Є. Татарська навала
1. Татарська навала (спочатку перший напад, що закінчився нещасливою битвою 1223 р. над Калкою, а потім, після спустошення північно-східніх князівств, — напад на Київ у 1240 р.) відбилася не лише в проповідях та літописних записах, а і в окремих повістях, які, щоправда, дійшли до нас тільки в складі літописів, але походження яких як самостійних творів — безсумнівне. В староукраїнській літературі від цих творів збереглося небагато і здебільшого в переробках. У Галицько-Волинському літописі оповіді стилістично цілком змінено, лише окремі вирази нагадують про їх стару форму.
2. Оповідання про битву на Калці краще збереглося в Суздальському літописі; в Галицько-Волинському воно скорочене та доповнене даними про князя Данила. Суздальське оповідання, ймовірно, Київського походження, бо автор лічить роки за княжінням Київського князя Мстислава Романовича. До первісної форми оповідання належать, певно, ефектні деталі, що вкраплені в оповідання, писане в літописному стилі. Основний зміст оповідання: великий військовий похід проти татар після невеликої перемоги закінчується страшною поразкою. Оповідання перебільшує: «руське» військо при переправі через Дніпро йде «ніби по суху», бо вся вода покрита човнами; кілька князів відбиваються три дні від татар у «городі» з возів. Усіх полонених князів татари передушили — поклали на них дошки та сіли на них обідати. В північних текстах у оповіді про битву згадується загибель «богатирів» (Добрині, Альоші, яких звуть «рязанцями»).
3. Оповідання про руїну Києва теж зустрічається в різних літописах. В Галицько-Волинському воно оброблене автором біографії в дусі його власної стилістики. Найбільш вражаючі місця не здаються ориґінальними. Основні моменти твору такі: Батий дивується величі та красі Києва; «і обложив місто... І не можна було нічого чути від скрипіння возів його, великого реву верблюдів його та іржання коней його», що говорять у місті. Татари розбили міську стіну — «і можна було бачити ламання списів і рубання щитів, і стріли затьмарили світло». Кияни оборонялися в тимчасовому укріпленні коло церкви св. Богородиці, але стіни завалилися, і місто остаточно впало. Данилового воєводу Дмитра, що тоді правив містом, татари не забили за «його мужність». Оповідання нагадує стилем Київський літопис 12 ст. Цитовані місця повторюють або Йосифа Флавія, або Біблію (прихід Асура = ассірійців до Палестини і т. п.).
Старина про Калина-царя (II. Д. 5) має в сучасній формі місця, схожі з оповіданням, що теж може свідчити про його давність.
4. Обидва твори про татарську навалу цікаві тим, що в них маємо спробу утворити якийсь новий тип літературного твору, новий літературний ґатунок. Це викінчене оповідання про історичні події, що не належить до якогось «літопису». Оповідань такого типу давніше не було. Усі нам відомі оповідання з тих часів — є творами релігійного характеру або освітлюють події світської історії з релігійного погляду (наприклад, оповідання про забиття князів). Єдиний виняток (оповідання про осліплення князя Василька) теж не концентрує уваги на історичних подіях, автора цікавить лише особа князя. Незважаючи на малий обсяг оповідань про татарську навалу, вони цікаві як твори нового типу.
Почин авторів обох оповідань успіху не мав. Від пізніших часів до нас не дійшло ніяких наслідувань їх. Щонайбільше на північному сході постає в 13 ст. окрема повість про смерть Батия (наведена в літописах під 1247 р.).
Ж. Два твори сумнівного походження
1. Є кілька пам’яток, що їх приналежність до старокиївської доби безсумнівна, але неясний час та, зокрема, місце їх постання. Ми зупинимося лише на двох найориґінальніших, староукраїнське походження яких не викликає особливих сумнівів.
Перший твір — так зване «Молениє» (Прохання) Данила (Заточника)». Це ніби прохання якогось Данила до князя, ім’я якого в різних списках пам’ятки різне. В кожному разі, це — ніби Переяславський князь, але якого Переяслава — південного чи північного (Суздальського) — неясно. Непевний і час походження твору. Різні дослідники відносять його до часу між 11 та 13 ст., але навряд чи твір такого складного стилю міг постати вже в 11 ст. Рукописи його відносяться до 16 — 18 вв.
