Олекса Тихий: таким его запомнил мир
Именно так предлагал поступать  бывший запорожский учитель, уроженец донецкой Дружковки Олекса Тихий, который за свои взгляды был признан особо опасным рецидивистом и получил... десять лет лишения свободы – с отбыванием наказания в колонии особого режима

Через пять лет после смерти

Об Алексее Ивановиче Тихом [27.01.1927-5.05.1984] - одном из основателей Украинской Хельсинской Группы, Украина узнает 19 ноября 1989 года. В этот день в Киеве перезахоронят трех узников совести – поэта Василия Стуса, поэта и писателя Юрия Литвина и учителя Алексея [Олексу] Тихого. Их привезли в цинковых гробах из Пермской области, где они умерли, отбывая тюремное заключение по диссидентским, как тогда говорили, статьям Уголовного кодекса.

Вроде бы никто не объявлял о траурном мероприятии на Байковом кладбище. Тем не менее, улицы Киева заполонили около ста тысяч человек. “Такого ще не бачив Київ, не бачили ми, не бачили наші комуністично-кагебістські вороги”, – опишет произошедшее еще один член-основатель Украинской Хельсинской Группы Левко Лукьяненко [ныне Герой Украины]. И добавит, возвращаясь мыслями к пережитому: “О, Боже, Василю, що лежиш у мене на плечі, Олексо, Юрку! Встаньте, подивіться: весь Київ вас проводжає! Тут уся Україна! О, Ненько рідна, ти оживаєш у цих серцях!”

В школу села Тубал Приазовского района [сегодняшняя Новоконстантиновка] Алексей Тихий трудоустроился в 1950 году после окончания Московского университета, где он с отличием защитил дипломную работу по педагогике «Теория и практика организации коллектива Антона Макаренко». “В школе я нашел свое призвание”, – скажет он потом сам о себе. Учителем с большой буквы называл его и правозащитник с большой буквы академик Андрей Сахаров, который, как и еще один известный правозащитник – наш земляк генерал Петр Григоренко, будет выступать в защиту “опасного рецидивиста” Олексы Тихого.

 Школа будущего

В общей сложности работе в школе [в запорожском Приазовье и затем в родной ему Донецкой области – в Дружковке, в частности] Алексей Иванович отдал около десяти лет своей жизни. Не очень много. Тем не менее, о школе будущего – о том, какой она ему видится, Олекса написал достаточно. В частности, он полагал, что до восьмого класса у школяра должен быть один учитель. “Иначе получается парадокс: десятилетний ребенок должен усваивать десять предметов, а учителю достаточно знать один”.

Лишними Олекса считал и домашние задания: они отнимают у детей много времени, потому что далеко не все умеют самостоятельно работать, не все имеют необходимые условия для самостоятельных занятий. В связи с этим “вполне достаточно будет пяти-шести часов в день умственной работы в школе”. Ну а для того, чтобы школяр скорее определился с профессией, буквально с первых классов “следовало бы прививать любовь и давать более широкие и глубокие знания и практические навыки в области будущей специальности ребенка – за счет уменьшения объема теоретических дисциплин, чужих языков, которые все равно изучаются большинством формально”.

В жизнь воплотить ни одну из своих идей Алексей Иванович не сумел [и не успел]: в 1957 году неравнодушный педагог получил свой первый срок – семь лет лагерей. По воспоминаниям сына Олексы Владимира Алексеевича [он, к слову, родился на Запорожье - в Приазовском районе], ему инкриминировали письма в Президиум Верховного Совета СССР, в которых он резко критиковал советскую демократию и выражал сомнение в том, что в Советском Союзе действительно строится коммунизм: трудящиеся [в первую очередь он имел в виду украинцев] не живут, а прозябают, украинский язык не развивается, а всячески притесняется. Одновременно в своих письмах во власть Олекса выразил решительный протест против введения советских войск в Венгрию [в 1956 году].

 Особо опасное преступление – говорить по-украински

Ну, а в 1977 году последовала расправа над так и не угомонившимся, продолжавшим отстаивать свои идеи Олексой Тихим. Выступая на очередном суде, прокурор подчеркнул: речь идет не о бытовом деле, а об особо опасном государственном преступлении. Назвав Олексу противником социализма, помощником и агентом враждебных стран, отщепенцем и предателем Отечества, прокурор выдал: “С целью подрыва и ослабления советской власти Тихий создавал, размножал, хранил и распространял клеветнические документы, которые пятнают советский строй”. О каких документах речь? О статьях «Украинское слово», «Сельские проблемы», «Размышления об украинском языке и культуре на Донбассе», а также о декларации и меморандуме Украинской Хельсинской Группы, соучредителем которой выступил Олекса.

Далее прокурор продолжал разглагольствовать: “Вредительская деятельность Тихого замаскирована и продумана. Тихий настойчиво пытался проводить ее в жизнь. Он утверждает, что наличие в Украине русских школ и вузов – это нарушение суверенитета украинского государства”. И, обвинив Олексу в принудительной украинизации, в подтверждение своих слов заявил: “Тихий писал, что на руководящие должности не надо принимать тех, кто не знает украинского языка”.

Между прочим, один из выступивших на суде свидетелей прямо обвинил Олексу в том, что он “говорил со всеми только по-украински”. Я напомню: суд состоялся не в 1937 году, а в 1977-м. А вот приговор по делу: “Тихого Алексея Ивановича по части 2-й ст.62 УК УССР [«Антисоветская агитация и пропаганда»] приговорить к лишению свободы на десять лет с последующей ссылкой на пять лет – с отбыванием наказания в исправительно-трудовой колонии особого режима. На основании ч.1 ст.25 УК УССР Тихого Алексея Ивановича признать особо опасным рецидивистом”.

