У чому сенс життя?
Питанням сенсу життя задавалися мільярди людей протягом усієї історії людства. Великі мислителі Заходу і Сходу давали свої визначення сенсу буття, однак ніхто так і не знайшов формули, яка б підходила всім без винятку. Тобто універсальної формули не існує, як і універсальних ліків, двох абсолютно однакових людей. Всі ми різні, а отже, і сенс життя, призначення у всіх різне. Саме тому немає у світі єдиної релігії, вчення, які б влаштовували всіх без винятку. Можна лише стверджувати із впевненістю, що безцільне, безглузде життя робить людину нещасною; кожен із нас народжується з певними унікальними здібностями, нахилами, а отже, у власному житті має ними керуватися, ставлячи і досягаючи певних життєвих цілей. Треба просто вміти правильно ставити перед собою мету, яку ти маєш досягнути.
На мою думку, кожна людина приходить в життя з певною місію. Яку б діяльність чи стиль життя вона не обрала, все одно рано чи пізно почне робити те, що у неї найкраще виходить. Навіть якщо її робота даватиме стабільні і високі доходи, але не приноситиме задоволення, у людини виникне почуття незадоволення своєю роботою, власним життям і вона вимушена буде щось поміняти у цьому житті, аби не почувати себе нещасною. Краще, звичайно, це зробити раніше, аніж пізніше. Адже ще Григір Сковорода стверджував, що людина народжена, аби виконувати «сродну працю», і лише така праця привносить насолоду і гармонію у життя кожної людини. Найчастіше, людина незадоволена життям тоді, коли займається не своєю справою. «Сродна праця» - це та, до якої людина найбільш схильна, до чого найбільш здатна. Хтось народився бути вченим, мислителем, вчителем, хтось хліборобом, хтось бути мамою – у кожного є своє призначення у житті.
У чому смисл буття? Це питання рано чи пізно постає перед кожною людиною. Ми задумуємося над питаннями, для чого ми народилися на цей світ, а чи не марнуємо ми власне життя даремне? Можна старатися уникати цих питань, займатися марнотратством, але прийде та хвилина, коли все ж таки прийдеться ставити і знаходити відповіді на ці питання. Іноді відповіді на поставлені питання ми шукаємо все своє життя.
Людина – це унікальна істота, яка суттєво відрізняється від усіх інших створінь, адже їй недостатньо просто жити, вона мусить розуміти для чого вона живе. Достоєвський наголошува: « Таємниця людського буття не в тому, щоб лише жити, а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення собі, для чого їй жити, людина не погодиться жити і швидше знищить себе, ніж залишиться на землі…» Без усвідомлення сенсу життя ми не можемо бути щасливими, ми постійно відчуватимемо, що нам чогось не вистачає для щастя.
Насправді, питання про сенс життя є одним з найскладніших, перед яким стояло людство впродовж усієї історії свого існування і, напевне, ще гостріше стоїть в наші дні. Отже, кожен з нас хоча б раз у житті (а дехто і не один раз) ставив його перед собою, намагаючись знайти відповідь.
Одні, шукаючи відповідь на питання про сенс життя, зневірюються і починають стверджувати, що життя не має смислу, воно абсурдне за своєю суттю. Люди народжуються, роблять одні й ті самі помилки – і зрештою помирають, так і не усвідомивши для чого вони жили. Інші стверджують, що життя варто прожити насолоджуючись і лише на схилі прожитих років, коли от-от постануть перед світом іншим, треба задумуватися над його змістом. Ще хтось вважає, що взагалі не треба задумуватись над цим питанням, бо все одно відповіді не знайти, а дурниць наробити можна, втративши рівновагу, бо такі питання виснажують людину. Хтось бачить сенс життя в еволюції, розвитку, прогресі, в процесі боротьби. Для когось сенс життя нелогічно шукати в межах життя, бо сенс (призначення) будь-якого процесу перебуває поза його межами, сенс буття не може перебувати в часових межах життя, очевидно, що істинний сенс людського життя лежить десь в площині існування виду, цивілізації, Всесвіту тощо, але ніяк не в площині буття індивідуму. Ще хтось вважає, що сенс життя в поставленні й досягненні певної мети або ж сенс життя у самому житті. У щасті, любові, праці, щоб робити те, що приносить задоволення, щоб залишити після себе щось хороше.
Так в чому ж насправді сенс життя? В коханні? Роботі? Славі? Сім’ї? Чи в чомусь іншому?
Це питання риторичне, чітко відповіді на нього ніколи ніхто не дасть.
У коханні? Якоюсь мірою так. Кохання - це прекрасне почуття. Справжнє кохання перемагає будь-які труднощі. Але його треба оберігати, бо воно, як кришталь, дуже легко б’ється... Загубиш - і не повернеш, бо довіру повернути неможливо... Йти на поступки, вміти розуміти потреби іншої людини, знаходити компроміс. На жаль, люди втрачають здатність проявляти високі почуття в епоху прискорення й інновацій.
У роботі? Розвиватися, вчитися, будувати кар’єру розвиватися, завойовувати авторитет,отримувати високу платню. Що ж, комусь це приносить задоволення, особливо тому, хто займається своєю справою.
У славі? Визнанні? Чому б і ні? Але для цього треба тяжко працювати. Головне - не захворіти "зірковою хворобою"- не дивитися на світ гордовито. Якщо людина талановита - вона має право на визнання.
Сім’я? Бути потрібним комусь – це щастя. Сім’я - це родичі, кохані, просто гарний друг, який близький тобі по духу. Заради них варто жити.
У чомусь іншому? Можливо... У кожного своє призначення... Головне, знайти своє призначення, своє місце на цій землі.
У людини з часом життєві цілі змінюються, та головне – це зберегти для себе людські цінності, гідність й моральність за будь-яких життєвих ситуацій.
Оскільки кожна людина унікальна, то й відповідь на питання про сенс життя у кожного буде своя. Незаперечним є й те твердження, що смислом власне життя ми наповнюємо самі власними думками, вчинками, прагненнями. Як на мене, сенс життя – це прожити його гідною людиною, мудрою, сильною, багатою духовно. Я не зміню цей світ, але я можу привнести у нього світло – це кредо справжньої людини. Кожен із нас має бути тим світлячком, який приходить у світ, аби освітити його.
Життя – це лише мить у порівнянні з вічністю і треба прожитии цю мить гідно.

