Два роки тому моєму татові запропонували роботу у іншому місті, він погодився і ми переїхали. Там, де я мешкала раніше, я ходила у Палац Культури, займалася, співала. Отже, як тільки я приїхала на нову квартиру, відразу поклала речі і побігла шукати собі новий Палац Культури. За рекомендацією однієї жіночки, пішла у студію.
Заходжу я до будинку. Перше, що я побачила, на стільцях сидів вродливий хлопець. Потім увагу мою привернула літня жінка за столом біля роздягальні, на яку я зразу подумала, що вона чергова. Тому пішла до неї. На той час я вже знала, до кого хочу записатися. Точніше, ім’я тієї, до кого хочу записатися на заняття. Тому я впевненою ходою підходжу до жіночки біля роздягальні і питаю:
- А Світлана Анатоліївна є?
Вона подивилася на мене і на чистій російській мові відповідає:
- Нет, её пока нету. Девушка, подождите, пожалуста здесь, она скоро подойдет, вон парень тоже её ждет.
Я посміхнулася, відповіла:
- Добре.
І пішла до того симпатичного хлопця. Підходжу, сідаю поряд:
- Привіт!
Він же мені також на чисто російській відповідає:
- Привет!
Тьфу, думаю, москалі. Чи всі у цьому місті такі? Та я своїх принципів не зраджую, кажу:
- А я Руслана. Ти Світлану Анатоліївну чекаєш?
Тут він на диво каже чисто українською, навіть з західноукраїнським акцентом:
- А я Євген. Так, саме її. Красиве у тебе ім’я.
- Дякую, дуже приємно! – посміхаюсь, а сама думаю, чи всі вони такі чудні у цьому місті.
Тут раптом Євген видає фразу, після якої я хвилину сиділа і дивилася на нього широко розплющеними очима.
- Тобі автограф дати?
Сидить і посміхається. Я ж взагалі нічого не второпала. Сиджу, дивуюся.
- Чого ти так на мене дивишся? – він.
- А чому б це ти маєш мені автографа давати? Чи ти зірка яка, чи що? Ти хворий.
Тепер він сидить і дивиться на мене здивовано.
- Ти чи не з цього міста?
- Так, я тільки сюди переїхала. А що?
- Та хто ти така, щоб так зі мною розмовляти?
Називає своє прізвище. Я ж його, звісно не чула. Він розповідає мені, що він з дитинства тут, що він «господар усіх сцен цього міста», його постійно показуюсь по місцевому телебаченню. Я у шоці сиджу, слухаю, потім кажу:
- Слухай, чи в тебе зіркова хвороба?
Такої наглості він не чекав :) Мені пощастило, мабуть, що прийшла Світлана Анатоліївна і він не встиг мені відповісти. Вона вислухала мою історію, погодилася мене прослухати. Ми пішли до її кабінету. Я заспівала свою кращу пісню. Вона оцінила і записала мене до себе. Потім співав Євген, тобто Женя. Ось тоді я все зрозуміла і мені стало безмежно соромно, що я йому про хворобу сказала. Співав він божественно! Та підійти і вибачитися сміливості не вистачило.
Потім вже я дізналася, що довго ходили по студії чутки, що «якась дивачка Русланка із села обламала нашого Женю» :)
Він на мене гнівався тоді, мабуть, дуже. А потім, я вже не знаю чого, він підійшов і запитав мій домашній номер телефону. Ввечері подзвонив і ми усе вирішили. Він місцева зірка, він господар сцени. Тим більше, я на це не претендувала, я взагалі співаю для себе, а про кар’єру співачки в першому записі я так сказала.
Після того ми стали гарними друзями, і він до сих пір сміється з нашого знайомства :) А я в котрий раз проклинаю свій далеко не янгольський характер ;)
