Сегодня милейший господин Виктюк почтил старый и родной город Львов своим визитом и новой премьерой - "RJ" ("Ромео и Джульетта) , которая состоялась в Львовском театре оперы и балета имени Соломии Крушельницкой. Казалось бы ничего особенного. Старый мэтр приехал в город детства, можно повидать сестру, якобы живущую около Данила Галицкого ну и собственно спектакль, аншлаг, аплодисменты и восторжённые крики "браво". Но не тут то было! Изнеженная львовская итиллигенция со свойственым ей уточённым культурным вкусом, избалованная мега-перформансами местной постсоветской актёрской богемы, с первых нот спектакля зачуяла что дело пахнет палёным. Роскошная дама в длинной салатовой юбке, блузке из волосатой чёрной ткани с причёской а-ля "горячие восьмидесятые" и щедро взрошенная стратегичискими запасами "Красной Москвы" начала воротить носом, когда как оказалось роль Джультты будет исполнять парень и даже не в травести образе. Такая дама была не одинока в своём разочаровании в театральном искусстве. Таких были десятки. Они начинали нервно кашлять, копаться в мобильных телефонах, ёрзать на стульях, теребить за рукав мужей. В конце-концов представление превратилось в сплошное человеческое течение из зрительных рядов к выходу. Периодически всё затихало, но после очередного прикосновения мужеподобной Джультты к Ромео обязательно кто-то нервно вскакивал и демостративно выходил из зала с отвращением на лице. Самые крепкие остались до конца. Как только стало понятно что уже конец последняя партия недовольных резко покинула помещение. Оставшиеся воспроизводили бурные аплодисменты. Роман Григорьевич вышел на сцену, окинул взором оставшихся и тихо, улыбнувшись, произнёс: "Спасибо, что Вы поддержали этих ребят".

Формалін

Не прийдеш — порвали пси у гонитві
Арматурою забили скінхеди
І тільки ламана зрадницька крига

Її руки тремтячі не дозріли до битви
Перемога — й не ціль й не потреба
Вона — я! Ось у чому інтрига

Вона пливе собі формаліном
І недовершеність ліній
І поступові рухи
Моє її ім”я і обличчя
Її синій светер личить
Ніхто не помітить підміни

Не прийдеш - рука у зміїному кодлі
Голова в осячих покусах болі
На спині міріади мурашок

Буду я, я міцніша на дотик й на зуб
І цілком гідна бути тут
Я набагато краще

Вона пливе собі формаліном
І поступові рухи
Калумутним білим туманом
Моє її ім”я і обличчя
Непомітіні хоч і незвичні
Ось ключі — все йде за планом

Красиво грати напевно не вийшло
Я не знає хто є ці люди
Посміхаюсь їм бездоганно
Я — підробка, насправді я зовсім інша
Я не знаю що тепер буде
Буду мов дурна чи то п”яна

Привет, мой замечательный! Тот,кого я искал и тот, от которого я прятался. Ты никогда не прочитаешь эту запись потому что вряд ли тебя когда-то заинтересуют возможности этого сервиса или хотя бы стиль речи в котором я пишу. Ты снова улыбаешься мне, рассказывая очередную только нам с тобой понятную шутку. Ты стал мне ближе. Я могу рассказать тебе почти всё, а это знак моей расположенности к человеку. Я наверное мог бы рассказать, что люблю тебя. Но тебе пока рано об этом знать, разве что ты сам сделаешь выводы, не смотря на мою уверенность в обратном. Выводы тебе не свойственны. Брось даже думать о чём-то похожем, побойся бога и деканата. Забыли. А если я открою правду, а на самом деле она окажется ложью? Если ты поверишь мне, а не поверю в тебя или уж точно не поверю в свои способности порядочного парня? Ничего не будет, так и оставим до следующего понедельника как минимум следующего года.

