Хочеться не мовчати, коли ти поруч. Хочеться говорити як сильно і наскільки сильно... Почуття розтікаються по всьому тілі, але як тільки відкриваю рот, виходить банальщина. Кажу те, що вже не один мільйон разів казали і таким тоном, що здається, в дешевій мелодрамі другорядна актриса... І слів не вистачає... Бо чомусь мені здається, не придумані ті слова, які б передали сяйво квітки, що проросла для тебе в моїй душі.
Ти думаєш, я розкисаю. Хм... А я просто не знаходжу слів. Бо часто в серці виношується чудо, на світ народжується покалічена банальщина... І хочеться тобі вуха закрити. Краще б не чув. І приходиться вибирати крупинку з усього, казати, що ти ідеальний, хоча думаю, що ти більше.
Вирішую не бити тебе власною обмеженістю. Вибираю мовчати. Мовчу. І ти мовчиш. А краще б казав... Я б праву руку віддала щоб почути затерті речі з твоїх уст... і повірити в них.
Ось ти. Губи торкаються твоєї щоки. Пробач, але я вже давно шепчу тобі безголосо ті слова, які є еталоном банальності в наші дні, але які символізують тебе в мені. Нехай ти не чуєш їх... Та надіюсь, відчуваєш.