Этой ночью приобщилась к закрытому просмотру фильма на ОРТ «Юрьев день». Картина вызывает смешанные чувства, которые сразу и выразить трудно. Режиссура фильма  талантлива, как и игра актеров, но непонятна идея, главная мысль картины. Что хотели донести зрителю его авторы? То, что в человека в самой безысходной ситуации остается надежда, стремление к светлому. Или то, что без корней, истоков почти невозможно остаться Человеком, и в такой ситуации помочь может только вера – как светлый луч в жизни?

Не знаю, но те персонажи, которые стали фоном для главной героини, да и поведение самой героини, - убеждают в обратном. Трудно остаться человеком в нечеловеческих условиях, почти невозможно, и когда переполнен отчаянием сверх венца, для веры не у каждого останется в душе место. И не умерла ли вообще у такого человека душа? 

В  городе, куда приехала известная певица с сыном, чтобы показать ему Русь великую, свои истоки, сын исчезает, как бы растворившись в тумане. Героиня в поисках сына вынуждена остановиться в этом городе и, в конце концов, решает здесь остаться, надеясь на то, что сын найдется. И вот тут разворачиваются картины беспросветной жизни жителей русской глубинки. Героиня становится одной из «них», этих людей, с их безысходностью, нищетой, непробудным пьянством.

 Фильм, возможно, в некоторых сгущенных красках правдиво показывает жизнь захолустного городка глубокой провинции России или другой страны СНГ. И если благополучному человеку, не видавшему весь ужас, «дно» (по Горькому) жизни народа, кажется такая действительность нереальной, выдуманной, наконец, невозможной, то для людей, видавших виды, - это реальная картина жизни миллионов и миллионов людей на просторах СНГ – безысходная, беспросветная, лишенная всякого смысла. Самое страшное, что люди лишены будущего, того светлого будущего, которое нам обещали при социализме и обещают сегодня в ином мире, и вообще лишены человека в человеке.

И хотя в конце картины героиня присоединяется к хору женщин, поющих в неотапливаемом храме (и только пар изо рта подтверждает, что в этом страшном мире в них еще теплится жизнь), все же, как- то неубедительно утверждение автора, что еще есть надежда на будущее, есть смысл существования Человека в таких аллегорических условиях, в беспросветном пьянстве, при полной безысходности и отчаянии.

 Почему-то, просмотрев эту картину, приходишь к иному выводу – бессмысленности своей жизни и убеждению, что если бы не было Бога, то его нужно придумать, иначе не у каждого хватит сил в таких условиях дожить до конца своих дней, как не у каждого хватит веры поверить у Всевышнего, живя в таких нечеловеческих условиях. Опустить человека так легко, но как тяжело его «поднять».

