Материалы по теме:
Истории российско-украинской войны
Все про:Антитеррористическая операция (16121) Ясинская Вика (154)

18.02.17 13:23
БОЄЦЬ БАТАЛЬЙОНУ "КРИВБАС" АНДРІЙ НОВОХАТЬКО: "СКРІЗЬ ЛЕЖАЛИ РОЗБИТІ МАШИНИ І ШМАТКИ ТІЛ. БУЛО СТРАШНО, АЛЕ НАМ В ГОЛОВУ ВДАРИВ АДРЕНАЛІН, І МИ ВСІ ЯК ОДИН ПІДНЯЛИ ГОЛОВУ, ВЗЯЛИ АВТОМАТИ І ПОЧАЛИ ВІДСТРІЛЮВАТИСЬ"
Під скаженим перехресним вогнем ми якимось дивом доїхали до того хутора. Наш ЗІЛ підбили. Щось прилетіло під кабіну і поранило всіх, хто там сидів – водія і двох пасажирів.
***
Мене мама виховувала як патріота. Скоро майже рік, як я принципово відмовився від російської мови. Зробив це, щоб взагалі не виникало до мене питань, чому ти весь з себе такий патріот, а спілкуєшся російською. Я працював у Кривому Розі в сфері торгівлі, але коли все на Сході закрутилося, на початку березня 2014 року пішов добровільно в військомат. Ліве око в мене на той час бачило відсотків на 40. Коли проходили медкомісію, мене забракував офтальмолог: сказала, що можеш не переживати, тебе не мобілізують. Я її попросив, щоб написала, що я придатний до служби.

Ми повинні були вирушати на Новомосковськ до військової частини,та нам зателефонував військовий комісар і сказав очікувати оповіщення в телефонному режимі. Про збір мені повідомили 16 травня. З середини травня і до початку червня формувався батальйон "Кривбас", в який я потрапив, а саме у другу роту охорони на посаду "гранатометник".

Спочатку на Сході ми стали в полях на кордоні з Ростовською областю. Перший справжній страх ми відчули, коли побачили сяйво від "Градів". Вони били з території Росії і обстріляли позиції 72 бригади. Хлопці стояли трохи далі від нас, але ще ближче до кордону. Тоді згоріло багато техніки, загинули бійці. Ворог попав у склад з БК, тому вогонь там стояв величезний. Ми зрозуміли, що зараз бити будуть по нас. Вийшли з автоматами, гранатометами, а техніки в нас взагалі не було на той час. Стали і дивилися на горизонт, чекаючи на обстріл. Зі штабу нам ніяких корективів не давали. Тобто інформації, що нам робити, якщо по нам зараз гепнуть в нас не було. Але по нам не влупили, і я думаю, цього не сталося, тому що в нас не було важкого озброєння. Нашим завданням на тій ділянці фронту була фільтрація доріг. Ми затримали немало сепаратистів. В Амвросіївському районі, де ми стояли, – багато населених пунктів, кордон недалеко, тому там був дуже жвавий рух.

Через пару місяців наш батальйон залучили до штурму Іловайська. В першому і другому штурмі я не брав участі. Але з нашої групи, яка туди поїхала, були втрати: хлопці отримали жорстку відсіч. Я потрапив туди, коли місто почали брати в оточення добробати і підрозділи ЗСУ. За наказом "Кривбасу" і частині механізованих бригад Іловайськ потрібно було взяти в кільце, щоб вороги не мали можливості маневрувати. Ми розставили опорні пункти – якісно укріпились. Усі підрозділи, які були задіяні в тій операції, мали взяти місто, дочекатись підкріплення і виконувати накази далі. Але ж сталося, як відомо, все зовсім по-іншому.

Ми тримали залізничну станцію "Іловайськ", але не пасажирську, а транспортну. Всього нас було близько 50 чоловік. Залізниця ділить місто навпіл. Саме на ній без підкріплення ми прорубались три тижні. Я вдячний нашому замкомбата Юрію Сіньковському, він зробив там досить серйозний укріпрайон. Хлопці понаставляли ДОТи (ДОТ - Довготривала оборонна точка, - ред.) І в принципі, справжні навички бойових дій ми отримали саме там. Ворог без кінця обстрілював і штурмував наші позиції, але ми постійно і досить непогано давали відсіч. Я вважаю, що всі колони забезпечення, які пробивались в наш бік - герої, бо фактично вони їхали в пекло. Мені дуже запам’яталася група, яка привезла нам БК, провізію і нагороди-хрести нашого батальйону. Зокрема я б хотів подякувати Андрію Трояну, позивний Гаррі. Окрім того в оточенні нас відвідав куратор батальйону Микола Колесник. Тепловізор і ПКМ, які він привіз, допомогли нам в обороні нашого укріпрайону.