Зміст «Моления» — ніби прохання, але автор не говорить зовсім, про що він прохає; замість «моления» він то вихваляє князя, то подає йому численні поради, до речі, не дуже впорядковані. В той час, як старі дослідники намагалися встановити, про що, власне, просить Данило (Данила традиція зве ще «Заточником», ніби засланим кудись на північ — та для цієї назви немає підстав у творі самому), хто він такий, до якої суспільної верстви належить. «Молениє» є суто літературним твором, призначеним не для певного князя, а для читача, хто б він не був. «Молениє» зв’язане з кількома літературними ґатунками. По-перше, воно подібне, напр., до віршів-прохань візантійських письменників Федора Продрома та Михайла Гліки, що написали: перший — кілька віршованих листів-прохань, а другий — один такий лист до візантійських імператорів. По-друге — це збірка сентенцій, подібна до «Бджоли» або частин «Ізборника» 1076 р.; але ці сентенції вставлено в літературну рамку прохання. Подібними збірками є і повчання Біблії («Прислів’я Соломонові» та «Книга Страхова»). По-третє — це порада князеві, теж типовий ґатунок (пор. «Таємницю таємниць» — III. 7): «поліпшити» правителя означало поліпшити суспільство! Сама форма сентенції надавала сказаному певного авторитету, зокрема, коли робилися посилання на авторитети, чим кілька разів користується і автор «Моления». Пригадаймо роль сентенцій у літописі та ідеологічному перекладному романі (Екскурс І. Г, б. 5 — 7).
Форма збірки сентенцій привела до того, що «Молениє» переписувачі без меж доповнювали та переробляли, додавши до нього тексти з географічними та власними іменами, що й призводили до хибних та дуже різноманітних припущень про час та місце написання твору та про його автора.
2. Коли підійдемо до «Моления» як до твору суто літературного, то звернемо увагу на надзвичайне розмаїття його складу. Тут і тексти з св. Письма: «жадаю милости твоєя, аки єлень источника водного», «возри на птица небесния, яко ни сЂють, ни жнуть, ни въ житница собирають, но уповають на милость Божию», «всякъ видит у друга сучецъ во очию, а у себе ни бревна не видит»; автор просто посилається на царя Соломона («Соломон тако же рече»), на Псалтир («Давид»), цитує книги Іова, Сираха, Ісаю і т. д., згадує царя Єзекію, князя вихваляє (в одному місці) словами «Пісні пісень». Позичає він цитати зі старої літератури, зокрема збірок, що увійшли в склад Збірника 1076 р. (напр., «Стословець» Геннадія), з «Фізіолога», можливо навіть з «Акира Премудрого», а головне — з інших збірок сентенцій (хоч «Бджоли» він, здається, не знає). Цим шляхом потрапили до нього, мабуть, такі рідкісні цитати, як цитата з учня Арістотеля — Теофраста тощо. Частину текстів могли додати пізніші переписувачі. Поруч із цим є сентенції, запозичені з літописів або історичних переказів: князь Ростислав нібито сказав: «Лучше би ми смерть, нежели курскоє княжениє» (за літописом ці слова сказав князь Андрій Володимирович Переяславський); «Златом бо мужей добрыхъ не добудешь, а мужи злато, й сребро, й градов добудешь» — за літописом князь Володимир сказав, що «сріблом і золотом не дістану дружини, а дружиною дістану срібло та золото». Наводять деякі рукописи також невідому з інших джерел сентенцію «Святослава, сина Ольжиного» (10 ст.). Є тут і чимало прислів’їв типу популярних; суто народних ніби немає, хоч до затертя народного характеру могло спричинитися церковне забарвлення мови твору; напр.: не корабель топить людину, а вітер; ржа їсть залізо, а печаль — дух людини; моря не вичерпати ополоником («уполовнею»); не їв був з піску масла, а від козла — молока (грецьке прислів’я говорить про «птиче» або «куряче» молоко). Це — «мирские причти». Ще: рак не риба, їжак — не звірина, хто жінку слухає — не чоловік. До типу народних дотепів належать і «географічні»: «кому Переяславль, a мнъ Гореславль» (пригадаймо «Олега Гориславича» з «Слова о полку Ігоревім»). Мабуть, переписувачі додали північні географічні назви: «кому Боголюбово, a мнъ горе лютое», «кому БЂлоозеро, a мнЂ чернъе смолы», «кому Лаче озеро, а мни много плача исполнено». Деякі сентенції зустрінемо і значно пізніше, напр., у Сковороди; автор «Моления» каже, що йому ліпше воду пити у князя, аніж мед у бояр; у Сковороди: «Лучче мні сухар з водою, нежели сахар з бідою». Або автор «Моления» говорить про людей, що «хитрять та мудрять» про чужу біду, а про свою й не подумають, що нагадує «мораль» одного з літописних оповідань про волхва, який не передбачав своєї загибелі (пор. І. В; 4). У Сковороди — відьма, яка знає, що робиться в чужих домах, а про свій не піклується. Це ще античний мотив. Прислів’я про те, що ліпше залізо варити, ніж зі злою жінкою жити, зустрічаємо і в віршах ієромонаха Климентія в 17 ст. (лише в нього — «ніж жену злу учити») і т. д.
Сентенції, «ґноми», прислів’я — здебільшого є витягами з цілих історій, часто казок. Можливо, що й «варити залізо» — натяк на казку про юшку з сокири. Початок твору нагадує патетичним тоном та зверненням до «братій» початок «Слова о полку Ігоревім»: «Вострубим убо, братие, аки в златокованную трубу, въ разумъ ума своего й начнемъ бити в сребренныя арганы — во извЂстие мудрости, и ударим в бубни ума своего, поюще в богодохновЂнныя свирЂли, да восплачются в нас душеполезныя помыслы». Тут — гарний паралелізм: труба — «разум ума»; «аргани» — «ізвістие мудрости»; «бубни» — «ум»; «свирілі» — «помисли». Більшість прислів’їв збудовані як двочленні формули: «Их же бо ризы свЂтлы, тЂх и речи честны» — так жаліється автор на загальну повагу, яку знаходять у світі багатії. Іноді двочленність формул підкреслено римою:
«Добру господину служа, дослужится свободы,
а злу господину служа, дослужится болшие работы.
Кому Переяславль,
a мнЂ Гореславль...
Обрати тучу милости твоея
на землю худости моея...»
Може, найцікавіше формально, що зустрічаємо тут такі самі алітерації, які нам відомі вже з літопису:
«Богат мужъ возглаголет | м-воз
вси молчат и слово его до облак вознесут; | в-м-воз
а убог мужъ возглаголет, | м-воз
то вси на него воскликнут... | в-н-н-вос
не зри на мя, | н-з-н-м
аки волкъ на агнеца, | а-н-а
но зри на мя, | н-з-н-м
яко мати на младенца... | м-н-м
За змістом «Молениє» є, як згадано, проханням у князя «милості», уваги, пам’яті, порятунку від злиднів тощо. Водночас вихваляються князь та держава (у тому ж «ґномічному» стилі): «злато краса женамъ, а ти, княже, людемъ своимъ», «кораблю глава кормникъ, а ти, княже, людемъ своимъ», «гусли строятся персты, а град нашь твоєю державою» і т. д. Не дуже глибокі моральні повчання для князя. Зате широко говориться про потребу мати «мудрих» дорадців, що ніби ще важливіші, ніж військо; вихваляється мудрість та «книжное почитание»; коротше — про злих жінок (мабуть, позичене чи переписувачами додане); про чернецтво «без покликання». Наприкінці з’являється ще, — мабуть, візантійського походження — образ спортових чи циркових вправ перед «поганими салтанами» — єдине місце, що не витримує «ґномічного» стилю цілого твору.