Я й досі марю столицею, яку я ненавидів весь той час, який я там перебував. Я марю широкими просторами, протягами метро і пересадками на станціях, велим небом над Дніпром, натовпами в перехдах і звичайним донецьким хлопчиком, з яким ми корисно провели час на вокзалі, не зважаючи на мої глюки і втому. Два дні як рік або два дні як мить? – І так і так. Чомусь моїй голові не вдалось виміряти час, навіть приблизно прикинути. Хрещатик, Дарниця, з будинків якої видно якусь аж занадто мужню жінку, забичений Славутич, схоже на Сихів Харківське, промисловий і брудний проспект Науки, бліда і крижано-депресивна Гарматна, величезна Петрівка, де на кожному кроці тобі пропонують недороге порно. Не вже я, брудний, смердючий і заюзаний схожий на ту людину, що потребує гетеросексуального порно? Потім широкі аристократичні нічні Позняки з комендантами у під”їздах... В Києві немає літніх людей, чи то вони просто сидять вдома і не встигають дотримуватися загальноприйнятого ритму? Тут можна дихати на повні груди, хоча б тому що в касах цього міста продаються квитки куда завгодно і ти можеш бути впевнений в тому, що коли тобі захочеться плюнути на все, то ти без сумніву так і зробиш, спокійно відлітаючи у Південну Африку. Коли я плював, то очевидно в мене не дуже вийшло, бо я погано відхаркнув, отже довелось повертатися у спотворений сонцем Львів, адже воно йому сьогодні ажніяк не пасує. Крім того, я вважаю це сонце потворним ще з однієї причини: воно діагностує певні ділянки мого мозку, на що я взагалі-то не давав дозволу. Перед моїми очима тепер пропливають результати цих досліджень – чотирнадцять років тому я бігаю по тому самому, ні.., по зеленому синтетичному килиі, дядько курить і слухає щось тіпа Газманова: «Карапузы-карапузы, хватит лопать кукурузу», коротше щось в цьому руслі, я граю з татом в шахи, які нам конкретно набридли, проте ми не бачили іншої альтернативи. Я чекав маму. По телевізору «Златовласка», - фільм років шестидесятих, випущений однією з країїн соціалістичного табору. Все це і таке саме всепоглинаюче сонце, яке залазить своїми променями в вікна і мирно ними перебирає, хоча насправді вони несуть загрозу великої депресії і холодної зими. Ось і сьогодні... Коли я піднімався по сходах, здалось, що мені тільки п»ять, все ще попереду, я закінчу школу, інститут, одружуся і буду виховувати щасливх дітей разом зі своєю дружиною. Але ж хіба можна в 5 років так багато курити і бути настільки неперебірливим в сексі? Мабуть виною всьому акселерація...
Київські думки змішують з дитячими утворюючи м»яко кажучи неїстивний вінегрет, адже компоненти вже аж занадно несумісні. З одного боку літо і замки з піску, а з другого – солодкі стогни в нестримній темноті, і танцюючі суки в чобітках до коліна в яких чомусь пристутні первинні чоловічі ознаки, чи може то просто папір чи целофан? Але я чужий їм, та й вони чужі мені. Мені треба застосувати деякі ресурси і трошки переставити мікросхеми в голові. Але чи це потрібно мені чи їм я поки що конкретно відповісти не можу- виною всьому трафік, який спочатку зруйнував високі столітні тополі під моїм домом, а потім кудись вирушив і вже ніколи не з'являвся в моїх краях.

Я уже давно проснулся, а он ещё нет. Он лежит на боку, свернулся калачиком, размерено сопит. Наверное ему что-то сниться, к примеру тёплое море и пальмы. Такие сны снятся только ему и тысячам таким же, а мне не снятся пальмы, мне снится он, которому всё это снится.

Утренние лучи разбудят муху, что дремала всю ночь на подоконнике. Она встряхнётся, встрепенётся и начнёт нервно летать по комнате в поисках новых пространств и несвежего мяса. Он откроет глаза, улыбнётся мне и скажет "Доброе утро", он такой смешной со своими взъерошеными волосами. Потянется, сверкая небритыми подмышками, получит от меня замечание и лёгкий подзатыльник.

Он торопливо бежит в душ. Сегодня у него много важных дел. 20 минут Его нет. Мне приходится наблюдать только муху, которая пока так и не нашла, что искала. Зато я нашёл его, на этот мокрого, с полотенцем обвязаным вокруг узкой мальчишеской талии, с каплельками влаги, струящимися по молодой смуглой коже, с озорными карими глазками, смотрящими на мир с неподражаемым неугасающим интересом. Я тяну к нему руку, он берёт её в свою, начинает перебирать мои пальцы, он всё ближе и я слышу его дыхание, тяжёлое дыхание, которое я готов слушать вечность. Я расстворяюсь в этом звуке, перед глазами всплывают самые потайные грёзы. Его губы шевелятся, он пытается мне что-то сказать, но я никак не могу расслышать: "Что? что мой ласковый?"

- Папа!!! пап, ты слышишь? я ушёл, ключи не беру. Пока.

- Что...? А.... Пока...

мальчик...