ПОГЛЯД З ВІДСТАНІ: «ВОНИ» І «МИ»

У спогадах багато роздумів про сутність українського національного характеру, про ментальність інших народів.

— А що ж таке «національний характер»? Який він в українців? І хто з письменників, на наш погляд, найвдаліше відтворив його?

Учні пригадують відоме їм з минулих уроків і послухають, що про це писав У.Самчук, що він найбільше цінував і що засуджував у національному характері.

«ВОНИ»

Точністю і влучністю відзначається Самчукова характеристика інших народів. «Чехи імпонували рівнем культури, розвиненим почуттям національної свідомости і дисципліни». На все життя запам'яталася їхня гордість походженням, бережне ставлення до своєї мови (навіть у третьому поколінні чехи, які осіли на волинських землях, розмовляли між собою виключно по-чеськи), культура, розум, такт, вміння господарювати. Саме з них радив брати приклад батько.

З болем говорить письменник про шовінізм поляків, який, окрім того, що був піднятий до рівня державної політики, ставав ознакою і польської ментальності. Він мав унікальні прикмети. Навіть у дні війни «вони вважали за смертельний гріх заговорити з нами нашою мовою». І все ж таки комплекс вищості, який був визначальним у ставленні поляків до українців, дуже відрізнявся від такого ж російського комплексу. Дві найголовніші причини цього називає письменник: одна з них корениться в ментальності росіян («месіянство і неконкретність», «засадничо містична вдача», при якій легше в щось вірити, аніж щось знайти»), друга — в орієнтації росіян не на Захід з його раціоналізмом, цінністю людини і всього, що їм належить, в т.ч. й приватної власності, а на Схід, де був один володар, один господар, який визначав уклад життя всього народу («...політика Москви наскрізь музейна, від неї на милю несе Іваном Грозним з ідеалами Чінгісхана»). Саме (і тільки!) на такому ґрунті міг прийнятися і зрости більшовизм.

«МИ»

Чому ж українці, маючи перед собою позитивний приклад народів Західної Європи, не скористалися ним? В українській душі, підкреслює письменник, домінує «ліризм серця і матерії» (і це знаходить вияв у всіх формах духовного життя, в т.ч. і в мистецтві). Водночас саме перевага почуттєвого над раціональним, брак вольового, «драматичного, динамічного, гострого... зачіпного і агресивного, брак темпераменту і гостріших дерзань» є перешкодою для сприйняття Заходом цього мистецтва, як і української людини загалом. Так само «кочубеївство», «махнівство». Називаючи українців «гордою козацькою расою», письменник наголошує на роздвоєності української душі «між хаосом і космосом», між Заходом і Сходом, «між молотом і ковадлом».

«МИ» - ВТРАТИ

Другою визначною причиною є віки соціального й духовного поневолення, коли знищувалися найініціативніші, найактивніші, з позитивним настановленням до життя представники нації, а століття боротьби за біологічне виживання виробили з тих, хто залишився, «не зовсім окреслену масу», для якої поняття ідеї, ідеалу були чимось далеким і незрозумілим.

І чи не найбільшим злом стали експерименти більшовизму. Позбавивши людину приватної власності, система підірвала в людині «потребу самостійної ініціативи, зводячи все до інтересів дрібного щоденного побуту в боротьбі за хліб, за речі, за мешкання, за місце в черзі». Почуття меншовартості, породжене матеріальною нуждою та соціальною безправністю, посилювалося широко пропагованою теорією про вторинність усього українського, активною денаціоналізацією. З гіркотою пише У.Самчук про позбавлену власної гідності, самоповаги, уваги до себе, своїх коренів, славних одноплемінників українську людину. «Ніяких дат, ніяких конкретних, інтимних зарисовок, нічого особистого. Цим ми відрізняємося від європейців... Інколи не знаємо про людей абсолютно нічого, ніби це було за часу автора «Слова о полку Ігоревім». ...На нашій мові це зветься особистою скромністю». Саме денаціоналізація,— підкреслює письменник,— «забрала не лишень рідну мову, але також живу душу, зруйнувавши характер, викрививши почуття і затьмаривши свідомість». Це «страшна виразка... Вона паралізує саму субстанцію людини: її свідомість. А без свідомості це лиш порожня форма, без змісту».