Як сказано, неясного походження та непевної доби, цей твір, у кожному разі, належить до старої літератури та стоїть у ній поруч з іншими творами світського характеру як цікава пам’ятка многобічного візантійського впливу.
3. Другий твір невідомого часу та місця походження дуже своєрідний. Це — «Слово Адама в пеклі до Лазаря», апокрифічний твір без відомих чужоземних зразків, отже, мабуть, ориґінальний. Хоч дійшов він у рукописах 15 — 18 ст., його дослідники (Франко, Перетц) уважають, що він постав до 12 — 13 ст. Зміст його споріднений з «Євангелією Никодима» (оповідь про сходження Христове в пекло). Але виклад дуже своєрідний — спочатку Давид співає радісну пісню, почувши про народження Христове, та про наближення того моменту, коли буде зруйноване пекло. Далі йде розмова пророків та праотців. Коли наближається воскресіння Лазареве, то Адам посилає через нього свої покаянні прохання на землю до Христа. Кінець — сама історія сходження Христа до пекла — зберігся лише в пошкодженому списку.
4. У «Слові» цікавий для нас не тільки зміст, а головне — форма: ритмізована мова та безліч поетичних образів. Починається «Слово» заспівом (в усіх рукописах погано збережений), що нагадує початок «Моления», а потім починає «співати» цар Давид:
«Заспіваймо весело, дружино, пісень сьогодні,
плач відкладім та потішмось» —
мовить Давид у преісподнім пеклі сидячи,
накладаючи многоочиті, персти (так!) на живі струни
і вдарив у гуслі і мовив:
«Це час веселий настав,
це прийшов день спасіння!
Бо чую вже пастирів,
що грають у вертепі,
їх голос проходить крізь пекельні ворота
і до вух моїх доходить.
Чую вже тупіт перських коней,
якими дари везуть волхви
від своїх царів цареві небесному,
нині народженому на землі...
А його ми, дружино, багато днів чекали...
Його мати-дівиця
сповиває пелюшками,
що він сам сповиває небо хмарами,
а землю туманом...» (схоже — в Кирила Турівського).
Пророки скаржаться:
«А хто може від нас
Йому вість принести?
Ворота мідяні,
вереї залізні,
замки кам’яні,
кріпко запечатані...»
Зворушлива скарга Адама, бо він і його нащадки —
в тузі цій
і в обиді багато літ...
короткий час світло твоє бачив,
а це вже сонця твого пресвітлого
не бачу багато літ,
ані бурі, вітру не чую...
вже, Боже, не бачимо
променистого твого сонця,
ані благодатного твого світла,
туга нас охопила,
з жалю нашого ми засмучені...
І образ співця, що кладе пальці на «живі» струни, нагадує «Слово о полку Ігоревім», і сам початок — «се бо врем’я весело наста»; «уже бо, братіє, невеселая година въстала» або «тугою одержимы есмы», «туга умъ полонила»; «Уже, Господи, не видимі свЂтозарного твоего солнца» — «Уже не вижу власти сильного и богатого... брата моего»; «много лЂтъ в обидЂ есмы» — обидЂ порождено» — це дрібні збіги. Але загальний тон певних частин нагадує і «Слово о полку Ігоревім», і «дружинну» епічну традицію, яку зустрічаємо в деяких місцях літописів. «Слово Адама» було відоме на Україні та, здається, знайшло відгук ще в Кирила Транквіліона Ставровецького.
5. Менш цікаві інші твори, про які можна було б тут згадати. Раніше залучали іноді до староукраїнської літератури «Слово о погибелі руської землі» (13 ст.), що дечим нагадує вступ до Галицько-Волинського літопису. Твір невеликого обсягу та, як тепер можна майже з певністю сказати, є лише вступом до світської біографії кн. Олександра Невського, яка постала на півночі. Новітні припущення радянських дослідників, що автором цієї біографії є автор біографії князя Данила Галицького (в Галицько-Волинському літописі), цілком безпідставні.