Частина нашого батальйону була при штабі в Старобешевому, і коли їх сильно "причесали" артою, комбат вирішив, що штаб залишає місце дислокації і направляється в Кривий Ріг. А от частина, яка брала участь в операції під Іловайськом, там і залишились. Коли ми вже знали про оточення і що Росія ввела війська, зрозуміли, що якщо отримати поранення, то далі своєї позиції не сунутися, а значить - помирати на місці. І чесно кажучи, в останні дні під час потужних обстрілів я думав лише про одне: якщо в мене попадуть, то нехай одразу в голову. Проте своїй мамі я постійно казав, що в нас все добре - і ми встоїмо.

За три тижні багато хто навчився воювати і досить якісно. Танкісти 17-ки, які були з нами, давали прикурити ворогу, а розвідка нашої 40-ки - це просто відчайдухи і справжні воїни з великої літери. Хлопці стали справжніми козаками. Про один з наших боїв розповів Юрій Брехаря, який, отримавши поранення, відмовився від шпиталю і ще 2 дні тримав з нами позиції. Весь той період був дуже важким, але найстрашнішим було 29 серпня.

Тоді ми отримали наказ про вихід. Зранку завантажили весь боєкомплект по машинах. Окрім двох відбитих у сєпарів газелей ми їхали на Газоні, ЗІЛі, УРАЛі. Ще з нами виїздив один танчик 17 танкової, дві БМП і один УАЗик – "таблетка". В цієї машини був позивний Муха. На ній загинув наш розвідник Андрюха Шиян – дуже позитивний і відважний чоловік.

Я їхав з хлопцями на ЗІЛі. Ми були опорним пунктом 4003, а з собою забрали ще 4002. Усі підрозділи формувались у Многопіллі, вже тоді по нас почали працювати ворожі міномети. Одна з найдовших вулиць того села вся була заставлена технікою. Серед нас були хлопці, які не хотіли виходити. Вони казали, що ми ж стільки тут вже відвоювали – як тепер це все кинути?

Коли почався рух вперед, ми затримались, через те, що одна з наших БМП десь застрягла, і ми її чекали. З нами був командир Василь Коваль, позивний Кінжал, - полковник ОК "Південь". Коли на укріпрайоні поранили Сіньковского, Коваль фактично замінив його. Те, що він дав наказ "чекати" на машину, яка затримується, можливо, нас і врятувало.

 Коли ми рушили, я побачив на дорозі перших загиблих. Скрізь лежали розбиті машини і шматки тіл. Було страшно, але нам в голову вдарив адреналін - і ми вирішили стріляти туди, звідки летить по нас. Всі як один підняли голову, взяли автомати і почали гатити. Нас у машині було приблизно чоловік 15 - і від Многопілля до Червоносільського ми безперервно стріляли. Під скаженим перехресним вогнем ми якимось дивом доїхали до того хутора. Наш ЗІЛ підбили. Щось прилетіло під кабіну і поранило всіх, хто там сидів – водія і двох пасажирів. Один з них наш офіцер Олександр Кривий. Ми забрали поранених і встали на дорозі в Червоносільському, зупинили і завантажились в БМП, які їхали повз нас. Якщо я не помиляюсь, їх було 4. Я заліз в першу - і ми якимось дивом пробились в бік Старобешевого.

Коли майже доїхали до міста, по машині, в якій я сидів, почали бити з чогось великого – наша "беха" затряслася. Екіпаж одразу її залишив. Ми сиділи в повністю набитому відсіку для піхоти – і теж почали вилазити, бо керувати машиною було нікому. Зовні навкруги все горіло, наче в кіно. Скрізь дим, хлопці розбігаються хто куди. Я дивувався, що ще досі залишився живий. В інших БМП їхали бійці з мого укріпрайона - взвод стрілецької роти. Я їм сказав, що швиденько розвертаємося і відходимо між Новокатеринівкою і Старобешевим. По ходу нашого руху стрільби не було. Було видно, що попереду перед полем є зеленка, у ній можна стати, перегрупуватись і вирішити, що робити далі. Ми відійшли на трьох БМП. Поранені кричали. У одного зовсім молодого хлопчини Діми була відірвана нога. Другий, Андрій Русін, був з ніг до голови нашпигований осколками. І ніхто не знав, що з ними робити, як їх лікувати. Поряд з ними сидів чолов’яга, вдвічі більший за мене, тримав знеболювальне, але не знав, як ним колоти? Я бачив, що в нього починається паніка. Попитав у хлопців, хто знає, як це робити - мені пояснили і я наколов поранених. Діма час від часу непритомнів. Поки я його пережгутовував і зупиняв кровотечу, паралельно заспокоював, щоб він не переживав, казав, що ми його не кинемо. Але сам мало тому вірив, бо від втрати крові хлопець був дуже блідий.

