17 листопада 2017 Любов СЕРДУНИЧ

Сьомий, Кличний, відмінок донедавна, в радянські часи, був репресований, аби українська мова була подібною до лексично бідної московинської. Мабуть, тому ми досі не шануємо його...

Отже, про КЛИЧНИЙ відмінок...

На добридень усім, хто завітав на сайт "UaModna"! Кличний відмінок виконує в реченні роль звертання до істоти (уособленого предмета), він не пов'язаний з иншими словами за допомогою запитання. При звертанні не запитується (хто? що? кого? чого?), а вказується на особу формою займенника ти (ви) у будь-якому випадку (напр., Даринко, матусю, ненько, земле, татку, Ростиславчику). В українській мові звертання обов'язково виражене Кличним відмінком іменника. Використання у звертаннях форм Називного відмінка (що властиве московинській мові) для української мови – не нормативно.

Слухаєш давню народну пісню і тішишся: як же ласкаво, ніжно вміли наші люди через пісню і спів звертатися до всього живого, до явищ природи, до предметів, які персоніфікуються. Засвідчують це вже самí назви народних перлин: "Ой дівчино, шумить гай", "Гей, чого, хлопці, славні молодці?", "Ой гиля-гиля, гусоньки, на став", "Ой, зійди, зійди, ясен місяцю", "Плавай, плавай, лебедонько", "Подай же, дівчино, подай же рученьку", "Ой вербо, вербо", "Ох і не стелися, хрещатий барвінку"...

І український фольклор, і літературна класика віддавна пильно дотримувалися Кличного відмінка, або, як його ще називають мовознавці, вокативу. Впродовж сторіч витворено великий арсенал мовних засобів для звертань, здатних задовольнити найвибагливіші смаки. При іменникові у формі Кл. відмінка ставили прикметники, займенники, вигуки, непоширені й поширені прикладки. Згадаймо Шевченкові рядки: "Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий!", "Думи мої!", "О славо злая!", "А ти, моя Україно, безталанна вдóво, Я до тебе літатиму з хмари на розмову", "Петрусю! Друже мій єдиний! Моє ти серце!".

Кл. відмінок посилює стилістичні функції звертань, надає їм української національної специфіки та колоритности. Може, сáме це найбільше і стривожило більшовицьких ідеологічних наглядачів, і з граматик, виданих у радянські часи, "крамольний" відмінок викинули, а при звертанні замість нього дозволили вживати іменники у формі відмінка Називного. І цілком справедливо дорікав Максим Рильський: "Сахаються у нас також і кличного відмінка, що становить одну з особливостей української мови... Мені, напр., просто-таки прикро читати, коли люди пишуть у звертанні "дорогий наш учитель", бо все моє українське єство тягнеться сказати "дорогий наш учителю".

Отже, система відмінків української й московинської мов стала однаковою. Бо в московинській, як відомо, Кличного відмінка нема (винятки – християнські звертання "Господи, Боже, Отче наш"; які збереглися з давньоукраїнської мови, бо спочатку саме на українські землі поширювали грецьку релігію).

Проте борці за культуру рідної мови обстоювали законні права цієї повноцінної граматичної категорії, засобу живого спілкування, й у виданнях років незалежности знову бачимо її на своєму місці. Однак у самому спілкуванні часто чуємо уже звичні, але не наші, форми звертань: "Микола, привіт!", "Василь, тримай", "Марина, підійди", "Олег, напиши", замість наших форм "Миколо, Василю, Марино, Олеже".

Нехтувати кличним відмінком – означає невибагливо і без поваги ставитися до свого й чужого мовлення та до державної мови загалом. Не менш важливо правильно утворювати форми цього відмінка. Його мають усі іменники першої, 2-ої та 3-ої відмін в однині. У множині Кл. відмінок дорівнює Називному. Рідше утворюється він від іменників 3-ої відміни, бо це переважно назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (надто в поезії) із закінченням -е: вісте, радосте, ноче, смерте, честе.
 