 

 

Знову Київ, ремонт у квартирі, пошуки роботи і та ж невизначеність. А ще приїзд сестри. Боялась зустрічі з нею.

Не могла стриматись, сльози текли по щоках. Вона мало не запізнилась, бігла по перону, а побачивши сестру біля вагону, обійняла її, не стримавшись, заплакала навзрид. Бачила краєм ока, що на них звертають увагу, але не могла вгамувати сльози . Після нетривалого гостювання сестра знову від’їжджала.Найстрашнішим було те, що розуміла: свідомість сестри вже, найвірогідніше, ніколи не повернеться з тих сутінків, в яких перебувала тепер. Вона втратила будь-яку надію допомогти їй, хіба що залишалося сподіватися на диво... Але в дива більше не вірила.

 Не могла стримати сліз і після того, як потяг рушив. Вже в автомобілі, не стримуючись невтішно ридала всю дорогу додому. Усвідомлювала, що безсила в горі. Що чекає на них попереду? Не хотіла нікого ні бачити, ні чути. Не мала більше ніяких ні бажань, ні прагнень...Не залишалось навіть найменшої надії.

 

 

 

Вона тримала себе в руках. Перебувала в безвихідному становищі, розуміла, що найстрашніше тепер – депресія. Одного разу вона вже боролася з мороком, що охоплює всю людську сутність, добирається до найпотаємніших закутків душі.

Наразі повернулася з-за кордону. Жила і працювала там нелегально. Коли вперше опинилася на заході, то він їй здався раєм на землі. Пізніше, звикнувши до наповнених прилавків магазинів, блиску ілюмінацій, праці з ранку до вечора на трьох роботах, захід вже не здавався таким привабливим. Але все ж тут життя було кращим, ніж вдома на той час ( та й на сьогодні). Була молода, сповнена амбіцій ( аякже, мала дві вищі освіти), тому хоча й хотіла жити в цивілізованому світі, але прагнула до власної самореалізації. Розуміла, що в цьому світі, якщо вона й потрібна, то тільки, в кращому разі, для прибирання офісів.

Повернувшись додому, купила омріяну однокімнатну квартиру в Києві. Для цього віддала все, що заробила, та ще й позичила у сестри. І ось тоді. Коли вона опинилася в своїй омріяній квартирі без копійчини в кишені, без роботи, знайомих і такої потрібної підтримки,  пережила той стан, з якого не кожен може вибратися самотужки. Спала на матраці, що лежав прямо на підлозі. Це були всі меблі в квартирі та ще стіл на кухні. Вона не могла зрозуміти й нині, як вона тоді викараскалася: були хвилини, коли її думки зосереджувалися тільки навколо одного – покінчити з життям, але була ніби паралізована, не мала сил піднятися, пошукати пігулки, навіть поворухнутися. Що їй допомогло винирнути з того мороку – не знає. Але на все життя запам’ятала той стан, усвідомлювала, що пережила глибоку депресію, тому завжди намагалася за будь-яких умов тримати себе в руках, не опускатися до тих безпросвітних глибин, холод яких  одного разу вже відчула.

Пішла працювати в школу, паралельно ще вчилася в університеті, можливо, це її і врятувало. Свою професію не любила, хоч і вважалася непоганим вчителем. Але нічого іншого не шукала – панічно боялася, що знову втратить роботу, то нею оволодіє депресія. Однак все ж таки через кільканадцять років нелюбої праці, власної нереалізованості, вона таки наважилася щось змінити в своєму житті. Так стала редактором журналу який ледь на ледь виживав у нових суспільних реаліях. Зарплата була ще мізернішою ніж у школі, життя в матеріальному аспекті ще нестерпнішим, але праця редактора їй подобалася. Та її поневіряння на цьому не закінчилися. Потім був приїзд сестри, її неадекватність у сприйнятті світу, розпач і бажання допомогти.

 

 

Новий рік зустрічала біля телевізора, вперше  з такими „подарунками”: наприкінці старого року звільнилася з роботи, наразі не мала навіть надії знайти щось пристойне  в майбутньому. Навіть ця остання крапля, точніше, цеглина в мурі, що відділяла  від життя, не змусила її діяти, шукати оголошення, телефонувати, робити хоча б щось, аби знайти іншу роботу, почати врешті-решт жити.