Інший, безумовно старий твір — «Слово Кирила філософа» про «Хміль», ориґінальний формою; сам «Хміль» оповідає про пияцтво. Цей твір з «Кирилом філософом» (слов’янським місіонером) немає нічого спільного. Про його походження важко сказати щось певне на підставі пізніх рукописів. До того ж рукописи часто мають риси північної російської мови.
З. Література практичного призначення
1. Твори практичного призначення, розуміється, постають і протягом століть 12-го та наступних. Деякі з них заслуговують хоча б на коротку згадку в історії красного письменства.
Майстром молитовної творчості є найліпший проповідник доби, Кирило Турівський. Йому належать молитви на весь тиждень, що залишалися у вжитку протягом довгих століть. На кожен день призначено по три або чотири молитви; поділені вони за денними службами Божими та за днями тижня. В неділю молитви звернені до Спасителя та Трійці, в понеділок — до ангелів, у вівторок — до св. Іоана Хрестителя, у середу — до Божої Матері і т. д. Після кожної молитви йде «похвала», а на кінці — думки про смерть, страшний суд та майбутнє життя. Крім того, Кирилові приписувано «покаянний канон». Основний настрій молитов — повна недостойність людини перед обличчям святого. Людину Кирило змальовує в стані повного занепаду, з якого немає іншого виходу, як Божа ласка, до якої Кирило і звертається. Ось уривки:
«На небо очима подивитися не смію: бо тіло поранив злобою,
ані рук піднести до висоти: бо повні лиходійства,
ані уста відкрити на молитву: бо від злої мови зліпилися;
зідхнути не можу від самозвеличення,
серце обтяжив гойною їжею,
душу затьмарив немилосердям,
тіло заслабив лінощами,
ноги спіткнулись об камінь любові до насолоди,
вуха відкрив для слухання короткочасової похвали,
лице вкрив безсоромністю,
сморід моїх діл почувають ніздрі мої,
весь я — як дерево неплідне,
або як храм порожній...
злодій моєї душі криється в серці моєму,
чекаючи відповідного часу,
бо бачить мене не огородженого молитвою
та змушує малий маєток моєї віри покрасти...
Кирило прохає в Божої ласки захисту, сили оплакати свої гріхи, вилікуватися, відновитися та освятитися, допомоги проти ворога диявола... Ці молитви — вияв аскетичного світогляду та настроїв Кирила, аскета-подвижника, вияв справжнього релігійного ліризму.
Поруч аскетичних молитов Кирила зберігся з 12 століття «Канон» св. Ользі, писаний, можливо, теж Кирилом. Це — похвальний канон зовсім іншого стилю та настрою. Похвали Ользі поєднані з похвалами Христові та Богородиці. Автор приносить святій «похвальні квіти». Свята Ольга порівнюється з «розумною бджолою», що злітає на крилах, посріблених охрещенням, на пальму («финикъ») доброчину тощо. Твір дихає урочистим, радісним настроєм.
І в похвальному каноні, і в молитвах чимало гарних поетичних образів, що характеризують і проповіді Кирила. Напр., «уже день схиляється, і сонце віщує годину вечірню», гріховні вчинки людини — «злі митарі, що сидять біля воріт небесних» тощо.
2. Залишився один твір богословського характеру і від другого славного в 12-му віці письменника Клима Смолятича. Це його лист до Хоми. Як довідуємося з самого листа, це — лише один із листів Клима. Хома закидав Климові, що він уважає себе «філософом», що він у своїх творах спирається на «Гомера, Арістотеля та Платона» і шукає слави, ставши митрополитом (отже, лист писано по 1147 р.). Клим читав листа Хоми, свого старого смоленського співучня, князеві Ізяславові та іншим «послухам» та робить спробу в листі, який дійшов до нас, спростувати закиди Хоми. Згадує Клим при цьому і про свій давніший лист до кн. Ростислава Смоленського, де він виправдовував своє призначення на митрополита Руського без благословення Царгородського патріарха. Отже, лист цікавий уже тим, що переносить нас в атмосферу «літературного життя» 12-го віку, вказує на той інтерес, який викликали дописи богословського та церковнополітичного змісту в хоча й нешироких колах при князівських дворах. Гомер, Арістотель і Платон, може, й були відомі Климові з грецьких ориґіналів, але певніше — лише із збірок цитат; у кожному разі, користування ними свідчить про відносно вільне ставлення до «світської літератури».
