УКРАЇНСЬКА ТАБОРОВА ПРЕСА
НА ТЕРЕНАХ АВСТРІЇ (1915 — 1918 рр.)
І. Крупський[1]
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна, e-mail:
admgrf@franko.lviv.ua
Ще у роки Першої світової війни чимало вояків-українців з Наддніпрянщини, які служили в російській армії, потрапили в полон і опинились у таборах для військовополонених, що розташовувались на теренах Австрії. Одним з найбільших був табір у Фрайштадті. Саме у ньому, завдяки діяльності Союзу Визволення України, 5 червня 1915 року побачив світ перший таборовий часопис “Розвага”. У підзаголовку газети зазначалося, що її видає “гурток прихильників Союза Визволення України”. Видавалася газета з постійним гаслом — “Давайте з рук до рук, з барака до барака”.
У передовій статті першого числа, що була опублікована під заголовком “Привіт до земляків” і розпочиналася епіграфом — словами Т.Г.Шевченка:
Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Отсе нагадую..,
так обґрунтовувалася мета і завдання часопису: “Щоби ми не марнували часу.., щоб, коли вернемо додому, могли сказати — я навчився того, я дізнався про друге — для того ми від кількох місяців заходимося, щоб дати вам у руки газету. Вона призначена тільки для нас, для наших духовних потреб, для нашої розваги… В кожному числі знайдете звістки про війну, різні оповідання, дещо з науки, про різні дива природи.., вірші своїх товаришів, спомини, виливи того, що накипіло в нашій потомленій душі…”.
Задекларованої лінії редакція дотримувалася. Так, уже з першого числа вона запровадила відділ “Історичний календар”, де висвітлювала події, пов’язані з життям України, розповідала про українських письменників, поетів, громадсько-політичних діячів. Зокрема, 12 червня 1915 року заголовочним шрифтом редакція виділила дві врізки: “7 травня 1843 р. помер М.Шашкевич; 11 травня 1876 р. російський уряд видав указ, яким заборонено в межах Росії видавати українські книжки, часописи”, а в інших публікаціях детальніше розповіла про життя М.Шашкевича, про долю українського книгодрукування на Наддніпрянській Україні.
Матеріали історичного календаря містилися у кожному числі часопису і нерідко займали до двох газетних полос (виходила газета на шести сторінках форматом А3). У публікації таких матеріалів був певний зміст: якщо у перших числах редакція ніби й не торкалася політичних проблем (більшість полонених ревно відстоювали інтереси “матушкі-Расєї” й до українства ставилися, м’яко кажучи, не дуже прихильно), то в інших, хоча й не афішуючи, акцентувала наголос саме на національно-політичному аспекті. Зокрема, в статті “Чого нам треба вчитися рідної історії”, опублікованій 27 червня 1915 року, закликала “навчитися любити своє, шанувати своїх героїв”. А хто був таким героєм, на кого редакція радила орієнтуватися, свідчить число часопису за 11 липня 1915 року, яке майже повністю присвячено І.Мазепі. На першій полосі редакція вмістила портрет І.Мазепи, вірш про нього, підписаний псевдонімом Трутень (у псевдонімі був закладений глибокий зміст — мовляв, коли І.Мазепа віддав своє життя за Україну, то його нащадки є для України трутнями, оскільки нічого не роблять для її визволення), опублікувала кілька віршів І.Мазепи, що свідчать глибоку любов до України, її народу, готовність заради нього на самопожертву.
Стрижневим матеріалом числа була редакційна стаття “Полтавський бій”. На закриття блоку заверстали кореспонденцію Л.Українця “Не ганьбіть себе, не забувайте себе”. Відштовхнувшись від конкретного факту — авторові кореспонденції неодноразово доводилося чути, як деякі полонені співають пісню “Было дело под Полтавой”, — Л.Українець розтлумачує, що українцям співати цю пісню соромно, оскільки “ви сини тих батьків.., то чому ж співаєте “Наш могучий император, память вечная ему”, й розповідає про цього “могучого імператора”, який замучив до смерті не одну тисячу українців, зробив їх рабами.
Це одна провідна лінія кореспонденції — розвінчання суті царської політики щодо України. Друга лінія — прагнення переконати читачів, що “Мазепа не зрадник, а щирий українець”. Подаючи низку фактів, Л.Українець робить висновок, що не випадково з царського наказу в першу неділю Великого посту попи проклинають Мазепу, оскільки його ім’я є символом вільної, нескореної України.
