28-річний Антон Жуков добровольцем пішов на фронт в березні,
служив у 25-й десантній бригаді.

Загинув під Шахтарськом: бойовики з кривавої банди Козиря із засідки розстріляли українську колону з важкопораненими солдатами

Сайт ДеПо продовжує серію публікацій про українських солдат, які загинули під час боїв з терористами і російськими десантниками на сході України.

Автоколону з пораненими українськими солдатами супроводжувала бронетехніка десантників: кілька БМД і танк. Під Шахтарськом з «зеленки» їх атакувала банда Козиря, що складається переважно з російських диверсантів і розвідників.
11 українських бійців загинули.



– Першим йшов танк, за ним БМД, на якій був Антон, – розповідає товариш по службі загиблого Героя АТО, чиє ім’я ми не вказуємо з міркувань безпеки. – Ми виводили колону поранених, супроводжували. Добровольці були на першій броні – вони завжди йшли першими, смерті не боялися. Потрапили в засідку. Вже потім ми дізналися, що це була банда Козиря. Вони на нас чекали дві доби. Знали все: яка броня йде, скільки особового складу, точний маршрут. Все, розумієте? Хто нас здав? Ну, явно не ті люди, що йшли в колоні, це хтось із штабних. Бойовики обстріляли перший танк, БМДеху (стріляли з гранатометів і танку, – ДеПо)… Антону відірвало ноги. В агонії він намагався піднятися на тих обрубках, що залишилися, схопився за автомат, і його прошили чергою з великокаліберного кулемета. Розірвало всю праву сторону…

З трупів українських солдатів терористи зривали шеврони, а поранених змусили тягати тіла своїх побратимів і копати могили. Пізніше банда Козиря виклала в соціальних мережах моторошні фото, які обійшли весь Інтернет. Бойовики з посмішками позують на тлі закривавлених, обпалених трупів і згорілого БМД. А один з них, на прізвисько Алтай, звернувся до українських солдатів 25-ї бригади. Бандит позував з прапором, який забрав у вбитих під Шахтарськом десантників: «Я передаю вітання 25-й бригаді. Зніміть тільняшки, берети, не ганьбіть війська ВДВ, і тоді я не буду вбивати вас відразу». Відео виклали в мережу. До речі, судячи з усього, в засідці разом з бойовиками сиділи… російські журналісти. Вони опинилися першими на місці трагедії. І знімали тортури полонених. Українські десантники пообіцяли помститися головорізам Козиря.

– Антон приїжджав у відпустку наприкінці липня, ми довго розмовляли, він тоді попросив: «Мамо, обіцяй, що не будеш сильно плакати, якщо мене вб’ють. Значить доля в мене така», – розповідає мама загиблого Героя АТО Тетяна Олександрівна. – Він добровольцем пішов у березні. Ми з батьком могли його «відмазати» – мій чоловік військовий, я теж служила в армії в санітарній службі. Зв’язки були. Але він нам сказав, що все одно поїде: «Там мої брати, а ви служили в армії, повинні розуміти». Пішов служити в 25-ту бригаду ВДВ…



Товариші по службі згадують, що одного разу в зоні АТО волонтери привезли в місце дислокації українських солдатів… мішок кабачків.

– Тоді день був спокійний, і Тоха кілька годин їх смажив, старався. Ну, пацани налетіли, з’їли все, навіть йому не залишили спробувати, розвалилися на траві, – з посмішкою згадує побратим загиблого Героя. – Тоха не образився, тільки розсміявся: «Ну, ви, блін, сарана!».

Мама Антона Жукова каже, що Антон навчився готувати рано, він був найстаршою дитиною в родині. Окрім нього у Жукових ще син і дві дочки.

– Він їм нянькою був: нагодувати, спати укласти, пограти, читати вчив, поки ми з батьком по службі моталися, – розповідає Тетяна Олександрівна. – Антон виріс у військових гарнізонах, а 25-а бригада для нього була рідною.

У Антона залишилися 8-річний син Данило і 5-річна донька Софійка, яку солдат називав «Сонечко».

– У нас, на жаль, стосунки не склалися, так буває, ми в розлученні, – розповідає колишня дружина загиблого солдата України Юлія. – Але до Софійки, нашої донечки, Антон завжди тягнувся, допомагав нам грошима, хоча сам заробляв небагато. Любив він її дуже сильно. Я їй не кажу, що тато загинув. Не знаю, як сказати про таке п’ятирічній дитині, як пояснити, що тато більше не прийде, тому що його вбили.



Мама Героя АТО практично не плаче: неймовірним зусиллям стримує сльози.

– Востаннє ми зідзвонювалися за два дні до його смерті, я чула вибухи. Напевно, «Гради» працювали. Сказав, що «все добре», він часто так говорив, – зітхає вона. – Я ж військова людина, я розуміла, де він знаходиться… Що тепер? Життя йде, треба жити далі, онуків виховувати. Тільки ви Антошку мого не забувайте. Він за нас загинув. Щоб ми в мирних містах жили.