Я не люблю дітей.
От просто не люблю і все.
Нічого в мене зрадливо не йокає коли я бачу цих малих істот.
Проте недавно я знайшла дитинку,якій я могла б посвятити своє життя.
Дитинку,яка як сказали по ТБ "має бажання жити нормальним життям"
Але хто придумав цю межу нормальності?
Хто дав їм право називати його життя ненормальним?
Може в нього воно і найправильніше.
Бо він не живе малорухомим життям амеби,а попри свій церебральний параліч має сили подалати цей біль.
Коли я його бачу в мене зрадливо набігають сльози на очі.
Я ридаю,бо ця дитина очищає мене від всього поганого,що назбиралось в мені.
Дивлячись на нього,я вірю,що я можу стати гарною мамою.
Він зцілює мене. Він мій ангел-хоронитель.
Дякую тобі,маленьке моє сонечко,за те що ти є і не падаєш духом.
Там,без мами і татка,без можливості вільно пересуватися.
Я за тебе молюсь. Кожного дня. Я зцілюю тебе в собі.