Один з офіцерів, які були з нами, мав поранення середньої тяжкості. Але ж комусь треба було командувати і вирішувати, що робити. У другого офіцера, Льоші, була рація. По ній він зв’язався з Васею Кінжалом, який був на танках. Більшість танків вийшли з ладу, але він сказав, що вийде на нас сам з такого-то напрямку. Коли він приїхав, ми вирішили йти в поле.

Поранених несли на ковдрах. БК забрали з собою, а пушки БМП вивели з ладу, щоб машини не дісталися ворогові.

У полі ми пролежали цілий день, чекали вечора, бо йти по ньому вдень було дуже небезпечно. На нас вийшли наші ж спецназівці 4-5 чоловік. Ми побачили як вони повзли по полю. Потім Вася відправив трьох добровольців, в тому числі мене, в розвідку. Треба було пройти через поле і подивитись, що там у наступній зеленці. Йти тим полем можна було тільки зігнувшись, через те, що на ньому росли невисокі соняшники. Але воно виявилось дуже довгим. І тягти по ньому напівприсядки поранених – не варіант. Ми повернулись і вирішили зачекати до темряви, а потім, відходячи через зеленку, добиратись до своїх. За перші 2 години від поранень померли двоє з трьох важких поранених – Діма і Андрій. Я закрив хлопцям очі і помолився за упокій. Під вечір було чутно, як неподалік сєпари ставили блокпости, вмикали генератори. Ми чули голоси і розуміли, що вороги почувають себе впевнено. По польових і грунтових дорогах їздила їхня бронетехніка - збирали наших загиблих.

Не знаю як, але я задрімав, і коли прокинувся, вже було темно. Побачив, що поряд немає нікого - група пішла вперед. Наш третій поранений Василіч, звати Сергій Ніченко, був ще живий. Проте він не міг ходити, бо в ногах було повно осколків. Вага в Василіча була невелика. Я кинув його собі на спину і почав тягнути. Ще попросив його, щоб обов’язково казав мені, якщо йому буде боляче, тоді я його поставлю – він відпочине. Головне, щоб ворогові нас не було чути. Ми наздогнали нашу групу. Зайшли в зеленку. Вирішили, що залишаємось там до ранку, а потім проводимо розвідку - і намагаємось пробитись далі. Коли ми перераховувались в полі, нас було більше ніж 30 чоловік, а на ранок на 5 менше: хлопці заблукали при виході групи з поля. Слава Богу, знайшли нас пізніше. Дожили до ранку і поснідали двома банками каші на всіх з наших сухпаїв.

Зранку, провівши розвідку, хлопці зрозуміли, що росіяни всюди мають розставлені позиції. Вони зайняли й одну з висоток. Тому, якщо ми вийдемо на дорогу, то нас одразу помітять. Ворожа броня шмигала скрізь по території. Але зустрівши донбасівців, ми дізналися про Червоний Хрест, який забирає поранених.

Опісля обіду наша група розділилася. Я забрав Василіча, Саню Хіміча. На нас вийшов і приєднався покійний Юра Козлов. Він пройшов Іловайськ, але загинув під Дебальцевим. Взагалі протягом дня невеликими групами (до 4 десятків чоловік з різних підрозділів) до нас приєднувались бійці. А Вася Кінжал з рештою хлопців пішов іншим шляхом. Ми відійшли в бік Новокатеринівки, тобто повернулися назад, тому що хотіли віддати поранених Червоному Хресту, щоб у самих руки розв’язалися. Але ми запізнилися, виявилось, що вони вже поїхали. А Вася разом зі своєю групою ввечері того ж дня потрапив у полон.

Ми залишились поряд з дорогою, щоб наступного дня дочекатись Червоного Хреста. Знайшли свої БМП, які залишили день тому. В них були харчі, і ми змогли повечеряти.

Багато хто з хлопців не витримували і хотіли здатися в полон, але я зміг придушити той бунт: сказав, що кожному, хто буде йти до росіян, наб’ю пику. Я їх залякав на один вечір, хоча добре розумів, що якщо хлопці підуть, то я їх не зупиню. В мене була одна думка, що треба протриматись з ними до ранку і дочекатись Червоного Хреста.

Собі в берц я заховав флешку, сімку і ще нагороду - Хрест, який мені вручили під Іловайськом за службу в "Кривбасі". Ці хрести усі номерні, на них були документи. Вони недержавного зразка, але для мене ця нагорода була дуже почесна.

