Усі держави мають конкретну етнічну належність. Цілком очевидна етнічна належність національних держав, межі яких у цілому збігаються з межами етнічних територій державного етносу (Франція, Німеччина, Польща, Чехія тощо).Однак імперії, що охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного імперського етносу (Римська, Перська, Британська, Російська імперії). Якщо останню з названих "сплотила навеки Великая Русь", то хто консолідував ранньосередньовічну імперію Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва - ключова як для історії Східної Європи, так і для історії України та Росії зокрема.

Проблема етнічної належності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу давно вже стала предметом запеклої дискусії не тільки науковців, а й політиків. Для сучасної європейської історичної науки така ситуація ненормальна. Адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в ІХ-Х століттях на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях, давно і одностайно вважаються державами відповідних народів. На цьому тлі суперечка довкола національності жителів княжого Києва виглядає дивно і пояснюється не так нестачею наукових джерел, як зайвою політизацією питання.

Офіційна радянська історіографія, продовжуючи традиції російської імперської історичної науки, вперто заперечувала право українців розглядати Київську Русь як перший етап державного буття українського народу. І зрозуміло чому. Адже імперські вчені давно вже проголосили Київську Русь найдавнішою стадією розвитку російської державності. Це проголошення було головним ідеологічним виправданням експансії Московської імперії на терени України, Білорусі, Східної Балтії. Протягом майже 500 років московські правителі заявляли свої династичні права на землі нібито найдавнішої російської держави Київська Русь і наполегливо добивалися здійснення цього права шляхом агресії па землі західних сусідів.

Українська історіографія, що виросла з етнічного самоусвідомлення українцями свого генетичного зв'язку з Південною Руссю, традиційно вважала княжий Київ українським ("Історія Русів" та ін.). Чому, починаючи історію міста Києва з кінця V століття (за академіком П.Толочком), ми воднораз відмовляємо в таких же глибоких коренях його споконвічним мешканцям - українцям? Якщо вони з'явилися в столиці Русі значно пізніше, то слід визнати факт зміни етнічного складу населення міста в післятатарські часи. Але чого ж тоді гак по-українському звучать літописні київські топоніми - Печорська Лавра, Довбичка, річки Либідь, Киянка, урочище Угорське?
Генетичним підґрунтям Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), що залишили археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VIІI-ІХ століть. У той же час на території Польщі розвивалася подібна до неї культура, названа прапольською. Внаслідок консолідації цієї людності постало найдавніше польське королівство (IX-X ст.). Якщо європейська історична наука вважає слов'янське населення території Польщі VIIІ-Х століть праполяками, чому лукарайковецьку культуру України та державу, що на ній постала, ми не маємо права вважати праукраїнською?

Заперечуючи можливість безпосереднього виростання козацької України на спадщині Південної Русі нерідко посилаються на перерву в історичному розвитку, що нібито сталася після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва, та на відмінність між культурою і мовою двох періодів української історії. Отже, чи була ця прірва між Руссю і козацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла нібито два окремі народи?

Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Південної Русі. 

Кераміка козацької України - безпосередня спадкоємиця традицій керамічного виробництва Київської Русі. А воно було генетичне пов'язане з ранньослов'янською керамікою середини І тисячоліття н.е. Інакше кажучи, археологи простежили безперервний розвиток виробництва традиційного українського посуду на Середній Наддніпрянщині, Волині, Галичині, Верхній Наддністрянщині протягом останніх півтори тисячі років. Те саме можна сказати й про традиційні житлові будівлі України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпосередньо па місцевому київському грунті й виросло з ранньослов'янського житлобудівництва. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною вчені виявили безперервну житлобудівну традицію від V століття н.е. до XX століття. У народному строї людності Київської Русі вже виразно проступають специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат та намітка у жінок. Поховання жінки в національному українському строї археологи дослідили поблизу центру скандинавських вікінгів міста Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його X століттям і вважають, що там поховано слов'янську невільницю, взяту в полон під час походу варягів на Русь. Одяг похованої був традиційним національним вбранням української жінки (характерна вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок). Лише так звані черепахоподібні фібули на грудях запозичені зі скандинавського костюма. Одяг похованої тисячу років тому жінки переконливо свідчить про тісну етнічну спорідненість людності Південної Русі з історичними українцями. На думку фахівців Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, костюм похованої типологічно близький до традиційного вбрання українок Середньої Наддніпрянщини.

