Нема кайданів, щоб твій дух здушили,
таких немає в світі гільйотин,
котрі б убили душу, геть зболілу —
так, як за матір’ю боліє син.
А мати моя — правда, справедливість,
добро, любов і усміх на лиці.
Ми й карані пробудемо щасливі —
то сльози радості, що на щоці
горять і тьмяно світять перламутром,
лише відрада у моїх очах.
Ото мій шлях — по межових стовпах,
де протирає очі світле Утро —
весна твоїх високих благостинь,
веселка усеспільної спільноти.
Даруй же світові свої щедроти
і радо — згинь, вщасливлений — загинь.
Бо ти не сам. Бо ти ланцюг живого,
бо ти бажання вистражданий край.
Карай мене, мій Боже. Слава Богу,
що зглянувся на мене. І — карай.
Бо це ж бо — найповинніша повинність:
не зраджуючи правду і добро,
їм принести без чорних заборол
свою любов, одяку і дитинність.
Збагни ж нарешті — вільний, вільний ти.
Таж тільки люблячи, з нас кожен вільний.
Душі розспіваної сині ріллі
ряхтять од ніжності і ліпоти.
3.IV. 1972

Василь Семенович Стус

Художник Олег Шупляк

Людмилка56