Розуміла, що так чинити не можна, але не мала сил змінити хоча б щось. Якщо повернеться в місто, то знову потрапить у пастку своєї безпорадності. Якби це була казка або кінофільм, то обов’язково знайшовся б герой, котрий би прийшов їй на допомогу – і попереду їх чекало б довге і щасливе майбуття... А в реальному житті вона може розраховувати лише на власні сили. Планувала поритися в Інтернет, можливо, там знайде вирішення своїх проблем, але мало покладала надій на це. Якщо вже спіткає невдача, то зразу і в усьому. Мабуть, все ж таки треба перечекати цей життєвий шторм, аби не потонути, не опинитися на самому дні.

Взагалі, думала вона, люди не дуже щедрі на допомогу, на підтримку інших. Надто часто зустрічала в житті черствість, а то й ворожість людську, тому й не мала ілюзій щодо приязних стосунків зі своїм оточенням.

 

 

Знову була сама, але тепер вона це сприймала із задоволенням. Упивалася своєю самотністю, і їй байдуже було до справ цілого світу, не хотіла нічого знати, жила у замкненому просторі свого я. Останнім часом просто жила, хоча з острахом спостерігала , як все більше й більше байдужіла до того, що відбувалося навколо. Вона ще спостерігала за подіями у світі, дивилася щовечора новини по телевізору, розмірковувала, аналізувала, але якось відсторонено, ніби теоретично, не ототожнюючи себе із навколишнім світом. Знала, що абсолютно ніяк не може вплинути на будь-які події, що відбувалися у світі, вона безпорадна була змінити хоча б щось у своєму житті. Та й цим теж на сьогодні не дуже переймалася, їй було байдуже і до свого життя.
Пливла як билинка в бурхливому потоці життєвої річки, лише питанням часу залишалось, коли цей потік затягне її у свій вирій. Розуміла, що і більшість мала таке життя, як і в неї, тільки дещо з іншими варіаціями. Їй стало нецікавим воно, надто вже передбачуване, безбарвне.
Сьогодні не поїхала на роботу. Просто фізично не вистачило сил подолати відстань, аби дібратись до редакції. Отримувала там мізерну платню, але не звільнялася. Мабуть, не хотіла рвати останню ниточку, що пов’язувала з оточенням. Проте сьогодні вранці не змогла піднятися з ліжка, не змогла пересилити себе і подумки вирішила: „Досить, на цьому моя кар’єра редактора закінчилася.” Але пізніше все ж таки зателефонувала головному редакторові і повідомила, що вона захворіла. Питання її звільнення було відкладено на деякий невизначений час. Уявила, як у вівторок їй прийдеться, зібравши всю свою силу волі, їхати на роботу і проклинати себе за те, що так і не наважилася звідси піти. З роботи, на якій її використовували як безкоштовну робочу силу і притому не дуже на неї зважали, тому що, як сказав її колега:
- Завжди знайдеться якась нещасна, котра потребуватиме й цього.
Таке ставлення до неї її пригнічувало, робота, яка приносила їй задоволення, тепер починала дратувати. Але кожного ранку, прокинувшись, вона бралась за статті. Працювала чи то вдома, чи то, долаючи значні відстані, їхала в редакцію. Такою була її реальність сьогодні.