Лист Клима цікавий і своїм богословським змістом. Клим є прибічником того символічного тлумачення св. Письма, яке бачимо пізніше в Кирила Турівського, що його визначним представником у 18 ст. був Сковорода. Нав’язуючи на форму питань та відповідей, яку зустрічаємо вже в деяких частинах Збірника 1073 р., Клим подає тлумачення численних текстів св. Письма «по тонку»: все в св. Письмі має не лише «буквальний», тобто — літеральний, але й глибший, прихований сенс. Якщо читаємо «Премудрість утворила собі храм на семи стовпах», то Премудрість є Бог, храм — людина, сім стовпів — сім соборів. Користується Клим у своїх тлумаченнях, між іншим, тлумаченнями Теодоріта Кирського та Іполіта, апокрифами, літературою типу «Фізіологів» та «Олександрією». Поетичні оповідання про алкіона (зимородка), ехіона — морську тварину, що передчуває бурю, саламандру тощо, прикрашують цей твір, що дійшов до нас, на жаль, лише в переробці якогось ченця Афанасія. Здається, що символічне тлумачення св. Письма було властивістю Київської школи на противагу іншим напрямам, навіть офіційній тоді течії візантійського церковного богословія.
Лист Клима був не єдиним твором, що наслідував візантійську форму питань-відповідей. Пізніше ця форма вплинула й на народну словесність (духовну пісню). До речі, дещо від Клима залишилося і в одній новгородській пам’ятці, так зв. «Запитаннях Кирика» (між 1130 — 56 рр.). Це — збірка питань церковно-практичного характеру. Запитує якийсь Кирик, відповідають йому здебільшого єпископ новгородський Нифонт, але й інші, м. ін. «Клим», — мабуть, той самий Клим Смолятич.
Літературна форма листа Клима та «Запитань Кирика» (поскільки на них відповідає Клим), на жаль, не можуть нам майже нічого сказати про літературне вміння Клима: в обох маємо справу лише з думками, а не з формою викладу первісного тексту.
3. До невідомої нам поза тим сфери літературного життя переносить нас «послання» якогось Ізосима до Анастасії. Видавець послання, Соболевський, уважав, що твір «Ізосима» насправді походить від «Симана» (Симона) — одного з авторів Патерика, а Анастасія — є та княгиня Анастасія-Верхуслава, з якою Симон, за власним його свідченням, листувався. Послання компілятивне. Автор нагадує своїй «духовній дочці», яка є черницею, приклади святих жінок (складено за «Мінеями» та «Прологом»), а потім нагадує про Страшний Суд (використавши одну проповідь Симона Месопотамського). У кожному разі, «послання» інформує нас про характер того приватного повчального листування, що грає в історії побожності визначну роль та про яке ми в старій Україні поза цим майже нічого не знаємо.
4. Провадиться далі праця над компілятивними історичними творами — «Хронографами» (див. І. 3. 5). Різні їх типи використовують або переважно грецькі хроніки («Елинський та Римський Літописець», перша редакція його київського походження, друга — 13 ст. — Суздальська), або Біблію («Юдейський хронограф»). Не з’ясовано, яким хронографом користувався автор біографії кн. Данила (він згадує хронограф та, здається, ужив його) — це мусів бути твір ориґінального типу.
Історичним твором можна вважати також «Толковую Палею» — коментований виклад Старого Завіту до Давида з полемікою проти юдейської релігії. Ймовірно, вона постала в 13 ст. (хоч деякі вчені вважають її за далеко раніший твір). Не раніше кінця 13 ст. постали на білоруській території «Слова святих пророків», що продовжують тенденцію «Палеї» на дальшому матеріалі.
5. Дещо варто згадати і в галузі церковної та світсько-практичної літератури. Це переважно листи ієрархів. До старіших пам’яток належать послання Феодосія (ймовірно, «Федоса-Грека») до кн. Ізяслава II (12 ст.) проти католицтва та в справі постів. Раніше приписувано їх св. Феодосієві. Пізніші послання митрополитів писано вже в Суздалі.