«Поспішно, на бігу», прагнучи «залишити документ доби, якої був свідком», нотує письменник побачене й почуте на Східній Україні. Одинокі, відокремлені від світу, «ні кола, ні загорожі, ні деревини, інколи з причепою, інколи без, але завжди старанно обідрані і зразково занедбані» оселі; неймовірно занедбане... Байкове кладовище із знищеними могилами, похиленими загородами і хрестами, засохлим бадиллям бур'янів, купами кінського гною; «обдряпаний, обколупаний, обгризений, поржавілий, з вибитими вікнами і поламаними хрестами» собор у Житомирі. «Цивілізація вмирає не на Заході, вона вмирає в Житомирі»,— з болем пише У.Самчук. Навіть атмосфера тут — «поржавіла, сіра, запорошена». Ця атмосфера наклала свою видиму печать і на людей: «Зникла свіжість, відвертість, певність. Здавалося, що вони тільки що вийшли з довготривалого ув'язнення».

«Коли ми хочемо зрозуміти якусь епоху,— двічі наводить письменник слова Ортеги-і-Гассета,— то першим нашим питанням має бути: хто правив тоді світом?» Більшовицьке ж панування ніколи не було наслідком природного волевиявлення народу, визнанням авторитету партії. Це була насиллям, хитрістю, настирливістю, зброєю, поліційною системою утримувана влада. Проголошене «Кто бил нічєм, тот станет всем» покликало до життя тисячі тих, «кто бил нічєм». І не тільки, і не стільки через відсутність умов для самовияву і самоствердження, скільки через відсутність для цього здорового глузду й твердої волі. «Панувало повне «ніщо». Нігілізм, від якого це явище відходило, став «кліматом життя». Ініціатива, творче ставлення до життя були небезпечними: у їхньому світлі проявилося б справжнє обличчя тих «ніщо». Тому — ешелони непокірних у Сибір, мільйони покірних - у колгосп. Господарство перестало бути тим господарством, яке вимагало здорового глузду й працьовитих рук. Воно все більше нагадувало «складний, тяжкий, виповнений забобонами ритуал». Це був культ, і «як кожний культ, він засадничо вимагав ентузіязму, фанатизму, жертви, але не логіки й розуму». «Російська система господарства, колись кріпоснича, а тепер колгоспна, позбавляла маси можливости вияву своєї ініціативи. А в господарстві пасивні маси — це лише зайвий небезпечний тягар, який рано чи пізно потягне корабель держави на дно».

Десятки томів Маркса-Енгельса-Леніна, в яких обґрунтовувалася система, виявилися пустопорожньою утопією. Економіку, першу, за словами У.Самчука, після політики й культури, основу держави, може створити лише народ. «Весь народ. Кожна його одиниця. Не партія, не плянувальне бюро, не резолюції державних органів, а воля, ідея, ініціатива кожної живої і діючої одиниці всього народу». Відібравши ініціативу, волю в «творчих одиниць», система передала їх «нетворчим бюрократам», а позбавивши одиниці власності, створила з них пролетаріат, який, як відомо, не має нічого, навіть батьківщини, якому нічого втрачати і яким найлегше, на відміну від селянина, керувати. Слова, що народ є власником держави, так і залишилися словами. Наслідки — відомі. «...Людство майбутнього, з перспективи часу і простору, виділить цей період своєї минувшини як приклад великого затемнення людини в людині»,— з гіркотою констатує письменник.

