У багатьох з цих народних творів події відбуваються біля Савур-Могили, героїчної часточки української землі, за яку полягли у боротьбі з турками-татарами славні козаченьки. Тут, на далекому порубіжжі з татарсько-турецькими землями, знаходився козацький пост, завданням якого було вчасно попереджати населення України про напад ворогів.

ЯК ЗАПОРОЖЦІ ВЗЯЛИ АЗОВ

Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато військ. От козаки й схотіли взяти його. Отаман і каже: - Знаєте, братчики, що? Силою , може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а хитрощами візьмемо скоріше. Поробили козаки вози, поклали рушниці, понаряджалися самі чумаками, а отаман купцем - і махнули. Як стали вже під'їжджати до Азова, взяли тоді поховали у вози по сім, по десять або й більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда. В'їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вздовж вулиць. От найбагатший купець турський і виходить.

- Що, - каже , - братчики, продаєте в возах?
- Продаємо, - кажуть, - товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорні соболі.
- Ну, - каже, - підождіть до ранку. Я увесь товар закуплю сам.
- Добре, - кажуть.

Полягали турки спать. Як повилазили тоді куниці, лисиці і чорні соболі з возів, як метнуться по місту - так і пішло воно димом. Турки тоді кинулись гасити - коли тут і палять, і ріжуть. Вони тоді давай тікать! До сходу сонця орда убралася к бісовій матері в Туреччину, а козакам дісталося місто й усе добро.

Знаете кто поставил самый-самый первый в мире памятник Тарасу Шевченко?

Алексей Алчевский - основатель крупного металлургического города Алчевска в Луганской области. Кроме этого Алексей участвовал в украинском национальном движении. Возглавлял и был создателем кружка украинской интеллигенции "Громада". Его дети также участвовали в украинской культурной жизни. Дочь - украинская поэтесса и педагог, а сын - известный украинский певец.

А теперь российские бандиты и террористы, оккупировавшие Алчевск и другие донбасские города, утверждают, что Донбасс это россия... Вот такой вот поворот.

У війську УНР 1917-1920 років однією з найкращих частин вважали створений Симоном Петлюрою 3-й Гайдамацький полк, значну частину особового складу якого становили донецькі шахтарі.

Холодного вечора 19 січня 1918 року гайдамаки Симона Петлюри крокували через Микільський ланцюговий міст в охоплений більшовицьким повстанням Київ. Упадали в око смушкові шапки з червоними шликами, виголені голови з довгими чорними оселедцями, закладеними за вуха, свіжі шрами на впевнених обличчях.

Картина гідна пензля Рєпіна, але гайдамаки, що наче повернулися з ХVIII століття, насправді йшли не зі зйомок художнього фільму або театралізованого дійства. Їх завдання було куди прозаїчніше та буденніше для того часу - приборкати повстання червоної гвардії, яка захопила завод "Арсенал" та виступила проти влади української Центральної Ради.

Це був Гайдамацький кіш Слобідської України, до його складу входили офіцери та добровольці, які переважно походили з Харківщини та Донецького регіону.

Червоні гайдамаки проти червоних гвардійців

Коли в грудні 1917 року більшовицькі загони почали поступово просуватися з Радянської Росії та захоплювати одне слобожанське місто за одним, Центральна Рада тривалий час не могла зважитися на початок військових дій. Відтак червоні війська роззброювали одну українську залогу за іншою.

Але офіцери цих залог, не бажаючи сидіти склавши руки, втекли до Києва, де й об'єдналися під керівництвом колишнього військового секретаря Центральної Ради Симона Петлюри.

Аби якось відрізнятися від інших, за ініціативою колишніх командирів харківської залоги Миколи Чеботарьова та Омеляна Волоха запровадили особливу уніформу: широкі штани, шкіряні кожушки брунатно-червоного кольору та баранячі папахи з червоними шликами. Відтоді цих вояків почали звати "червоними гайдамаками".

День пам'яті Героїв Крут:
29 січня 1918 року біля станції Крути 300 студентів вступили у нерівний бій із 4-тисячною червоною армією Муравйова, аби собою зупинити наступ більшовиків та відстояти УНР.

В этот день в 1918 году на железнодорожной станции Круты в Черниговской области 300 киевских студентов, защищая подступы к Киеву, вступили в неравный бой с шеститысячной армией большевиков под командованием Михаила Муравьева, которая в числе других вела наступление на Украинскую народную республику.

Точное количество погибших студентов официально нигде не зафиксировано. По показаниям участников событий, были убиты более 250 человек с украинской стороны. Известны имена только 27 студентов, которых взяли в плен и расстреляли. Их тела позже были торжественно перезахоронены на Аскольдовой могиле в Киеве.

Во времена СССР события под Крутами или замалчивались, или обрастали мифами и догадками. Правда, украинский советский поэт Павел Тычина посвятил героическому поступку студентов стихотворение "Памяти тридцати".

Японский исследователь, автор книги «Свобода и террор в Донбассе: украинско-российское пограничье в 1870-х — 1990-х годах» Хироаки Куромия — о «свободе и терроре» на Донбассе в 2014

Книга Хироаки Куромии «Свобода и террор в Донбассе: украинско-русское пограничье в 1870-х — 1990-х годах» сегодня одна из самых цитируемых. На украинский язык она была переведена в 2002 году и увидела свет в издательстве «Основы». В ней историки и исследователи, да и просто интересующиеся темой люди  ищут ответы на вопросы, актуализованные войной и новым террором на Донбассе. Книга — результат исследований долгих лет: автор изучал архивы и провел долгое время в Украине. В своей монографии господин Хироаки отметил, что для жителей Донбасса свобода является важной частью их жизни, однако это свобода не для чего-то, а «свобода от». В этом контексте нам было интересно узнать, как сегодня исследователь расценивает ситуацию  на востоке Украины.