Барак концлагеря, в котором отбывал строк Олекса (Пермская область)
 

Указом Президента Украины от 8 ноября 2006 года «За гражданское мужество, самоотдачу в борьбе за утверждение идеалов свободы и демократии» Олекса Тихий был награжден орденом «За мужество» первой степени [посмертно].

 
Сын Олексы Владимир (слева) и известный украинский правозащитник Левко Лукьяненко

***Мысли вслух Олексы Тихого

“Виховувати свідомих громадян і патріотів на чужомовній основі – це те ж саме, що зводити будову на піску без фундаменту. Будова може розсунутись на самому початку будівництва, або й рухнути після його завершення, заваливши своїм камінням і тих, хто в ній житиме, і сусідів”.

Чего он хотел

Звернутись до кожного неукраїнця з закликом: “Шануйте, поважайте мову, культуру, традиції народу, на землі якого живете, хліб якого їсте”.

Что следовало бы сделать

1. Щоб вчителі ніде не соромились говорити рідною українською мовою, не обмежувались місцевим діалектом, не говорили суржиком, щоб послідовно, з любов’ю вкладали в душі дітей та їх батьків свідомість належності до української нації, розкривали культурні та мовні багатства народу, постійно доводили, що людина без патріотичних устремлінь, без свідомої праці на користь свого народу, без свідомого творення добра – це віл, вартий тільки того, щоб його запрягали в ярмо.

2. Зупиняти тих батьків та дітей, що рвуться до російських шкіл, так як зупиняємо дітей, що біжать на вулицю з інтенсивним транспортцним рухом, чи хочуть встромити руку в окріп, кислоту чи вогонь по незнанню, нерозумінню.

3. Щоб у книгарнях працювали люди, які б знали свій товар, уміло рекомендували покупцеві, замовляли б не лише ходовий товар [про шпигунів та любов], а й високохудожню, патріотичну літературу.

4. Щоб працівники музеїв, у тім числі народних, розкривали правдиву історію народу, його боротьбу за життя, боротьбу проти всіх поневолювачів та експлуататорів.

5. Щоб преса, радіо, телебачення систематично, дохідливо доносили до кожного громадянина культурні, наукові, технічні досягнення українського народу. Наші здобутки не найбільші в світі, але вони повинні бути для всіх нас найдорожчими, бо вони наші, наша слава, наша гордість.

6. Щоб закон у судовому порядку позбавляв громадянства кожного, хто зневажає Україну, український народ, українську мову. Щоб суд з найширшим сповіщанням громадськості виносив вироки – громадську догану тим, хто з необережності чи несвідомо так чи інакше діяв на шкоду українському народові.

*** Из статьи «Думки про рідний донецький край» [«Голос Україні», 1972]

…Людей, що живуть на Донеччині і зневажають український народ, можна порівняти з колоністами і плантаторами, якими були, наприклад, іспанці чи англійці в Америці, Індії, Австралії в XVII ст., німці, болгари, греки на землях запорізьких козаків, у тім числі на Донеччині (з ласки Катерини II у XVIII ст.).

…Тільки жалюгідним покидькам байдуже, де жити, кому служити. Вони за гроші готові продати і рідну неньку. Справжній патріот, навіть коли він не живе на своїй землі, служить своєму народові, боліє його болями, зичить йому безсмертя і в міру сил та можливостей працює для нього.

…Не можна собі уявити, щоб англійський уряд чи будь-хто відкрив у Лондоні французькомовний чи німецькомовний університет чи вуз, в Іспанії – англійський, в Москві чи Ярославлі якийсь неросійський. А в Донеччині всі вузи (підкреслюю – всі!) – російськомовні.

…Патріотизм, національна гідність, любов до свого народу, свого міста, села, любов до рідного слова, до рідної пісні, природи, історії – ось зерна, які ми повинні б сіяти в душі дітей і в сім'ї, і в школі, і через літературу, кіно, телебачення. А на Донеччині сходи цих зерен безжалісно, по-варварському знищуються, і виростає а душах дітей чортополох (міщанство, дармоїдство, хуліганство, пияцтво)

…Донеччина – це шоста частина всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку , або ганебним, холероподібним, коли й інші райони підуть шляхом байдужості до національної культури та мови. І в другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі і мовчав, хто в догоду череву забув, якого він роду-племені, зрадив свій народ, з чужих рук брав отруйну зброю асиміляції та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції, обряди.

…Національна питання на Донеччині, на мою думку, не розв'язане. І розв'язане воно буде лише тоді, коли кожен українець буде свідомий того, що належить до свого народу, для нього живе, за нього бореться. Коли кожен чужинець поставить перед собою запитання: «Хто він? Для чого він на донецькій землі? – Колоніст? Заробітчанин? Емігрант? Незамінний бажаний спеціаліст чи нахлібник – дармоїд на шиї «братнього» народу?» Коли кожен, хто прийшов непрошений на чужу землю, буде поважати український народ, або нехай перебирається на свою батьківщину.

…Я вважаю, що національна безликість, моральна порожнеча, тваринне життя – хвороби незрівнянно тяжчі від алкоголізму чи пияцтва і в значній мірі є причиною останніх. Тому вістря пропаганди та агітації повинно бути спрямоване в першу чергу проти них. А якраз цього нема ні в газетах, ні по радіо, ні в літературі.

http://zurnalist.io.ua/s1189727/za_neuvajenie_k_uk...rajdanstva_v_sudebnom_poryadke