Певні паралелі до козацького й селянського чоловічого одягу помітні в чоловічому вбранні X-XIV століть. Нагадаймо, як описав вигляд князя Святослава Ігоревича Лев Диякон: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, сережка у вусі. Згідно з відомостями київських літописів, русичі носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які й за пізнього середньовіччя були невід'ємною частиною українського національного костюма.

Обличчя українського етносу великою мірою визначається яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір'я, пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї та ін.), а також такими етнографічними елементами, як народна вишивка, різьблення на дереві, писанки тощо. Вони мають дуже глибокі місцеві корені, сягаючи на Правобережжі ранньослов'янських часів (початок І тис. до н.е.). Коли йдеться за добу Київської Русі, то немає сумніву, що український фольклор та народне мистецтво XVI-XX століть безпосередньо постали на південноруській основі.

Козацтво - один з найвизначальніших чинників, що остаточно вплинув на формування українського народу. Власне козаки побудували другу Українську державу - Гетьманщину. Козацьке повстання на чолі з Богданом Хмельницьким створило умови для перенесення козацького полково-сотенного адміністративного устрою з Січі на всю Україну. Недарма в XVII-XVIII століттях її називали країною козаків, а українців - козацькою нацією.

Україна, перебуваючи на рубежі європейської цивілізації і агресивного Степу, весь час продукувала суспільну верству воїнів-захисників, що постійно впливала на характер, ментальність, культуру народу. Ця верства існувала вже в першій українській державі - Русі. Згадаймо богатирські застави на межі зі Степом, витязів з билин київського циклу, героїчну боротьбу зі Степом руських князів Святослава, Володимира Мономаха, Ігоря. Протягом ХII-ХІІІ століть на півдні України з'являються бродники й берладники - вільні ватаги вояків, які, крім війни зі степовиками, займалися ухідництвом, торгівлею. Більшість учених вважає їх прямими попередниками козаків. Козацтво стало безпосереднім продовжувачем традицій дружин київських князів Х-ХІII століть. їх пов'язує між собою передусім лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди, червоний колір стягів, зброї, одягу) тощо. Дружина Русі й українське козацтво були своєрідними виявами європейського лицарства, яке постало на дуже давніх індоєвропейських військових традиціях. Неодмінним складником лицарського культурного комплексу середньовічної Європи були співці лицарської слави - барди, скальди, трувери, менестрелі тощо. В Україні - це кобзарі, що відіграли величезну ролю у формуванні українського народу.

Істотною ознакою всякого етносу є мова. Якою ж мовою говорили русичі в стародавньому Києві?

Розпад єдиної праслов'янської мови відбувся майже півтори тисячі років тому. За даними археології, саме в той час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною по Дунаю, в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Волхов, по Десні на Сейм та Оку. З IX століття простежуються окремі східнослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. А втім, уже з XI століття, на думку А.Кримського, "мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) - це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей".

Сучасні лінгвісти також відзначають у мові Південної Русі XI століття наявність багатьох визначальних для української мови особливостей. Серед них найвиразніші - це дієслова на - ти (жити, нести тощо), на - мо (маємо, віруємо, даємо та ін.), кличний відмінок іменника - (брате, дружино, Петре тощо), м'яке "г", злиття "ы" та "і" в середнє "и", і особливо вживання голосної "і" на місці давнього "Е", де білоруси й росіяни вживають "є". Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на основі південнослов'янських говірок уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської і білоруської - на основі північнослов'янських говірок дреговичів, радимичів, кривичів.

