...
Євген Маланюк
ПСАЛМИ СТЕПУ
Кривавії зорі світ повідають.
«Слово о полку»
1
Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна Твоя покута!
Які глухі, жорстокі дні!
Міцна, як смерть, Твоя в’язниця,
В ній морок смороду і мла.
Невже ж Тобі ще може сниться,
Що вільна Ти колись була?
Що над ланів співучим злотом
Ти билась крилами в блакить?
А тут терпінням і скорботам
Життя віддало кожну мить.
А тут все тіло пражить сором
Гостріш, ніж біль найгірших кар,—
Коли Тебе розпусним зором
Нагую огляда владар.
2
Ні, Ти — не мати! Шал коханки
У чорнім полум’ї коси,
В обличчі степової бранки
Хміль половецької краси.
В очах звабливий морок ночі,—
З них кличе, кличе глибина,
А в диких рухах ще регоче
Ніким не займана весна.
Тебе б конем татарським гнати,
І — тільки просвистить аркан —
Покірливо підеш сама Ти
З лукавим усміхом у бран.
Привабливо-безсила й гарна,
Осяєш Ти чужий намет,
І хижий хан буде безкарно
Впивати уст отруйний мед.
Та хутко скінчиться відрада:
Засне він стомлений, в Тобі ж
Прокинеться кривава зрада
І стисне віроломний ніж...
Блиснуть у тьмі вовчиці очі —
Лиш горло кров’ю захарчить,—
Ти в море степової ночі
Впірнеш русалкою умить.
І знову чарівне обличчя
Закриє половецький степ,
І знову ніч очей покличе —
Тебе спіймать, схопить Тебе 6!
Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо ж Ти коханка, а не мати,—
Зрадлива бранко степова!
3
Хижі птиці летять зі Сходу
На червоному тлі пожеж,—
Бачу, бачу Твою Голготу
І звідціль, з моїх мертвих меж.
Скитський вітер гуляє й нині,
Як тоді, пам’ятаєш Ти?
А степи Твої знов — пустині,
Хіба тільки нові — хрести.
Проорало глибоким плугом,
Кров’ю сіяв новий сіяч,—
Дике жито прийдеться другим
Тяжко жати під спів і плач.
Дике жито! Криваве жито!
Поховай же страшний наш слід,—
Серцем спаленим — все пережито
В апокаліпсі хижих літ.
4
Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа.
Під грім гармат, під вітру подих дикий
Гула дудонь з-під варварських копит,—
Ми не зазнали іншої музики
І інших слів в вогні залізних літ.
Десь мудрим сном в архівах спали книги,
Ми з них хіба палили цигарки.
Напіврусини, напівпеченіги,
Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.
Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану,
Ти, зранена, зустріла нас, синів,
Що в дикім захваті ятрили кожну рану
Шаршавими руками дикунів.
Що в дикій пристрасті Твоє тулили тіло,
І кожний рвав до себе і радів.
А кров текла... І Ти захолоділа
В палких руках закоханих катів.
Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг,—
Прости, прости,— молю, невтішний митар,
Прости, що я — останній печеніг,
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
3-7.ІХ.1923. В таборі
Дочь Исаака из Йорка, героиня романа Вальтера Скотта "Айвенго". Добрая и смелая красавица с необычной судьбой... Она безответно любила рыцаря Айвенго и самоотверженно пыталась ему помочь. В нее же был влюблен Бриан де Буагильбер - рыцарь Ордена Храма. Но разве могла Жемчужина Израиля согласится стать возлюбленной такого низкого человека? Масса приключений, угроз и неприятностей выпало на ее пути, но девушка с достоинством выдержала их до конца! Ревекка - пример смелости, отчаянности и самоотверженности. Одна из самых прекрасных героинь рыцарских романов.