А тепер конкретніше. У Кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення
-о (тверда група): дружино, перемого, сестро;
-е (м'яка і мішана групи): воле, земле, Катре;
-є (іменники м'якої групи після голосного й апострофа): Маріє, мріє, надіє, редакціє, а також Іллє;
-ю (деякі пестливі іменники цієї ж групи): бабусю, доню, матусю, тітусю.

Іменники 2-ої відміни утворюють Кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е.
На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема, з суфіксами -ик, -ок, -к), власні імена з основою на г, х, к і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Людвігу, читачу, товаришу; також діду, тату й подібні.
Закінчення -ю мають іменники м'якої групи: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, Ігорю, розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю.
Утворення на зразок Андріє, Юріє, Ігоре, наголошує відомий мовознавець Олександр Пономарів, суперечать цьому правилу, тому вони помилкові.
На -е закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Мар'яне, Степане, друже, козаче, командире, Києве, Лебедине, Львове, Херсоне), частина іменників м'якої групи на -ець: (женче – від жнець; хлопче, шевче – від швець), іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Кармалюче, Довбуше).

У звертаннях, які складаються з загальної назви та ім'я, такі іменники вживаємо у Кл. відмінку: брате Петре, тітко Марфо, колего Іване. А якщо до звертань входять ім'я ще й по батькові, то форму цього відмінка мають обидва компоненти: Володимире Петровичу, Надіє Гордіївно, Велимире Кузьмичу (або Кузьмовичу), Світанно Ярославівно. У звертаннях, де є загальна назва і прізвище, у формі Кл. відмінка виступає перше слово, а 2-е – в Називному: товаришу Іваненко, депутате Климчук, кореспонденте Пилипів. Коли ж у звертанні лише загальні назви, то їх обох подаємо у Кличному відмінку: пане офіцере, добродію ювіляре. Хоча автори нового "Українського правопису" вважають, що друге слово може мати і форму Називного: пане лейтенант, добродію ювіляр, однак власне українська традиційна ф-ма – це форма 7-ого, себто Кличного, відмінка.

Як я вже зауважила, українська класика, фольклор і живе народне мовлення пильно додержуються форм кличного відмінка: "Іди, Петре, до тієї, котру щиро любиш" (І. Котляревський); "Козаче, соколе, візьми ж мене з собою на Вкраїну далеку" (народна пісня). З цього можна робити висновок, що й нам не треба уникати цієї особливости рідної мови.

Отже, звертаймося в усному і писемному мовленні саме так, у формі Кл. відмінка: Василино, Галино, Миколо, колего, мамо, донечко, нене, закрійнице, Насте, Іллє, Маріє, Ксеніє, Зоє, Галю, Лесю, Марусю, бабусю, тітусю, братику, Світланко (Світанко), хлопчику, сину, татку, онучку, Петрику, Любомирчику.

Мають Кл. відмінок і іншомовні імена з основою на г, к, ж: Джеку, Жаку, Ніку, Майку, Людвігу, Генріху, Фрідріху. І загальні назви: викладачу, глядачу, укладачу, лікарю, поштарю, секретарю, товаришу (але каменяре), вихователю, дідусю, Віталію, Геннадію, Костю, Олесю, Ігорю, брате, парубче, друже, пастуше, Іване, Степане, Володимире, Мирославе (але: діду, сину, тату); радисте, альпіністе, професоре, директоре, ректоре, адміністраторе, режисере, комбайнере, бригадире, командире; іменники м'якої групи із суфіксом -ець-: молодче, хлопче, кравче (але: бійцю, знавцю, добровольцю); Довбуше, Джордже, газетяре, кресляре, стороже.

У Кл. відмінку іменники III відміни мають закінчення -е: розкоше, земле, радосте, Любове, Аделе, Нінеле.
 
Кличний відмінок прізвищ та імен. В. Сосюра звертався до поета Є. Маланюка: "Шановний пане Маланюче! Ми ще зустрінемось в бою". Отож уживаймо й ми: пане Іванюче, Михайлюче, Петренку, Винниченку (зауважмо: форму Кл. відмінка мають лише чоловічі прізвища на -ук, -юк, -енк(о)). Втім, звертатись тільки на прізвище – не вельми коректно, хоча інколи й доречно.

