Сотенний і зрадник
1 липня 2008 р., забравши з коломийської лікарні Мирослава Симчича, стареньким “Фольцвагеном-Джетта” ми вирушили в с. Рушір – на місце бойової слави сотенного “Кривоноса”. Страшні вибоїни вправно оминав Любомир Хамуляк, праворуч од нього розповідав про той бій добродій Мирослав, а на задньому сидінні ми з Романом Пастухом слухали і нотували.
За даними московських спецслужб, сотенний УПА Мирослав Симчич-“Кривоніс” у 40 боях здобував перемоги над військами НКВД і лише у двох противники розходилися, хоч і не мирно, але не здобувши успіху.
– Насправді тих боїв і перемог було більше, – додає з легкою усмішкою Мирослав Симчич.
В одному з боїв, 15 січня 1945 р., під селом Рушір, що неподалік Космача, сотня під його командуванням (212 – 220 стрільців) розбила батальйон 256-го конвойного полку НКВД. Загинув у тому бою і командир підполковник Олексій Дергачов (часом його називають генералом).
– Скільки ж ви поклали там москалів? – запитав я.
– Та рахувати не було часу. До того ж я був поранений розривною кулею у праву руку. Встиг лише прикинути, що загиблих було близько 200 осіб. Так і написав у звіті. Вже 1968 року, на дослідстві, дізнався, що москалі перехопили моє донесення.
– Ти нє 200 чєлавєк у нас убіл, – злобно шипів слідчий, – только на полє боя паґібло 375 челавєк. І 50 ещьо у госпіталях паґіблі ат ран...
У кабінеті слідчого зустрівся арештант Симчич із сином та дружиною підполковника Дергачова. Слідчий запропонував їм “пасматрєть в ґлаза” тому, хто відіслав до дідька “іхнєґо атца і мужа”. На питання каґебіста, якої кари заслуговує підсудний, вдова ката одповіла рішуче:
– Только висшая мєра, только висшая...
– Хужого чоловіка за москаля у світі нема, – розмірковував вояк. – Раніше я думав, що серед них, як і серед інших народів, є люди хороші і погані, але як потрапив серед них на довгі роки, то побачив, що помилявся. Хужого чоловіка за москаля у світі нема.
– А поляки? – запитав я.
– Поляк – такий же як і москаль... тільки слабший, – відповів, трохи подумавши, ветеран.
Тим часом ми в’їхали у село Стопчатів.
– Он там була хата Василя Павличка, – показав рукою праворуч Мирослав Симчич і почав згадувати як 1948 року зустрічав там Свят-вечір. У батька якраз гостював синок – студент Дмитро. Він прочитав нам кілька своїх віршів. Ми, вояки УПА, раділи. “Ось росте новий Франко”, – з гордістю думав я, спостерігаючи за Дмитром Павличком...
Вдруге з поезією стопчатівського поета вояк познайомився вже в таборі. Сталося це так. Один з Мирославових товаришів по неволі отримав з дому посилку, а в ній, серед іншого, шматок сала, загорнутого в газету.
– Хто до сала, а я до газети кинувся, – розповідав Симчич. – А там... А там вірш Павличка “Я син простого лісоруба”.
Я син простого лісоруба,
Гуцула із Карпатських гір.
Мені всміхалась доля люба
У сяєві Кремлівських зір...
– Недаремно хтось загорнув сало в ту газету, – сказав пан Мирослав, – щоб знали як “виріс” Павличко. “Господи, – подумав я, – я сидів у твого тата на лавці, чого ж я тебе не вдушив?!”
У 1990-х рр. вояк і зрадник зустрілися знову. Павличко сумно “признався”, що свого часу зробив “великі помилки”. Не вистачило волі цьому еквілібристу визнати, що він не помилки робив, а злочини коїв проти свого народу.
Ось ще кілька смердючих його рядків:
Як добре, що на світі є Москва,
Моя земля, столиця і надія!
............................................
Тож не вдалось огидливим ізгоям
Вас отруїти жовто-синім гноєм...
Напевно, в душі Павличко був українським патріотом, але, щоб зберегти життя, почав оспівувати завойовників, проти яких запекло боролися земляки, і серед них – славний Мирослав Симчич. Може, і проти волі писав Павличко антиукраїнські вірші, але ж як старався! Його ж ніхто не змушував писати про наші національні барви як про “жовто-синій гній”. Зі шкури ліз Дмитрик, поборюючи борців за волю України – і мертвих, і живих, і ненародженних...
Саме через зраду, яку поет сором’язливо назвав помилками, він безбідно жив, коли “ізгой“ Мирослав Симчич 32 з половиною роки карався у російських тюрмах і таборах. Але найдивовижніше стало вже за часів Самостійної України – не Мирослава Симчича визнала держава Героєм України, а... Павличка. Напевно, у того, хто підписував указ про присвоєння Павличкові звання Героя України, Бог відібрав і совість, і розум. Але не чорний гумор...
“Гарний” приклад для інших! Зраджуй і перспектива забезпечена!
І ті напоять, і ці нагодують!
Таких успішних запроданців у нашій державі вистачає. Вони і далі жирують, а сотенний “Кривоніс”, до слова, отримує пенсію в 400 грн плюс 95 грн доплати з обласного бюджету. Звичайно, козак не жаліється і радіє кожному дню, який вдається прожити для України.
Та все ж за державу образливо...
Примітка. Москаль - солдат армії царської Росії, за часів Шевченка вираз "оддать у москалі" означав віддати на 25-літню службу солдатом; згодом - вояка будь-якої російської армії; розмовн. - людина, переважно росіянин, що є виразник імперсько-державних інтересів
