Вкотре переконую сама себе - ДОСИТЬ! Досить бавитись в дитячий садочок, досить оглядатися назад, згадувати те, чого нема. Помітила, тут я пишу, тільки коли мені зле. Як казала колись одна невідома, але талановита львіська молода поетка - "Коли мені класно, я живу, коли мені хреново, я пишу"...
Не знаю, де межа і чи варто її переступати... І як я взагалі її переступлю, якщо не знаю, де вона... Я заплуталась. Хочеться дивитись у майбутнє, а на плечі лягає відтінок минулого. Коли здається - все, нічого більш немає, приходить щось чи хтось, і переконує у протилежному. Думала, бавитися людьми - то весело і придушує біль. А ні фіга!
Більше ніж подруга, але менше, ніж кохана... Тепер історія повторяється, тільки актори помінялись і ролі теж... Я маю відігратись ще на комусь? Я не хочу.... Особливо на ньому...