Очі, двохсотих, дивляться з неба.
Кажуть нам- злого, робити не треба.
Ми воювали- за правду вмирали.
Не треба, щоб діти, що їсти не мали.
Нас били, палили- кишки випускали.
А ми все стояли, а ми все стояли.
Живий хто остався- віддайте нам шану-
Усе що вам лишнє- візьміть з позарану.
Спакуйте у торби, несіть, в сиротинець.
Для діток- гостинець, для діток- гостинець.
Нехай діти будуть, здорові і ситі.
-А вам чиста совість, і будете жити-
В спокої, і мирі- самі із собою.
Ми очі- двохсотих- ми, з кожним,- з тобою.
(с) 2014, АЙДАР, Євдоким Янгуз.
написано у м.Ржищів, у відпустці.
Прислухайтесь люди очей і їх малолітніх дітей.
(вірш другий) Тридцять п'ять воїнів в небі літають-
Очима двохсотих ,на нас споглядають.
Говорять нам:люди за вас ми вмирали,
Живі ви', остались і що ви нам дали?
Не нам.Нашим дітям,батькам і дружинам.
Ми вже не зможем.Живий удружи нам.
Можеш хоч дітям, ти поміч надати?
Можливо в майбутнім ,невістков чи зятьом?
Будуть вам дітки мої сиротинки.
Бо'г один зна.. які будуть обжинки..
Так ні папірці,документи насправді
Для вас головне ,і ніде діти правди
З вас вже свідоцтва багато хто мають,
Дій бойових,а мої заглядають.
Дітки-сирітки в небеса,бо там тато..
Таточку любий-може хватить літати,
Там у горі-ти до нас опустися,
Тут скриті сепари-ти ж захистися.
За нас,бо вони зовсім вже обнагліли
Не воювали,а свідоцтв наробили.
Собі,своїм ближнім кумам і сватам,
А як же нам жити,а що буде нам?
Тридцять п'ять воїнів в небі літають,
В надіі на поміч своїм діткам чекають.
Ой не чекайте,не так скоро буде
Правда на світі.Гнилі зараз люде.
При владі.І поки вони передохнуть-
Не раз матері ще і діточки Ох!-нуть.
А дітки то виростуть-стануть дорослі,
З божою поміччю й підуть на осліп,
Правду шукати,в тім світі без тата.
Вони її знайдуть.І дай Боже мати,
З часом при владі ,таких от людей
Війну переживших-сиріток-дітей.