— Прежде всего, начну с самокритики. В одном интервью, которое   давал в 2012 году, я отметил: «Лично я не думаю, что территориальное поглощение Украины Россией — реальная перспектива». Очевидно, я ошибся:  не мог предвидеть путинской авантюры. Но два года тому назад я действительно так думал. Даже год назад  так думал. Но вдруг дело повернулось иначе. Теперь совершенно иная ситуация и иной вопрос: «Попадет ли Украина под российское влияние, которому невозможно противостоять?» Правда, Донбасс теперь оккупирован боевиками, и местными и пришлыми, оккупация происходит с помощью войск РФ. И сегодня очень трудно сказать, поддерживает ли сам Донбасс «сепаратистов». Но я ответил бы, что — нет. Моя вина (и вина Киева и западных стран) в том, что мы ужасно недооценивали империалистические стремления путинского правительства. После распада Советского Союза Запад и другие страны старались жить вместе с Россией для пользы всего мира, думая, что эра российского империализма уже закончена. Итак, Восточная Европа и бывшие республики СССР освободились от ига Москвы. «Иго Москвы» может звучать оскорбительно для россиян, но почти все народы так себя чувствовали в 1991 году. Даже россияне хотели освободиться от «ига Советского Союза». Они думали, что будут жить лучше без других республик, так же, как эти республики, в том числе Украинская, рассчитывали, что они будут жить лучше без России. Нужно вспомнить, что в 1991-ом подавляющее большинство населения Донбасса проголосовало за независимость Украины. Даже в Крыму, где тогда, в 1991 году, проживало пропорционально больше россиян, чем теперь, более половины населения поддержали независимость Украины. Конечно, мы знаем сложную историю Крыма после независимости, однако мы не можем забыть тот факт, что Крым также поддержал независимость 1991 года. А также тот факт, что в 1994 году Россия признала независимость и территориальную целостность Украины («Меморандум о гарантиях безопасности в связи с присоединением Украины к Договору о нераспространении ядерного оружия»). Мы просто не думали, что Москва так цинично может нарушить этот договор, который сама же подписала.

В Слов'янську зняли з дошки пошани портрет українофоба путлерівця Йосипа Кобзона http://www.liveinternet.ru/users/rarewolf/post343321293/. Але, через низьку національно-історичну освіченість, місцеві патріоти не знали чий портрет там почепити. Хто має зв'язки з українськими патріотами в Слов'янську, перекажіть їм, що вони мають достойного земляка, який заслужив глибокої пошани всієї України, ще років 100 тому.

На світлині АНАТАЗІЙ ГОНТА (Бітюков Опанас Полікарпович,19 червня 1895, м. Слов'янськ) — підполковник Армії УНР. Походив із міщан м. Слов'янська. З 1912 року — однорічник 2-го розряду (вільнооприділяющійся) 3-го гренадерського Перновського полку (Москва), у складі якого брав участь у Першій Світовій війні. З 12 жовтня 1914 року — прапорщик за бойові заслуги. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю (за бій 24 червня 1915). 1 серпня 1915 року був важко поранений та потрапив у полон. Утік та 8 березня 1916 року повернувся до полку. Останнє звання у російській армії — підпоручик. У 1919-1920 рр. — служив в українській кінноті. З 15 січня 1921 року — командир 1-го кінного полку ім. М. Залізняка Окремої кінної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

Я ще років п'ять тому, коли був у Слов'янську, пропонував тамтешньому священику УАПЦ, почепити на їхньому Храмі (а він там знаходиться в старенькому будинку в центрі міста), меморіальну дошку на честь цього Героя, за підтримки Благодійної ініціативи "Героїка". Проте, священник УАПЦ, під надуманими приводами навіть не захотів обговорити цю пропозицію, а лише дозволив залишити інформацію про їхнього видатного земляка.

То може вже нарешті настав час для вшанування у звільнених містах Донбасу таких Героїв як підполковник Армії УНР Анатазій Гонта?

История Украины

Болтовня о том, что Донбасс - "русский регион", - притянутая за уши глупость. Испокон веков эти земли были украинскими и проникнутыми украинским духом - казацким свободолюбивым духом.

ОСВОЕНИЕ ДОНЕЦКИХ СТЕПЕЙ ЗАПОРОЖСКИМИ КАЗАКАМИ.

То, что земли Запорожья и Днепропетровщины являются колыбелью запорожских казаков – факт общеизвестный.
А то, что Донецкий край издавна известен как казацкий, многих удивляет сегодня.

А ведь, действительно, значительная территория нынешней Донецкой области еще в XVI веке была освоена запорожскими казаками.
Первые запорожские займища появляются во времена Старой, или Базавлуцкой Сечи (1593–1709 гг.).

Как считают исследователи, первоначальное заселение края было связано с поиском казаками второго, запасного выхода в Черное море. Обычно запорожцы, совершая походы против татар и турок, выходили в Черное море через устье Днепра, прорываясь сквозь турецкие заслоны.

Так как это не всегда удавалось, запорожцы стали использовать хотя и более длительный, но менее опасный путь по Днепру до Кодака, затем в реку Самару, из нее в Волчьи Воды. А от Волчьих Вод до реки Кальмиуса (25 км) они тянули чайки волоком. По Кальмиусу они входили в Азовское, а затем в Черное море.

При прохождении такого длительного пути необходимо было пополнять продовольственные запасы, ремонтировать суда и т. д.
Таким образом, по реке Самаре и Волчьей запорожцы основали зимовники (хутора).