Не менш важливим був і інший напрямок діяльності редакції — мовна проблема в Україні. Якщо зважити, що на Наддніпрянщині українська мова системою різних указів і циркулярів не визнавалася, то, зрозуміло, що для солдатів-українців вона була тим паче забороненим плодом. Але ж без материнської мови неможливо організувати національне військо, зрештою, неможливо забезпечити й існування суверенної держави. Тому уже на початку своєї діяльності, у числі за 4 липня 1915 року, наприклад, редакція закликає: “Все і всюди пишіть по-свойому, по-українськи. За півгодини кожний може навчитися по-своєму читати й писати. Хіба це тяжко? Гляньте: и се не руське і, а вживається твердо, так менш-більш, як руське ы. І читається як руське и. Е вимовляється твердо, як руське э. Зате є вимовляється м’ягко. Ї це м’яке і, напр. мої, твої, читається, як мойі, твойі. Твердого знаку не пишеться, бо він не потрібний”.
Третій напрям діяльності газети — просвітній. Причому торкався він не лише проблем національного освідомлення читачів, а й охоплював загальнопросвітницький напрям, хоча, звичайно, перевага надавалася політичній просвіті. Така діяльність редакції викликала спротив як серед російських шовіністів, так і серед своїх “землячків”: “Нераз почуєш у таборі між полоненими: “Не слухай отих учителів та професорів, не ходи на їхні читання, бо це висланники Австрії. Вони хочуть нас намовити до бунту проти Росії, тому що це вийде на користь Австрії”, — зазначалося у кореспонденції просвітнього відділу Союзу Визволення України “Про просвітню працю в таборі”, що була опублікована в числі за 27 червня 1915 року, а далі підкреслювалося, що і в Росії ведеться “виховна” робота серед полонених австрійців, організована “благотворительным обществом”, але у ній головним є намагання переконати полонених, що Росія — друг усіх народів. Союз Визволення України виходив, навпаки, з того, що російський уряд “не допускає жодного вільного слова до народу. Він положив на народ такі кайдани, що народові навіть не вільно заплакати, коли його б’ють… Заборонив навіть “мужицьке” письмо і мову, щоб мужик навіки лишився сліпим. Російське правительство доказало, що воно є вічним ворогом мужицького народу. Такого правительства ми не хочемо. І добре буде аж тоді, коли кожний народ матиме своє правительство. СВУ бажає, щоби люди якнайбільше вчилися, бо тільки свідомий може постояти за себе”.
Політичному загартуванню полонених сприяли такі публікації газети, як редакційна стаття “Хто ми й яке наше ім’я” (1915. — 31 жовт.), у якій обґрунтовувалася назва слова і походження України; кореспонденції “Спати чи працювати” (1915. — 4 лип.), “Українські герби” (1915. — 12 верес.), “Заповіт російського царя Петра Великого” (1915. — 7 лист.), які свідчили про імперську політику Росії.
Автор кореспонденції “Заповіт російського царя Петра Великого”, зокрема, побудував публікацію на промовистих цитатах із заповіту імператора Петра, додавши до них свої коментарі, хоча при цьому головне смислове навантаження усе ж мали цитати. Ось деякі з них: “Росія мусить бути постійно у воєннім стані, щоб зберегти воєнні нахили війська… Мусимо всякими способами стягнути до себе найбільше обдарованих.., щоби московський народ тягнув користи з інших країв, не стративши ні частини зі своїх… При кожній нагоді мусимо брати участь у подіях і всяких суперечках у Європі” тощо. Як бачимо, тут доцільно провести паралель із політикою сучасної Росії, основні політичні доктрини якої за цей час істотно не змінилися.
Перші номери “Розваги” полонені зустріли прохолодно: “Одні поставилися до газети вороже й не хотіли її читати, — згадувала редакція 27 липня 1918 року в передовій статті з нагоди трирічного існування часопису, — другі, а їх було більше, і раді би почитати її, та боялися брати до рук, щоб не потрапити в списки тих, котрих будуть “вєшать” по повороті “в Расєю” (так залякували полонених українців полонені росіяни. — І.К.). Тому майже весь наклад першого числа опинився в таборових смітниках та канавах. Скрізь по табору було чути лайки на “Україну” та “Рідну мову”, а тим, що писали й друкували газету, небезпечно було й через табір пройти”.
