22 червня - День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні ...
Згадуємо про тих, хто так і не повернувся з війни.
Про тих, хто кров’ю і потом відстоював перемогу.
Про тих, хто прийняв на себе цей страшний удар в роки Другої Світової війни
і про тих, чиї життя були покалічені та зруйновані іншими людьми.
Людьми, схожими на нас. З тими ж бажаннями, з тією ж жагою до життя.
Людьми з сім’ями, у багатьох з яких теж були діти, і може даже онуки.
І, напевно, вони теж хотіли жити в мирі та злагоді ...
Пам’ять - хитра штука ...
Вона частенько зраджує нам. Але ніхто не забутий! Ніщо не забуте!
Так ми говоримо своїм дітям. Ми стали передавати це з покоління в покоління.
Ми закріпили пам’ятну дату 22 червня в наших серцях.
Вона є в наших національних календарях. Україна встановила цю дату
Указом Президента України від 17 листопада 2000 року № 1245/2000,
вона має назву «День скорботи и вшанування пам’яті жертв Війни в Україні».
Ми пам’ятаємо.
Ми сумуємо.
День скорботи і пам’яті про жертви війни в Україні
сьогодні набуває все більш глобального значення, тому що жертви війни –
це не десь… не там…, а вже поруч, і вони повторюються ...
Сьогодні, у цей день, ми не можемо не поклонитися солдатам української армії,
що стримують ворога на сході, і не маємо права не згадати імена молодих хлопців,
які загинули, захищаючи Україну, а отже кожного з нас.
Вічна пам’ять і слава Героям!
Але чи є надія уникнути повторення подібного віроломства і насильства
по відношенню до нас і наших дітей? Вона є.
Залишивши образи, ми навчилися прощати. Ми вміли прощати завжди.
Прощати і не ображатися на людство за те,
що воно допустило подібний хід розвитку подій.
Ми навчилися любити. Любити тих, хто дорогий нам, хто поруч з нами.
Любити життя, а не смерть, ненависть і агресію. Тому ми виграли тоді.
Тому перемагаємо зараз. І не дай нам Бог забути про це!