В колонках играет - Bob Dylan - Knockin' On Heavens' Door
Настроение сейчас - some shit

Я прокинувся від різкого болю в животі, після якого мене просто вирвало. В такі моменти здається, що простіше померти.
Вчора мене сильно побили. Палицями та армійськими черевиками.
Я лежав на холодній і слизькій від якоїсь гидоти підлозі. Каміння піді мною, каміння над головою, каміння навколо. І лише одні металеві поржавлені двері з маленьким віконцем.
Скільки я знаходився тут я вже не пам’ятав. Не знав котрий день, місяць, година, я навіть не знав яка зараз частина доби.
Коло мене лежав шматок зачерствілого і запліснявілого хлібу. Коло нього з байдужістю пробігали пацюки. Раніше я гидився би їх чи лякався, а зараз доводилось миритись з цими сусідами. Лише їх присутність переконувала мене що я ще живий, хоч і в справжньому пеклі.
Було холодно, бо на мені була лише якась шмата, що вже давно втратила свій колір, вона була брудно сірою з маленькою нашивкою на лівому плечі – номер 37. Імені мені не залишили.
Вчора я накинувся на охоронця, що приніс мені цю „їжу”. Чи вірив я ще в те, що звідси можливо втекти? Можливо це звучить досить наївно, але помирати в цій дирі так не хотілось.
Моє тіло було в синцях і шрамах. Вони ніколи і нікого не шкодували. Вже третій день спльовував кров, але не знав що саме було пошкоджено – боліло і ломило все тіло до останнього сантиметру.
Моє життя ділилось до і після „цього”. Мене і ще з півсотні таких же схопили в полон ворожі війська.
Кожен свято вірив, що бог саме на його стороні, кожен свято вірив в те, що бореться на правильному боці і виборює справедливість. Ні, це була наша війна. Боролись ті, хто зараз сидить в м’якому кріслі і покурює сигари. В бога я теж не вірив. Бога вбили ще на початку цієї війни, котримось з пострілів. Ні, бог не міг допустити всього цього. Вмирали діти, вмирали жінки і старші люди. Вмирали всі, хто „ставав на заваді”.
Я згадував як воював, як сидів в одному з тих окопів, як безжалісно вбивав таких же молодих і відчайдушних. Або я або вони. Згадував, як мене контузило під час близьких вибухів, згадував криваве місиво, пекельні крики людей, що знаходились за мить до смерті. Болісної та жахливої. Згадував, як допомагав зносити поранених товаришів на купу, поливати їх бензином та підпалювати. В голові стояв нестерпний трупний сморід, образи розтрощених черепів, розкиданих по полю кишок.
Ні, бог цього дозволити просто не міг.
Мені не раз доводилось дивитись „ворогу” в очі, вганяючи в нього лезо ножа, борсатись в багнюці, виборюючи право на життя. Але чи життя це – жити, тримаючи Це все в голові.
Я вже не знав чи більше болить моє побите тіло чи пошматована душа. Плакати я не вмів, може не міг, а може просто втратив все людське. Мене це жахало. Адже я стільки часу боровся за якусь фантомну мету, ідею, навіяну Ними, тими, хто купався в нашій крові і розкоші далеких звідси апартаментів.
Я знав, що за кілька днів має бути моя смертна кара. Побивши мене, охоронець не забув про це нагадати. Нас мали розстрілювати. Поставити лицем до ями та зробити отвір в мізках. Мені нічого не залишалось як сидіти тут і чекати своєї смерті. Дні я рахувати не міг, не відчував часу. Здавалось що вічність розтеклась по моїх венах гіркувато-густою субстанцією. Час, простір, я, світ, все злилось сюди, в єдину форму, воно дивилось на мене очима безневинних людей, що просто були по різні сторони поля. Воно приходило до мене уві сні, не даючи спокою. Я знав – або цей розстріл або божевілля. Більше мені нічого не залишалось.
Ось і настав мій час, з гучним гуркотом відчинились двері і в моє „помешкання” увійшло два охоронці. Вони кілька разів вдарили мене по животу ногами. Від чого все моє тіло скорчило і я знову виплюнув кров на брудну підлогу. Після цього вони підвели мене, сам я стояти на ногах просто не міг, і потягли по довгому темному коридору. Де-не-де на стелі горіли лампи, але так тьмяно, що освячували простір лише в кількох сантиметрах навколо себе. В тьмяному світлі цих ламп я розгледів обличчя охоронців. Зовсім молоді і абсолютно черстві. Гра світла й тіні робила їх просто потворними із жорстокими вишкіреними гримасами.
Мене вивели на вулицю і на якийсь час я просто осліп від денного світла. Я так давно його не бачив. Мені хотілось відкрити очі, але я просто не міг, сльози текли по моєму брудному обличчі з подразнених очей. Мене кинули посеред якогось невеличкого подвір’я. Було спекотно і навколо здіймались хмари пилу. Вони осідали на моєму обличчі, змішувались із сльозами, утворюючи брудну масу. Нарешті біль в очах пройшов і я озирнуся навколо. Я побачив ще кількох в’язнів. Таких же безсилих, жалюгідних і безхребетних як я. Я розумів, що це – кінець. До цього привела лише наша людська жорстокість. Залишатись в цьому пеклі жорстокої реальності і ніжних жахів я більше не міг.
Нас виставили в ряд, ставили на коліна, бо жоден з нас не міг, був не в стані, стояти на ногах.
Нам навіть очей не зав’язували. Стояла спека і неприємна тиша. Було чутно лише перешіптування солдат в дальньому кінці подвір’я і звук зарядженої зброї. Ніхто не плакав, ніхто не благав. Мабуть кожен усвідомлював, що жити далі з цим усім на душі просто неможливо. РАЗ – я закрив очі і зціпив зуби – ДВА – стиснув руки в кулаки і попросив вибачення подумки у всіх мною вбитих – ТРИ – вибух звуку, світу, світла... „дальше – тишина...”