Зранку наша вже зовсім деморалізована група почала знову казати, що потрібно здаватися, але з’явився мобільний зв’язок. Ми змогли зателефонувати нашому командуванню. Спитали у комбата хоч приблизний напрямок, куди нам рухатись. Але усі населені пункти, які він нам називав, вже були під "ДНР". Було ясно, що ми фактично в тилу у ворога. Не дочекавшись Червоного Хреста, ми вирішили двох поранених хлопців відправити до росіян в Новокатеринівку, щоб вони домовились, що ті прийдуть і заберуть наших важких поранених.

Хлопці сходили, домовились. Ми вирішили, що як тільки приїдуть росіяни, група відійде в зеленку, залишивши поранених. Але як тільки це сталося, вся група одразу здалася ворогові. Усі бійці були вже дуже втомлені. А я розумів, що мені треба або самому намагатись вийти, або теж іти здаватись. Але після іловайського пекла і трьох діб скитань по полях, далі шукати виходу було дуже важко. Росіяни дозволили нам забрати з поля тіла Андрія Русіна та Діми.

Коли нас забрали, я вирішив переговорити з росіянами, просто дізнатись, навіщо вони воюють на нашій землі. На моє запитання, чи почалась третя світова війна, вони здивувались,чому я так вирішив, бо вони ж денеерівці. Коли це сказали, то самі почали сміятися. Їхнє озброєння, субординація, нова техніка і зовнішній вигляд говорили про інше. Я почав розповідати про те, що відбуваєься в Україні. Звісно, щоб мене не розстріляли, я м’яко розкрив свою точку зору. Дивно те, що мене, на той момент смердючого, бородатого дядька, зібралося послухати майже відділення ворогів. Я їм по-людськи розповів, хто ми такі і що захищаємо, які в нас цінності. Але дійшло не до кожного, бо потім один з них облив чимось горючим наш прапор і підпалив.

Потім нашу групу полонених відвели до Новокатеринівки, де вже перебували хлопці з різних підрозділів. І нагодувавши нас своїми сухпайками, провели невеликий допит. Їхній офіцер був досить здивований, не знайшовши страшних бандерівців, бо більшість серед нас вільно говорили російською. Згодом приїхали денеерівці і забрали полонених з сороковки: деяких офіцерів та трьох хлопців з "Еспресо-ТВ". Нам зв’язали очі, руки і просто, як худобу, закинули у свої машини. Вони одразу почали нас морально пресувати, що ми нелюди і вбивці. Повозили нас години півтори і привезли десь в поле. Очі і руки не розв’язували. Потім був допит, але зі мною порозмовляти не встигли, бо пролунала команда "по машинах".

Нас знову возили по полях. В мене з шиї забрали хрестик та ікону Миколи Чудотворця, але вони впали в машині з рук у того, хто їх забирав, і загубились десь поміж нас. Коли усіх нарешті вивантажили, розв’язали руки і очі, я побачив перед собою офіцера. Сонце так різало очі, що було не розгледіти його, як слід. Але військовий сказав, що тут Червоний Хрест і нас забирають додому. Якщо чесно, то всередині щось йокнуло. Прийшло розуміння, що нам вдалося вижити, і це пекло для нас з хлопцями тепер закінчиться. Я не знаю, як зважився на те, щоб полізти до сєпарського КАМАЗу, де нас везли, і спитати у денеерівців, де мій хрестик. На що вони відповіли, щоб ліз в машину і шукав сам. Я перерив усе, але нічого не знайшов. Вже вдома купив собі новий хрестик і образ Миколи Чудотворця. Велика подяка представникам Червоного Хреста і нашим побратимам, які вивезли наших загиблих, поранених і полонених з Іловайського пекла.

Коли я дістався додому, почав ще більше втрачати зір. У шпиталі Одеси мені пообіцяли зробити операцію. Лікар-офтальмолог дуже здивувався, як мене могли мобілізувати з таким зором. Але операцію так і не зробили, аргументуючи тим, що в мене не так все погано, і операція не потрібна. Потім я поїхав у київсьий шпиталь. Там мені сказали, що юрисдикція мого регіону – Дніпро і Одеса, тобто замкнене коло. Тепер я можу зробити операцію, лише коли знайду фінансову можливість.

Зараз я працівник музею пам’яті батальйону "Кривбас", а також член однойменної організації. Окрім цього я займаюсь питаннями патріотичного виховання молоді в музеї разом з побратимами і однодумцями, бо наше місто - це сєпар на сєпарі.

Я вдячний Богу за те, що саме на війні побачив Людей з великої літери. На жаль, багато хто з них загинув. Але є й ті, що залишились живими. Такого, як на Сході, я ніколи не зустрічав у цивільному житті: такої віри, сили, яка просто хвилями накатувала під час боїв під Іловайськом. Це неможливо описати словами, коли ти сидиш на позиціях, тебе б’є артилерія, потім ідуть танки і піхота, а ти бачиш, як хлопці дають ворогові відсіч.

Вика Ясинская, "Цензор.НЕТ"