З початку 2006-го року Дмитро Олійник вніс радикальні зміни у поліпшення свого фізичного стану. За десять з половиною місяців він викурив близько 6 тисяч сигарет, випив понад 800 чашок смачної кави, та з'їв приблизно 1000 шоколадних батончиків. Не дивлячись на те, що динаміка була на значно вищому за попередні роки рівні, маріхуану використав лише 4 рази. Працював Дмитро Олійник багато, намагаючись встигнути ВСЕ. Беручи до купи всю офіційну діяльність у цифрах набігло близько 3500 годин, 1500 з яких проведено в ефірах. За цей час він проїхав 2000 кілометрів на таксі, наїздивши відповідно 3000 гривень, переважно за рахунок радіостанції Люкс ФМ (зовсім трохи зачіпив бюджети радіостанцій Шарманка, та Наше Радіо). Заробив приблизно 20000 гривень, з них 15000 - в контексті радійної діяльності. Захопився Дмитро у цьому році роботою і зовсім не приділив уваги літературі (власне, не приділяв ніколи). Прочитав 5 книжок. Спав він 2000 годин. "Спав" у інтимному розумінні не більше 200 разів (секс з рукою та "легкими" дівчатами не враховується, береться тільки кохана, з якою разом пів року).
У наступному році Дмитро Олійник змінить цифри (або цифри Дмитра). Очікується зменшення робочих годин у тричі, сигарет, шоколаду, кави, сексу. Збільшення цифр прогнозується у гривневому еквіваленті в п'ять разів, а також трави, книжок, сну, і таксі.
На підрахування статистики Дмитро Олійник витратив 1 годину.

Очікування - це щастя. Нещасна людина, яка не чекає.
У більшості випадків, просто на примітивному рівні, підвищується настрій за місяць до Нового Року, чи в очікуванні візиту рідної людини, очікування грошей. Важливо знати дату. Будь-що позитивне несе користь від тоді, коли ми починаємо чекати. Так і минає життя. Наразі, я щасливий від того, що завтра спатиму у потязі. Побачу батьків. Скучив.

Я не скажу, що хочу працювати на ТіВі, не скажу, що це мрія, бажання. Скажу лише БУДУ. Я буду працювати на ТіВі. Зроблю все, аби так сталося. І так станеться. Так буде. Я і ТіВі. Я і ТіВі. Я і ТіВі.

Я маленький. Не мудрець. Хлопчина без життєвого досвіду. Мене оточують хороші люди. Я тільки починаю витягувати позитивні риси. Тільки формуюсь. Іноді я дурень. Частіше - закутий у норми інтелегент. Та в мені є книга. Її не треба писати. Вона створена і вже має назву. Лишилося відксерити і перетворити її у букви. Термін - 9 місяців.

Піднімаюся вище на декілька поверхів. Телеканал М1. Спускаюся на два нижче. Новий Канал. А я наче серединка Хот-Догу. Мені цікаво, скільки у прославленій будівлі на вулиці Нагірній трави. Якщо взяти мішок, уявити себе Господом Богом і пробігтися коридорами, виявити, вилучити, спакувати і зважити. Скільки кілограмів натхнення тисне мені у спину?

Ми схожі. Вдихаємо один кисень. Гойдаємось на одних хвилях. Плачемо про одне. Сміємося. Створюємо безкінечне коло. Ми - цілодобовий графік. Перед/Після. Так завжди. Пліч-о-пліч. Руйнуємо. Бавимось одними іграшками. Один діагноз. Одна хвороба. Одне життя на всіх. Радіо.

Я вас ненавиджу і люблю. Ви тимчасові. Нажаль, не розуміємо одне одного. Просто функціонуємо в контексті однієї системи.