Цікаві дані щодо виразних українських елементів у мові Південної Русі наводить Г.Півторак. На його думку, в письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ХІ-ХІІІ століть вже очевидна українська мовна специфіка. Дослідник доходить висновку, що "на народному рівні "давньоруської" мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов'янські діалекти". Серед них на кінець XII століття простежуються три праукраїнські діалекти: галицько-волинський, поліський і карпатський. Лише у ХVІ-ХVІІ століттях виникає південно-східний український діалект внаслідок міграції людності з Київщини, а надто з Волині до лісостепового Лівобережжя. Г.Півторак підкреслює провідну ролю галицько-волинського діалекту у формуванні української мови. Саме з ним пов'язані її згадані вище особливості.

Як відомо, русичі писали запозиченою з Візантії староболгарською, або церковнослов'янською мовою, що дуже відрізнялася від їхньої рідної мови, вживаної лише в усному спілкуванні. А проте уважне дослідження київських і галицьких літописів та світської літератури ХІ-ХІІІ століть, розпочате А.Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило і в цих текстах чималий шар української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. Під Києвом знайдено меча XI століття з написом "коваль Людота" тощо.

Дані сучасного мовознавства дають підстави твердити, що початок формування української мови припадає на VI століття. В ХІ-ХІІІ століттях Південна Русь говорила праукраїнською мовою. Далі на північ у цей час формувалися прабілоруська й праросійська мови.

Важливо, що татарська навала й бездержавне існування українського етносу в ХVI-ХVІ століттях не перервала тяглості етнічної самосвідомості українців. Тогочасна українська людність усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. Етнонім Русь тоді асоціювався передусім з українцями та їхньою державою. І це закономірно. Бо ж він виник у VІ-ХІ століттях як перша назва праукраїнців, їхніх етнічних земель та першої української держави на Середній Наддніпрянщині. Як і за часів Київської Русі, ця людність і далі називала себе руським народом. Вона добре усвідомлювала свою етнічну окремішність від сусідів ляхів (поляків), литвинів (білорусів) і московитів (росіян). Сусіди також вважали їх окремим народом - черкесами ("люди зброї" в перекладі з адигейської). Державу Богдана Хмельницького називали Руссю, Руським князівством, а його самого "самодержцем руським". Тобто етнонім Русь зберігався за його першими носіями - українцями і в пізньому середньовіччі. В українців цю назву відібрав північно-східиий сусід після підкорення України Московською імперією.

Козацтво - провідний стан гетьманської держави - розумілося українською суспільністю як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. "Се ж бо те плем'я славного народу Руського[...], що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах плавало по морю[...] і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися", - писало київське духовенство про козаків на початку XVII століття.

Таким чином, прірва між києво-руським і козацьким періодами української історії не була такою широкою і глибокою, щоб твердити, ніби вона розділяє два окремі етноси. Традиція першої історичної української держави Русі в Галичині перервалася 1340 року, коли помер останній представник династії Данила Галицького. У Києві це сталося щойно 1471 року, з ліквідацією Литвою князівства Київського. А всього лише через двадцять років по тому, 1490 року, вперше в письмовому джерелі згадано українських козаків"на нижньому Дніпрі, що символізує початок козацької доби в історії України. 

Отже, згідно з даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології, українці ХVІ-ХVІІІ століть за основними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі Х-ХІV століть. Русичі Середньої Наддніпрянщини, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками - це праукраїнці, що створили державу Русь зі столицею у Києві.

Прибічники тези про пізніший час сформування українців часто аргументують свою позицію тим, що сам етнонім "українці" поширився лише за пізнього середньовіччя. Однак зміна народом своєї самоназви не є чимсь екстраординарним в європейській історії. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни - волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму московити лише за Петра І, на початку XVIII століття, і сталося це значною мірою з політичних міркувань. Тобто те, що людність Південної Русі Х-ХІ1І століть називалася не українцями, а русами аж ніяк не заперечує того факту, що в етнічному розумінні вони були українцями на княжому етапі історичного розвитку цього етносу.

Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. За це промовляють численні руські й іноземні писемні джерела, безліч даних археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук.

~ Леонід Залізняк, український археолог, доктор історичних наук, професор, завідувач відділом археології кам'яної доби Інституту археології НАНУ.

— Культурно-просвітницький проект "Спадщина Предків"