Юридичні пам’ятки, головне «грамоти», цікаві для історика літератури мовою та деяким порівняльним матеріалом до пам’яток красного письменства.
І. Значення літератури старокнязівської доби
1. Може здаватися, що прастара література не має для нашої сучасності великого значення та не мала його й для 16 — 17 вв., не кажучи вже про «відродження» 19 ст. Щоправда, нерідко посилаються на стару літературу та культуру в суперечках з тими, хто сумнівається в існуванні української літературної, культурної та національної традиції. Але це є арґумент, спрямований здебільшого проти погано поінформованих чужинців. А самі українці, що користуються цим арґументом, чи знають вони і добре староукраїнську літературу? На жаль, не завжди, незважаючи на шкільну освіту. Виклади старої літератури або занадто спеціальні (Грушевський, Возняк) або цілком побіжні і до того ж майже не зупиняються на суто літературних властивостях старої літератури, викладаючи лише її для наших сучасників часто малоцікавий зміст. Тому нерідко доводиться чути навіть від «оборонців» української літературної традиції, що, крім «Слова о полку Ігоревім» (про яке, на жаль, популярні та дилетантські дослідження розповсюдили чимало сумнівних, а то й цілком хибних відомостей), не заслуговує на увагу модерного читача. А такий погляд є власне неґуванням української літературної традиції.
Тим часом історична традиція є явищем великої ваги. Вона є чинна в нашій сучасності, навіть коли ми її мало помічаємо та свідомо не плекаємо. Крізь усі політичні та культурні зміни історичне минуле нечутно для вуха промовляє до кожної людини. В сучасності чинні не лише ті рештки, що в рамках народного побуту та фольклору протрималися протягом століть до нашої доби. Промовляє минуле і через звичайнісіньку мову повсякденного життя, промовляє воно і через усі зміни ідеологій, промовляє воно і в національному характері, який виробився під впливом усіх минулих епох і історичних подій. Я не думаю, що цей «народний характер» легко дослідити та визначити науковими формулами: навпаки, я навіть маю принципові сумніви щодо можливості такого дослідження та такого формулювання не лише для наших днів, а й загалом. Але цей національний характер є та «невідома» сила, що виявляється в усьому житті кожного народу, в його успіхах та нещастях, у його розвитку чи підупаді.
1. Розуміється, найбільше значення мають для вироблення національного характеру та історичних сил, що впливають і далі, саме блискучі, великі епохи минулого.
2. Література 11 — 13 вв. і є в історії української культури одною з таких вирішальних культурних епох. Поруч із нею можуть стати лише 16 — 17 вв. (релятивно далеко нижчі), а почасти — 19 вік, вплив якого з’ясовується і тим, що він є лише недавнім минулим.
Самий факт християнізації країни і безпосередній за цим розвиток широкої обсягом та глибокої змістом і красної формою літератури виявив і внутрішні можливості народу і його здатність засвоїти цінності чужої та вищої культури. Цей культурний розквіт куди важливіший, ніж тимчасовий політичний та господарський розвиток тих часів. Київська доба клала початок приєднанню України до традиції європейського культурного світу.
Здається, читачеві мусять уже бути ясні великі успіхи словесного мистецтва старокнязівської доби: розвиток мови, літературного стилю та засвоєння літературою певного комплексу загальнолюдських тем. До речі, можна було б підкреслити, що репертуар літературних творів у своєму характері, а почасти і в конкретних творах відповідав назагал літературному репертуарові літератури раннього середньовіччя на Заході. Широта та різноманітність літературного репертуару старої України вражають, навіть тепер, коли багато творів безумовно втрачено. І ця духовна підготовка, рання дозрілість, не могла затертися й протягом менш щасливих культурно сторіч. Саме традиція старої літератури зробила можливим і несподіваний, хоч і не такий блискучий, новий розвиток на межі 16 — 17 вв. та знову — на іншій мовній основі в 19 в.