Як думаєте, зміг би легендарний В’ячеслав Бутусов припхати себе до Києва, аби зіграти наживо три пісні? Зміг таки. Він, напевно, не думав, що так вийде, але… сталося. Пів години чєкалися музиканти, потім дивилися феєрверк, пили пиво, заграли «Гибралтар-Лабрадор», ще ковток, «Князь Тишины».
- Эй!!! Вячеслав!... Эй, гастролёр!!!, - кричав збуджений чолов’яга за лаштунками, щось емоційно пояснюючи охоронцю.
- Далее песня для Маши из Києва, - впевнено сказав Бутусов.
Цоївська «Звезда по имени Солнце».
-Учитывая правила КиевРады концерт не может быть продолжен, - голос за лаштунками.

Реклама у метро розклеєна таким чином, щоб ми її читали, навіть якщо не хочемо. Всі ці листівки вдало скомпоновані, доповнюють одна одну. Спочатку дивишся на загальний квадрат з різнокольорових частинок, акцентуєш погляд на чітких лініях, на стикуванні… Потім, не помічаючи того, переводиш погляд на букви, кольори, граєшся картинкою. Виходячи з метро ти з легкістю можеш пригадати ціну на комп’ютер у Фокстроті, на джинси у місцевих бутіках, термін дії акції LIFE, адресу найближчого мобільного салону МОБІЛОЧКА. Наступного разу ти зробиш все, аби не помічати рекламу. І знову не вийде. Читай книжки, перебирай записи у телефоні, закрий очі і слухай Бумбокс, що волає з навушників, та це також не допоможе.

Антиглобалісти - надзвичайно глобалізовані люди. Це збоченці. За емоційним наповненням схожі на педофілів. Чи не так?

...я йобнувся. З того моменту пройшло 20 років. Тільки зараз це усвідомив.

Дивуюся щоразу, коли на українських вокзалах бачу жебраків негроїдної раси. Яка різниця, на якій землі просити милостиню? Змінюючи місце проживання ви не зміните якість. Ніколи. Полтавський жебрак у Києві лишається жебраком. Все залежить від внутрішнього наповнення. Успіх, талант, здібності, гроші - що завгодно. Але не намагайтесь навіть думати про те, що десь краще. Особисто ВИ залишитесь такими, якими є де завгодно.

Фредерік цитує рекламний слоган РеноКліо, вказуючи на передчасність власного щастя. Це ж відбувається і зі мною. Ранувато я маю те, що маю. Життя - патологія.

Кузміч чіплявся до дівчат у маршрутці. Женя, вгледівшись у дівочі посмішки нагадав мені, що ботанічки не рівно дихають до ідіотів. І дійсно. Пригадав себе у школі. Я тоді ще не розумів, чому у мене закохуються лише розумниці у окулярах. Посмішками на мої викрутаси відповідали лише завчені до смерті дівчата, а припудрені манекениці не втрачали можливості нагадати про мою закінчену сутність. Вони мали рацію. Ідеали гламурненьких кізочок на високих підборах втілювали кремезні розумники без зайвих апгрейдів. Вони лишалися відданими принципам сучаного і мужнього чоловіка. Тим часом у мене, патлатого і худесенького хлопця продовжували закохуватися ботанічки.
Їх ми брали своєю щирістю, дурістю, криками і неупередженістю. Кузьміч записав телефони.

Ви не втрачаєте жодної можливості вкотре повідомити друзям, що ваш щоденник існує виключно для власного задоволення, для потреби висловитись і звільнитися від важких думок, емоцій. Ви робите вигляд, ніби коментарі вас не хвилюють. А насправді ви марите купою прив’язаних до вашого ЖЖ друзів. Насправді ж ви пишете для них, аби на вас подивилися, оцінили і закохалися. Ви обманюєте себе. Ви не можете не показати себе з різних сторін, ви щоразу потрапивши у мережу тремтячими пальчиками набираєте адресу ЖЖ, видивляєтесь у ньому нові коментарі, кінчаєте від задоволення. Вас читають! Ваш профіль просто вилизаний годинами марно витраченого часу. Ваше інфо написане так, якими ви хотіли б себе бачити. Ви нікчемні. Віддаєтесь задарма, виставляєте себе на аукціон, де отримуєте платню без готівки, емоційно. Заперечуєте? То чому ви не у текстовому редакторі пишете а в Інтернеті? Або чому ваш ЖЖ відкритий для перегляду? Зізнайтеся, ви ніколи не напишите правди там, де на вас дивляться!