Не знає, як дожила до літа, проте відчувала, що земля вже не втікає в неї з-під ніг, нарешті повернулася внутрішня рівновага. Але водночас повернулася і матеріальна скрута. Про Болгарію цього літа могла навіть не мріяти. В редакції журналу її відправили в чергову відпустку, не те що не заплативши відпускні, а заборгувавши платню за два місяці. Сиділа тепер знову в селі, але ще й без грошей, та занадто цим не переймалася, поки що. Її не хвилювало ні те, що зростав борг за оплату квартири, в якій не жила, ні те, що на неї чекало в найближчому майбутньому...Наразі ці проблеми здавалися не такими суттєвими. Вона просто жила, відкинувши всі турботи й переживання, жила одним днем і не хотіла думати про завтра. Хай буде все, як буде – наразі було її девізом.
А сьогодні селом пронісся буревій. Здійнявся раптово і довго кружляв селом, ламаючи дерева, рвучи дроти електромереж, лякаючи пронизливими рвучкими вітрами, тарабанячи густим дощем у вікна, а потім полетів просторами в інші світи, залишивши за собою поламані дерева, знищені огорожі, додавши зайвих турбот селянам.
Другий день не було світла, не працювали телефони, але в місто вона не поїхала. Її більше не було в тому житті, закресливши його, вона більше не мала змоги туди повернутися. Та й ніхто там не чекав. Як любила вона повторювати: „Я закрила за собою двері в минуле.” А отже, вважала, що його в неї не було. А про майбутнє не хотіла думати, надто невизначеним (або занадто передбачуваним) воно могло бути.
Нічим не хотіла займатися: ні читати, ні писати, ні в’язати. Лише ще праця на городі приносила втіху – доглядала за огірками, виполювала бур’яни, саджала суниці, підв’язувала гладіолуси, мріяла ще купити курочок, а ще б собаку у двір... Та не хотіла сваритися з мамою, котрій такі турботи були не до душі, вона вже рідко виходила з хати.
Консервувала огірки, вишні, займалася щоденними звичайними хатніми справами, більше не прагнула вести розмови з матір’ю, бо, крім сварок, це ні до чого не призводило. Так протікало її життя день за днем, рік за роком. Незчулася, як промайнуло два роки. Їй здавалося, що вона перебуває в якомусь оціпенінні, ніби зачарована. Та не могла з цим нічого вдіяти. Розуміла, що попереду ще багато таких днів, хоча й спокійних, урівноважених, та позбавлених змісту, наповненості. „Проте, з іншого боку, - розмірковувала вона,- можливо, їй потрібно для чогось прожити саме таке життя, адже могло бути ще гірше.” Покладалася повністю на долю. Має статися те, що станеться. Це краще, ніж щоденно бігати на ненависну роботу, переживати, отримувати копійчану платню, нервувати із-за дрібниць. Порівняно з таким життям у недалекому минулому, її сьогоднішнє набагато краще. А завтра буде вже завтра.

 

Цей дзвінок нагадав їй про минуле, котре не хотілося згадувати. Не хотілося переживати те, що вже пережила, повертатися в минуле. Вирішила не відповідати і ніколи більше з тими людьми не зустрічатися. Зрозуміла, що не хоче мати справу з тими, хто маніпулює свідомістю і почуттями інших, а тим паче, якщо ще й прикриваються високими цілями і релігійними теоріями. Цій історії має бути кінець, треба поставити крапку.

З головою поринула в міські щоденні турботи: пошуки роботи, розсилка резюме по Інтернет. Займалася якимись побутовими дрібничками і навмисне більше не поверталася навіть подумки в своє недалеке минуле. Вона мала пережити цей період, обдумати, прийняти якесь рішення. І хоч тепер не мала того, до чого прагнула (як і будь-яка жінка), але потроху до неї поверталася внутрішня рівновага і,  вкінці - кінців, стабільність. Самотність вже не здавалась нестерпною, навпаки, вона починала усвідомлювати переваги такого свого життя, розуміти, що підсвідомо завжди до нього прагнула. Не можна в житті поєднати те, що не поєднується.

Ставила перед собою запитання: хто вона? для чого живе? Але відповіді не знаходила. Не могла зрозуміти хто вона, а тим паче для чого живе.

Жінка середніх років, яка не мала нікого і нічого, ніякої мети в житті, за яку б можна було чіплятися, вже не кажучи про те, щоб заради неї жити. Абсолютно не розуміла для чого вона живе і заради чого живуть інші. Їй не хотілося жити за тими стандартами, які нав’язувало поспільство, але мала з ними рахуватися, шукати точки дотику з оточуючими, з їхньою шкалою оцінювання людей і життя. Проте з роками це робити ставало все важче, розчаровувалася в людях, життєвих цінностях, прагненнях, розуміла, що їй важко знайти коло для спілкування, свою нішу в житті і, найстрашніше, бачила своє майбутнє – зовсім самотню старість.

Не хотіла мати власних дітей, була переконана, що не зможе забезпечити їм достойне життя. Та й життя так складалося, що питання про дітей відпадало само собою. Колись мріяла про кохання, про те справжнє, єдине, а потім зрозуміла, що таке кохання, якщо й є в житті, то далеко не в кожного. Вона до цих обранців долі не належала. Надіятися не мала на що, але життя продовжувалося. Тепер напевне знала, що вона одна з мільйонів звичайнісіньких людей, які народжувалися, щоб опинитися в круговерті дрібних турбот, засвітитися світлячками в сірості життя і зникнути назавжди, так і не зрозумівши, не усвідомивши сповна потрібності свого життя.

 

 

Мой дом так пуст и одинок,
И голос мой как эхо этих стен,
Замрет, услышанный другими,
Но никогда тобой.
Мы люди двух миров,
Что никогда не смогут быть одним,
Уж слишком далеко,
Уж слишком все неясно.
И наши тени, встретившись на миг,
Расходятся теперь навеки.