Не була вже тут дуже давно....чесно кажучи не було ані бажання, ані часу....

на ваш розсуд пропоную один з моїх творів

Розмова з самим собою

Не думала, що так сумно, коли пусто.
Ні...Все зміниться, чи не так?
Навіщо знов біль, голова
Навіщо?
А як же мрії, квіти, сили?
Немає, прірва.
Чому? Бо треба
Кому? Всім
Що? Біль
Чий? Мій
Навіщо? Просто
Все...
Далі мене не існує, слова зайві
Краще музика...
До - мі-бемоль – соль
Сльоза і блискавка
Чому блискавка?
Вона така сама як і я
Секунда і темрява
Все...
Чи буде сонце? Буде
Коли? Коли не буде нас
Нас це кого?
Всіх тих, хто так прагнув дожити до світання
Але це не чесно. Чому доживуть ті,
хто цього не прагнуть?
Бо життя взагалі несправедливе...
Навіщо у світі тоді правда і чесність?
Не знаю...Для мене це лише мерехтливі ліхтарики на ялинці...
Немає користі, але гарно...
Засліплює очі, починаєш вірити в диво...
Невже дива ще бувають?
Бувають, але, на жаль, не з нами
А з ким?
З тим, хто на нього заслуговує.
Ми не заслуговуємо на диво?
Ні...
Чому?
Ми занадто сильні і порожні
Всередині нас лише думки і слова.
Але думки це вже щось?
Так, але ніхто не знає, що саме.
А слова?
А слова це точно пустота,
Вони нічого за собою не несуть
Це лише ще одна гірлянда на нашому житті-ялинці
А як же б ми жили без гірлянди? Тоді б ялинка була б некрасива...
Нормально б жили, але не всі...
Такі як ми, ті що прагнуть краси, не вижили б...
Просто перетворились на сірість.
Це страшно...
Звичайно, страшно...Але не смертельно
Та й взагалі страху немає...є лише смерть...
Хоча смерть це теж не кінець
Помирає плоть...душа живе вічно...
Вічно?
Так, вічно...Завжди. Ми будемо жити вічно.
Наші думки вічні...
Але думки це ніщо?
Думки це все.
Ми просто не можемо цього осягнути
Все це ніщо? Пустота
Тоді всі це ніхто?
Саме так, всіх не існує...
Існує чи живе?
Ми існуємо, напевно є щасливчики, які живуть...
Та це не ми...
Чому? Бо таке життя
Хтось існує, хтось живе...
У кожного своя місія на землі
Наша, наприклад, вбивати своє життя
Купою незрозумілого мотлоху
Чому мотлоху?
Бо думки перемішані зі словами – мотлох.
А як же тоді ті, які досягнули успіху?
З ними трапляються дива...
Але чим вони відрізняються від нас?
Просто фатум... не більше...
Все в руках долі...
Ми маріонетки без душі і серця....
Але ми ж відчуваємо, кохаємо?
Кохаємо...так, але за свою любов
Ми не отримаємо винагороди
Якої винагороди?
Найпростішої...взаємності
Чому?
Бо нас не можуть полюбити
Ми ніхто, отже, любити нас ні за що
Але інших люблять?
Не дивись на інших
У твоєму світі є лише ти...
Дивись на себе...
Все одно...Це все маячня і неправда
Я точно знаю, що дива бувають навіть з нами
З тими, що живуть Красою
Думками
Словом
З тими, хто любить...
Нас теж полюблять
Ми заслуговуємо на це.
Хто тобі це сказав?
Я це просто знаю...
Ніколи не заплющуй очі, коли слухаєш щось приємне
І ніжне...
Чому?
Бо ти вже не тут,
А у світі нереальності (ілюзії?)
Але ми ж самі створюємо цю ілюзію,
Чому в ній не можна жити?
Живи...Роби, що хочеш,
Але пам’ятай одне...Твій час дуже незначний
І за цей час з порожнини
Має з’явитись хоча б мураха
Може хтось її помітить...
ЖИВИ, ЖИВУ, БУДУ ЖИТИ
Вже не пусто й не боляче
Вже просто темно
І сон закриває очі
Завтра теж саме,
Але вже не так як сьогодні
Бо сонце сходить лише не світанні
Нас там вже не буде...

І сцена з вистави....

Ну ще фото Андруховича...