В колонках играет - Брррр
Настроение сейчас - Не моя

Світлі ідеї сучасної інтелектуальної молоді, як суміш готичних пальт і темних цвинтарів. Протиріччя у власному гондоні. Таксі. Темні провулки. Декілька годин тому на Петрівці розбився депутат. А зараз комочок сталевого Фольца на узбіччі. Холодний і вологий, залитий сльозами перехожих... "Tonight" на еФеМці... А за спиною сірий міст, такий довгий і небезпечний. Маніакальний коридор Нашого. Сонні обличчя. Коньяк і морозиво. Сигарети. Безмежні асоціації. Все гучніше волає кондиціонер, начеб-то чекає на мене у туалеті... Тільки-но підкурюю сигарету, як навала шумів тішить вуха. Пригадав холодильник з "Реквієма...". Дожити до ранку варто. Мене чекають там, на стадії пробудження... Я спатиму, коли ти житимеш... Я спатиму сам, наодинці з протиріччями і галюцинаціями, що несуть в собі мету. Вважаю за необхідне позбавитись потворних ночей. Сам у собі вбиватиму себе. Початковий етап. Хеппі Енд. Амінь.

Стою. Уявити тільки - радіодіджей, який стоїть під час власного ефіру! Всі елементи нової ефірки, всі дизайнерські ідеї, окрім стільця, втілено... Коньяк та морозиво. Скільки лишилося часу? До чого лишилося і що позаду? Темно, тихо, холодно навкруги. Нові рішення старого зразка. Старі почуття у новії обгортці. Коньяк. Колір очей. Бажання. Дефіцит.

В колонках играет - Ефір
Настроение сейчас - Коньяк та морозиво...

Сказати, що мені є що сказати - не сказати нічого!

В колонках играет - Типовий супровід...
Настроение сейчас - Відповідний дійсності...

Є щирий стан, схожий на той, що дають барбітурати і канабісні штуки... Тільки створюється він природньо, без речовин. Не спати. Не спати. Не спати. А хто ти після цього? Ти пародія на того, ким був дві доби тому. Двідоби існування, і велике збудження. То є штука, яка дає творчі імплульси. Коли пишеш, говориш, малюєш, а тебе слухають. Ти подобаєшся. Визнають за щирість. Тому що не приховаєш себе і виставиш себе реального, на гламур не вистачить внутрішньої сили. Права півкуля зробить справу за тебе. Ти просто ляжеш під неї, віддащся чесним течіям. То є ніч на радіо. Не трава, не порошок. Не речовина, а природа. Стан недосипу, темних плям на очах. То є стимул і натхнення. Щирість, безглузді думки, фантазії...

В колонках играет - Ефір
Настроение сейчас - Очікування

Іноді настільки переповнюють почуття, емоції, а слова доречного не знайти. З одного боку хочеться сказати, написати, прокричати, з іншого - нема чим, і думки не в'яжуться і голос дрижить і все не так, як хотілося б. Можливо це і є основа понятть пов'язаних з літературною творчістю. Адже є люди, які просто пишуть, просто живуть буквами, і з'являються чергові шедеври, книги, що читати легко і приємно. Чи це хист до літератури чи здібності, які можна розвивати?
Власне, питання в іншому. Як, хоча б мінімально, навчитися знаходити і формулювати? Іноді виникає необхідність просто написати те, що всередині, просто для себе, аби прочитати і переосмислити, перекурити і зліпити вкотре зімнюючи свої ставлення і принципи. Не задля когось, а для себе... Не словникові запаси, не грамота, не швидкість клацання, а можливість правильно, точно відбити на папері свої відчуття. Наче фото.