«МИ» - ВІРА

І все ж У.Самчук вважає, що «у своєму корені цей народ живий і здоровий». Письменник переконаний, що «наш народ культурно і господарсько може дуже швидко відродитися і догнати у цьому відношенні народи Заходу». Віки неволі виробили в народу не лише рабську покору, а й бунтівливий дух. А «денаціоналізація — це образа гідности народу, чого народ ніколи не дарує». Ознакою живого українського духу називає У.Самчук релігійність українців, що проявлялася як жива і діюча сила, «стихійний протест проти індивідуальної несвободи, як... шукання протекції і оборони у небесної сили проти гніту сил земних" і як природний гін до релігійного вияву людини взагалі».

Не до кінця знищена і національна самосвідомість українців. Будучи «плеканою і загостреною» на Заході, вона збереглася і на Сході, особливо серед сільського населення, яке було і залишилося національне сильним «з кореня, з духу, з традиції».

Тому фундаментальним питанням, яке потребує конкретної відповіді, є пошук шляхів допомоги народу, пошук доступу «до вразливих і замкнених місць душі нашої людини», ліків для її душевних ран. Увага до особистості, розвиток особистої ініціативи — ось шлях відродження української людини. «Колективна воля — обман, фікція. Це поле попасу для демагогії і ледарства. На місце колективу має бути поставлене суспільство, тобто збірнота вільних одиниць, об'єднаних інтересами одиниць, а тим самим і інтересами цілості суспільства». Така настанова відповідає українській ментальності і при наявності сильної провідницької індивідуальності український народ підніметься з колін.

Улас Самчук не безсторонній спостерігач. І на цьому також має наголосити учитель. Руїна, яку він бачив «біля нас і в нас», викликає біль. І сором. «Соромно за нас, за наш світ, за більшовизм, за Леніна, за Маркса. Хотілося в когось просити вибачення, до когось апелювати... Здавалося, як легко було з нашої людської маси зробити людей, народ, націю... Але на місці цього та тотальна, універсальна духова і фізична руїна. Кому і для чого це потрібне?

І це ж не тільки Запоріжжя, Дермань... Це ціла Україна, весь «союз» республік, весь народ, група народів. Всі війни, голоди, недороди, посухи, зриви, саботажі, невиконані плани, кари, заслання, вигнання! Нічні вивози, істерія пропаганди, органи безпеки. Для кого і для чого все це потрібне? Щоб отак виглядало оце квітуче колись гніздо — Запоріжжя?

Мені соромно. Перед цілим світом соромно. Перед історією. Перед розумом і логікою. Чому ми найкращих наших людей знеславили, покарали, вигнали? За їх розум, за їх ініціативу, за їх труд. Чому віддали життя в руки ледарів, бідних духом, хворих і немічних? Яким треба було помогти, але яким не можна було віддавати в руки керма правління...». Цей сором також викликав потребу діяти. Боротися за кожну українську людину, будити її душу, приспану національну свідомість, показувати народові його самого й місце, яке він повинен зайняти у світі. Цьому присвячене все життя, вся творчість Уласа Самчука. І як редактор газети «Волинь» в окупованому Рівному, і як один з організаторів Мистецького Українського Руху в повоєнній Німеччині, і як публіцист, і як письменник він вважав це своїм найпершим обов'язком перед власним народом. Не чекаючи похвали, не сподіваючись на лаври, дбав про народ, бо вірив у його будучість: «Ми вложені творчою силою у течію космосу, як мандрівна невблаганність життя... Що буде далі?.. Одного разу ця війна скінчиться, і люди, що ще виживуть, - будуть жити далі. Одні будуть зватися переможцями, а інші переможеними. Ми не належимо ні до тих, ні до інших. Ми займали на цьому форумі особливе місце, ми мали своє завдання, ми змагалися за нього, і віддано, і чесно, і це завдання на цьому не скінчилося. Наше особливе місце залишається за нами далі. Без огляду на час, на місце, на умови».

Так можна завершити розповідь про Уласа Самчука — людину, громадського діяча, письменника, а насамперед — вірного сина України.