Цікавлячись минулим, зрозуміло, не треба заплющувати очей і на внутрішню цінність досягнень тієї або тієї епохи: краса та принадність багатьох творів 11 — 13 вв. є об’єктивним фактом.
3. Проте кожна доба має свої слабкості та свої хиби. Старокнязівська доба, попри всі свої творчі успіхи, залишила невикористаною щонайменше одну галузь культурної творчості, щільно пов’язану в ті часи з літературою — наукову діяльність. Лише незначні рештки дійшли до нас від якихось тепер уже неясних початків її: не розвинулися ані спроби самостійного богословського мислення (Клим Смолятич), ані початки світських, «зовнішніх», як тоді казали, наук. Тут не місце говорити про причини цієї слабкості староукраїнської культури. У кожному разі, вони важко позначилися на наступних століттях: кожен крок у цій галузі купувався великим напруженням та помилками і непотрібними ухилами вбік. Література була переважно сферою релігійних та естетичних емоцій, а не думки.
Бракує в старій літературі ще однієї сфери, сфери суб’єктивних, зокрема — еротичних переживань. Лише натяки на неї збереглися в романі про Діґеніса, в «Слові о полку Ігоревім» («плач» Ярославни), в Троянській історії, в «Олександрії», навіть у деяких оповіданнях патериків (Мойсей Угрин у «Печерському патерику»). Можливо, що мотиви суб’єктивного характеру використовувано лише в неписаних творах, про існування яких знаємо з рефлексів старого епосу в фольклорі: мотиви суб’єктивних еротичних переживань зустрічаємо в «старинах» про Чурилу, про Солов’я Будимировича. Можливо, що писані твори такого характеру загинули через нерозуміння або неґативне ставлення до них пізніших переписувачів, переважно ченців. Але до нас дійшли тільки твори, в яких суб’єктивні переживання мають виключно релігійний, зрідка суто моральний характер (дещо в «Поучениї» Володимира Мономаха, в оповіданні про осліплення Василька, про Ігорів похід у Київському літописі тощо). Староукраїнська література і в цьому бідніша за західну.
Сперечатися можна і про позитивне або неґативне значення повного переходу на слов’янську, до того ж ненародну мову. Цей перехід різко засудили в 19 ст. романтики (Куліш) і може ще гостріше «реалісти» — народники (С. Єфремов). З наукового погляду перебільшено неґативну оцінку дав ролі церковно-слов’янської мови А. Брюкнер. Немає сумніву, що його арґументи більш виправдані. В усьому європейському світі мовою в перші часи розвитку залишалася великою мірою латина, що не перешкодила пізніше розвиткові літератури народними мовами, а з другого боку — багато спричинилася до культурного розвитку, давши кожному народові безпосередній приступ до скарбниці античної культури. На Україні латину в нормальному розвитку, напевне, заступила б грецька мова. Не варто гадати, який би це мало вплив на культурний розвиток, але без сумніву, це з самого початку відкрило б, хоча й обмеженим колам, приступ до ще багатшої культурної сфери, ніж давала латина. Одначе, знання грецької мови не було таке мале, як часто гадають, про що свідчать хоча б численні переклади, зроблені аж до 13 ст. на Україні. Та все ж вона залишалася мовою невеликої кількості фахівців. Ці кола в 14 ст. звузилися.
З 14 віку починається самостійний культурний шлях України, відірваний від загальноєвропейського. Не розвинулася ані лицарська, ані двірська література, хоч деякі початки обох напрямів помітні ще в 12 в. Література залишила майже протягом трьох століть для себе переважно релігійну сферу, але без спроб засвоєння глибших підстав релігійної думки, бо таке засвоєння можливе лише на ґрунті хоча б обмеженої самостійної творчості.
Так літературне життя прийшло до певної стаґнації, яку, щоправда, ніяк не можемо порівняти з безприкладною стаґнацією сусідньої московської літератури. Потрібен був якийсь новий початок. Він прийшов після невдалих спроб у 14 — 15 ст. щойно наприкінці 16 ст.
