки вирішила попрощатись. Двері були зачинені, а у вахтера на дощечці висіли ключі від 131 кімнати. Його кімнати. Спробувала до нього додзвонитись, але абонент був поза зоною.
Серце розривалось на шматки. Запакувавши речі до таксі, попрощавшись з усіма подругами, вона шукала очима його. Надіялась, що він все таки прийде побачити її востаннє. Коли таксі прибуло до вокзалу, його поїзд вже від’їжджав. За тим поїздом причепившись до останнього вагону від’їжджало її щастя, її надія, її кохання.
Відшукавши свій вагон і своє місце, вона безсило впала на лавку. Схилила голову на коліна і розплакалась. Дістала з сумки блокнот, вирвала звідти листочок і вирішила написати для нього останнього вірша, вірша якого він ніколи не прочитає….
Поїзд рушив.З радіоприймача, ніби відклик на її страждання, лунав хіт цього літа, пісня Morandi «Angels»…