Вчора ходила на виставу "Московіда"....Народ...Це шедевр...Правда якщо зберетесь сходити, обов'язково прочитайте книгу....
Я зрозуміла, що Андрухович - геніальний письменник, ну а Остап Ступка - геніальний актор....
І мабуть вчтора був один з найкращих вечорів у моєму житті


***
Бо я страшенно хворий, Ваша Ясносте. Маю шалену гарячку, від якої губи вкриються на ранок лишаями. Розпухле коліно маю - певно, десь танцював і послизнувся. Маю безліч алкоголю у крові. Більше, ніж самої крові. До того ж маю кулю в черепі Не далі як годину тому я, здається, покінчив із собою, пустивши собі в голову кулю з пістолета якоїсь радянської системи, мабуть, Макарова. І тепер цей чудовий, затхлий, повний розм'яклих тіл людських поїзд несе мене геть від Москви. Адже не можна довго засиджуватися в тому місті, де ти покінчив із собою. Слід обов'язково кудись пересуватися.
А я пересуваюся додому, Ваша Гідносте. Існує така країна, де живуть Ваші піддані. Розумію, Вам, народженому десь у тропічній Африці, на віллі «Україна», звиклому до Еспаній та Швайцарій, тяжко собі уявити щось подібне. Однак це правда, Ваша Милосте, - така країна існує. Вона не вигадана для Вас Вашими радниками, астрологами й капеланами. Адже найпримхливіша, найбожевільніша (людська!) уява мусить відступити перед справжністью цієї країни. Вона до болю справжня. І нічим не захищена від Сходу, навіть горами.
Якби свого часу Хтось, Хто Роздає Географію, поради зі мною, то нині все виглядало б інакше. Але Він розмістив. нашу країну саме там, де Йому схотілося. Дякуємо й за це.
І що зробив нас м'якими та вайлуватими, терпеливими лінивими, добрими, що зробив нас байдужими, заздрісними довірливими, зробив хитрими, боязкими, сварливими, зробив недбалими, покірними, співучими - дякуємо Йому, бо могло бути й гірше. Дівчат дав нам гарних. І негарних теж дав. Поспи незрозумілих, а священиків недорікуватих. Короля дав нам далекого.
Іноді нам сниться Європа. Приходимо вночі на берег Дунаю Щось таке пригадується: теплі моря, мармурові брами, гарячі камені, виткі рослини півдня, самотні вежі. Але довго це не триває.
Отакий він переважно є, Ваш народ. Іншого, Ваша Милосте, не маємо - ні Ви, ні я. Колись він і Вас, і мене любитиме. А поки що їздить у жорстких московських вагонах. Або спить по вокзалах - тьмяний, сірий, повільний. І що з ним станеться далі, не знаю. Проте дуже хотів би знати.
Бо я сьогодні не втікаю, а повертаюся. Злий, порожній, до того ж із кулею в черепі. На дідька мене комусь треба? Теж не знаю. Знаю лишень, що тепер майже всі ми такі. І залишається нам найпереконливіша з надій, заповідана славними предками: якось то воно буде. Головне - дожити до завтра. Дотягнути до станції Київ. І не злетіти к бісовій матері з цієї полиці, на якій завершую спою невдалу довколасвітню подорож.

В колонках играет - музычка
Настроение сейчас - зашыбенное

Сори, давно не заходила....у меня ысё просто супер-пупер.....жизнь каждый день полна всякими интересными событиями....Потом я влюбилась, начала писать стихи и ходить в литературную студию, вроде не плохо выходит...Решила взять участие в литературном конкурсе.Еще купила книгу которую давно хотела Андрухович "Московіада". А 14 иду на одноименный спектакль. Еще это моё последние сообщение на русском...дальше всё будет на украинском....это моё решение....ближе мне украинский...И всё-таки в УГЛ учусь...положение обязывает...Ну и конечно надо же как-то вводить родной язык в массы...

Еще хочу сказать, что я всех, всех очень очень люблю....Вы все мои бубочки...Желаю не грустить и тогда всё будет просто класс....
(Ну и конечно пишите коменты и вообще пишите, чё хотите, с удовольствием всем отвечу и поговорю...)

Долго я не писала, времени не было...Но вот зашла...Хочу сказать, что в период пока не писала поняла, чего в будущем хочу!! Я выбрала ВУЗ и факультет так что всё просто СУПЕР...Но на душе кошки скребут, что то внутри так хреново....


А еще я во вторник ходила на "Ревизора" в театр Франка!! Народ, это просто СУпер, обязательно сходите,,Ступка просто бубочка.