Взагалі вживання Кл. відмінка – це важлива ознака культури мовлення. Отже, звертання на зразок Ніна,Люба (Зіна) Григорівна – це калька з московинської. А правильна форма звертання – Зінаїдо Андріївно, Наталю Гордіївно, Любове Мирославівно, Зоє Іллівно, Ліліє Дзвенимирівно.

Розглянемо ще на прикладі українських чоловічих наймень (а деякі з них стали прізвищами), напр., на букву "В": Велимире, Веледаре, Велемудре, Величаре, Венцеславе, Вербане, Вересе, Вернидубе, Верниславе, Веселане, Веснославе, Вишене, Вишеславе, Віродане, Віродаре, Вірославе, Вістане, Вітане, Вітомире, Владе, Владиславе (Володиславе), Вогнедаре, Вогняне, Воїславе, Волелюбе, Володáре, Волошкý (бо Волошкó), Волемире, Володимире, Володíю (бо Володíй), Воротиславе, Восьмáче (бо Восьмáк), Вратиславе, Всеволоде, Вселюде, Всеславе, В'ячеславе, Владисвіте.

А ось як проявляються жіночі наймення у Кл. відмінку. Розглянемо українські жіночі наймення, напр., на букву "Л": Ладо, Ладиславо, Ладомило, Ладомиро, Левúно, Лелю, Лесю, Лілеє, Літославо, Лоліто, Любаво, Любаню, Любúно, Любиславо, Любове, Любозоро, Любомило, Любомиро, Люборадо, Людмило, Людославо...

Приємно відзначити, що в давніх народних і в літературних творах Кл. відмінок вживали правильно. Згадаймо "Думу-заповіт" гетьмана Івана Мазепи:
 

Звертаннями, себто іменниками у Кл. відмінку, рясніють літературні твори усіх сторіч.

Тарас Шевченко: "Отак-то, Богдане! // Занапастив єси вбогу // Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка".

Дмитро Павличко: "Мово рідна, радосте й тривого, // Піднімайсь, як сонце, понад мряч".

Валентина Бондаренко:
Чи живеш біля моря синього,
Чи в степу, чи обіч гори,
Ти не будь малоросом, сину мій,
Українською говори.

Сергій Цушко:
"В тому, певно, є й моя провина,
що для тебе був не кращий час...
Наша мово, мово журавлина –
повернись із вирію до нас.
Зазвучи! Хай серце одпочине,
спів хай зачарує рідний край.
Наша пісне, пісне солов'їна,
слів своїх крилатих не втрачай!
Де б не був – додому серце лине.
Де б не жив – все українець ти...
Наша доле, горда, соколина –
вище хмар насуплених злети!
У долоні упаде пір'їна
наче лист жаданий від синів.
Позбирай же, ненько-Україно,
всіх своїх розкиданих птахів!" ("Журавлиний псалом").

Дмитро Павличко:
Максим Рильський: Іди ж, синку, кудрявчику, Кудрявчику-ласкавчику.

Катерина Мотрич, "МОЛИТВА ДО МОВИ". У її словах, виражених поширеними звертаннями, – почуття і помисли всіх щирих українців, чиї серця не байдужі до долі рідної мови:
"Мово! Пресвята Богородице мого народу! Мово! Мудра Берегине, Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія! Мово, що стояла на чатах коло вівтаря нашого національного Храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, ганьби... Мово наша! Стражданнице, великомученице Мати Божа наша, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять разів розстріляна, чорнобильською смертю засіяна. Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й знеславлена своїми дітьми…"

А вірш поета Дмитра Білоуса – якраз про те, як засвоїти відмінкові закінчення, себто форму звертання. І назва вірша – цілком логічна і доречна, і взагалі дуже поетична: "Слова покличні – прості й величні". (Тож звертання можна називати ще й словами покличними).
   
У моїх творах і, звісно, у мовленні звертання теж звучать органічно, природно, позаяк вживаю їх змалечку і все життя не задумуючись.
 
Написала я і вірш-пораду для школяриків (а може, не тільки для них...).