Однак редакція не припиняла видання часопису, і крига недовіри до неї потрохи скресала. Зокрема, завдяки її діяльності у таборі було навіть організоване видавниче товариство імені Івана Франка, що об’єднувало полонених українців, які працювали в галузі літератури та журналістики. Його метою було, як зазначала редакція у числі за 22 вересня 1917 року, “привити членам товариства навики редакційної і видавничої роботи, потрібні при відвороті для роботи в Україні”. Члени товариства вели в газеті конкретні теми чи відділи, спеціалізувалися у певних газетних жанрах. Планувалося з часом навіть перетворити товариство у “Союз українських робітників пера”, однак політичні реалії не дали можливості для реалізації цієї ідеї.
Не забувала редакція й тих, хто залишився в Україні. Зокрема, вона підтримала ініціативу про збір коштів серед полонених до українського бойового фонду, фонду українського шкільництва, стипендіального фонду українських гімназій, фонду робітничої преси та ін. Про зрослий авторитет самого часопису серед полонених свідчить і те, що коли у серпні 1916 року редакція оголосила про створення фонду газети “Розвага”, — за неповних дев’ять місяців до нього надійшло, як інформувала газета 27 травня 1917 року, 2614 корон, а видатки на видання газети за цей час становили 2528 корон.
Вважаючи, що Тимчасовий уряд допоможе Україні мирним шляхом вирішити її політичні проблеми, редакція підтримала ініціативу Союзу Визволення України про делегування на переговори з Тимчасовим урядом О.Скорописа-Йолтухівського, опублікувавши, зокрема, 27 травня 1917 року “Петицію полонених українців”, що містила чотири основні пункти: “1) надати усю повноту влади в Україні народові; 2) забезпечити рівними правами усі народи; 3) повернути українським селянам землю; 4) заключити мир в усій Європі” і постійно інформувала, як полонені сприймають цю петицію.
Однак, як свідчать публікації газети “Розвага”, ейфорія від того, що Україна здобуде волю мирним шляхом, швидко минала. Так, 27 червня 1917 року під рубрикою “Вісти з України” редакція “Розваги” передрукувала заклик Тимчасового уряду до українців, в якому, зокрема, зазначалося: “Брати українці! Не йдіть хибною дорогою! Не роздвоюйте сил Росії! Не відривайтеся від своєї матірної держави…”, на що В.Росенко у статті “Матірна держава”, опублікованій у наступному числі часопису, зазначав: “Українці вважають своєю Батьківщиною не Росію, а Україну”. І це було слушно.
5 вересня 1917 року “Розвага” вийшла з великою траурною рамкою на цілу першу сторінку, а усі її матеріали були присвячені українським воякам — Богданівцям, які відправлялися на фронт, але загинули від рук російських керасирів. Це був, за образним висловом М.Грушевського, “початок звороту від російської орієнтації”.
Узагальнюючи подібні факти ставлення Тимчасового уряду до Української армії, редакція у числі за 12 серпня 1917 року в статті “Українське військо” спростувала твердження “опікунів” України, які виступали проти творення українського війська, слушно при цьому зауважила: “Хто може бути впевнений, що завтра в Росії не впаде той державний лад, який панує сьогодні. А тоді кілька тисяч “ліхіх казаков-донцев” й бувай здорова, автономія України”. Справедливість цих слів незабаром підтвердило життя: у листопаді 1917 року владу захопили більшовики і відразу почали конфліктувати з Центральною Радою. “Свято революції скінчилося! Настає грізний час!” — ці слова М.Грушевського, виголошені ним на Всеукраїнському селянському з’їзді, стали лейтмотивом головних виступів багатьох таборових часописів, зокрема й часопису “Розвага”, втілилися в рубриках “Боротьба України з Петроградом”, “До збройного конфлікту України з Росією” та ін.
Окрім висвітлення подій в Україні часопис приділяє посилену увагу організації військових формувань у таборах, учасники яких могли б взяти участь у бойових діях в Україні, публікує статті, головною темою яких є потреба переконати у тому, що німецьке військо є союзником України у боротьбі проти більшовицької Росії, оприлюднює листи полонених, з яких випливає готовність іти на захист рідної держави тощо.
Так існував часопис до середини 1918 року. Однак у цей час усі таборові часописи потрапили в гостру скруту: бракувало паперу, шрифтів, фарби. Наклади часописів не розходилися, оскільки кількість полонених зменшувалася. За цих обставин вирішено закрити видання багатьох таборових часописів, а замість них почати випускати один, спільний для усіх таборів. Так, після 134 числа закінчилося видання таборового часопису “Розвага”, який зайняв почесне місце в історії української журналістики, в національно-визвольному русі українського народу.